Щерба Лев Володимирович

ЩЕРБА́ Лев Володимирович (Щерба Лев Владимирович; 20. 02(03. 03). 1880, м. Ігумен, нині Червень Мінської обл. — 26. 12. 1944, Москва) — російський мово­знавець. Академік АН СРСР (1943). Дитинство і юність минули у Києві, на­вчався в Університеті св. Володимира (1898—99). Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1903), де й працював 1909—41: засновник на базі кабінету екс­периментальної фонетики одно­ймен­ної лабораторії (1909), від 1916 — професор кафедри порівняльного мово­знавства, від 1931 — завідувач кафедри фонетики. 1906—08 пере­бував у країнах Західної Європи, де по­глиблював зна­н­ня з лінгвістики; працював у Парижі в одній з перших у світі лабораторій екс­периментальної фонетики. 1909 в Санкт-Петербурзькому університеті на базі кабінету екс­периментальної фонетики заснував лабораторію екс­периментальної фонетики. 1912 захистив магістерську дисертацію «Рус­ские гласные в качествен­ном и количествен­ном отношении», 1915 — докторську «Восточнолужицкое наречие». 1943—44 — завідувач кафедри загального мово­знавства Московського університету. 

Учень Я. Бодуена де Куртене та засновник ленін­градської (петербурзької) фонологічної школи, що за­пропонувала концепцію фонеми у нерозривній єд­ності зі звуком та мала вплив на становле­н­ня й роз­виток української фонології (див. Фонологія). Вчитель В. Ганцова, І. Сунцової, А. Білецького. Один із перших, хто роз­глядав лексикографію як само­стійну наукову дисципліну, а не як допоміжний практичний вид діяльності (за його словами, для лексико­графа найважливішими є зна­н­ня з семасіології, стилістики та хоча б кількох іноземних мов). У 1920—30-х рр. брав активну участь у більшості великих лексико­графічних проєктів СРСР, від 1925 — член По­стійної словникової комісії АН СРСР. Автор ідеї та головний редактор словника «Рус­ско-французский словарь» (Москва, Ленін­град, 1936), був вчителем С. Ожегова. Крім цього, роз­робив власну концепцію частин мови, пропагував екс­периментальний метод в різних галузях мово­знавства, мав загалом широкий діапазон лінгвістичних зацікавлень, фокусувався на словʼянських, романських і штучних (есперанто) мовах. Творчо пере­осмислив дихотомію мова — мовле­н­ня Ф. де Сос­сюра, роз­ширивши її до трикомпонентної моделі: мовний матеріал (сукупність реально зафіксованих мовних фактів), мовна система (упорядкована сукупність одиниць і правил у колективній сві­домості носіїв) та мовлен­нєва діяльність (процес і результат індивідуального викори­ста­н­ня мови). Така лінгвістична парадигма давала змогу чіткіше роз­межовувати емпіричні дані, абстрактну систему та мовлен­нєву практику, що й забезпечило оригінальні ідеї у працях з фонології, лексико­графії та граматики. Памʼяті ві­домого науковця присвячено окремі випуски журналу «Записки з загальної лінгвістики».

Завантажити статтю