Ребро Петро Павлович

РЕБРО́ Петро Па­влович (псевдоніми: Ламайребро, П. Білоцерківський, П. Сагайдачний, Сивуха, Т. Павленко; 19. 05. 1932, с. Білоцерківка Царекостянтинівського р-ну Дні­пропетровської обл., нині Пологівського р-ну Запорізької обл. — 22. 03. 2014, Запоріж­жя) — письмен­ник, гуморист і сатирик, літературо­знавець, пере­кладач. Член НСПУ (1956; у 1967—98 — голова Запорізької обласної організації). Лауреат числен­них літературних премій. Закінчив Запорізький педагогічний ін­ститут (1953). Учителював; працював у редакціях обласних газет «Червоне Запоріж­жя» та «Запорізька правда», старшим ін­спектором із мистецтва обласного управлі­н­ня культури і старшим редактором місцевого книжково-газетного видавництва. 1960—67 очолював обласне літературне обʼ­єд­на­н­ня. Друкуватися почав 1946. Із поліфонії лірично-поетичної творчості Р. чітко вирізняються два однаково від­чутні мотиви — сучасного індустріального Запоріж­жя і колишнього козацького Запорож­жя. Майстерна звукова інструментовка, версифікації, легкість, без­доган­на ритмомелодійна організація ліричних поезій Р. привернула увагу багатьох композиторів, зокрема П. Майбороди, О. Білаша, Я. Цегляра, В. Зюзіна, О. Носика, Н. Боєвої, А. Сердюка, які поклали на музику низку його віршів («Стежечка вузька», «Ода Запоріж­жю», «Дума про Запорозьку Січ», «Коли ми вдвох», «Дубовий гай», «Дні­пряночка», «Хвилина мовча­н­ня», «Весела Січ», «Гей, шуми, Великий Луже!», «Соловʼїна Україна»). Ліричний струмінь поетичної творчості Р. органічно зливається із гумористично-сатиричним: сміх добродушний, незлостивий і делікатний, у нього немає прагне­н­ня до клоунського ефекту, йому чужа просторічно-міщанська грубість і спрощеність. «Викривальна» фраза від­значається своєрідною мовною цнотливістю, естетичною виваженістю, непідробною дотепністю та виразово-стилістичною привабливістю. Від середини 1980-х рр. гуморист зосередився пере­важно на темі запорозького іскрометного дотепу: 1993—2002 він видав 10 книжок «Козацьких жартів», що стало помітним явищем у новітній українській літературі. Поема-спогад «Зозулин цвіт», присвячена памʼяті П. Тичини (вона дала назву одній із остан­ніх ліричних збірок поета), вельми автобіо­графічна, її рядки осяяні щирою, майже синівською любовʼю автора до класика, який привітав його ще на під­ступах до поезії. Написав чимало книг для дітей: «Сонечко» (К., 1958), «Чому заєць косоокий?» (Дн., 1958), «Соловʼята» (К., 1961), «Дірочка від бублика» (З., 1962), «Мій тато — сталевар» (1962), «Хто швидше від­гадає?» (1963), «Кирпата Оксанка» (1964), «Весела вдача» (1973), «Чудо з чудес — наш Дні­прогес» (1974), «Кіт-коточок» (1980), «Ключі від веселки» (1982), «Квіти мають імена» (1995; усі — Київ), «Веселиця» (Х., 2006). Окремі вірші уві­йшли до шкільних під­ручників («Буквар», «Читанка», «Українська мова»). Автор документальних повістей «Грім під Запоріж­жям» (1969; 1985; про молодих під­пільників із с-ща Балабине, які 1942—43 від­важно боролися проти фашистських загарбників та їх місцевих прислужників), «Ніжна сталь» (1976; про життя і роботу сталеварів, її героями ви­ступають пред­ставники трьох поколінь запорізьких крицетворців, заслужені й шановані робітники заводу «Запоріж­сталь»); віршованої драми «Любов сильних» (спів­авт.), драматичної поеми «За­грава над Хортицею». Пафосні публікації поета у періодиці 1950-х — 1-ї половини 1980-х рр. дещо за­старіли й можуть спри­йматися нині лише як матеріал для історичної характеристики минулої епохи. В основу публіцистичних творів Р. кінця 1980-х — 1990-х рр. лягли, пере­важно, ви­ступи письмен­ника на велелюдних мітингах, різних урочистих зі­бра­н­нях та ювілейних конференціях. Найбільшою мірою його громадянсько-патріотичні почува­н­ня сконденсовано в стат­ті «На нас дивиться Великий Кобзар» («Хортиця», 1990, № 1). У стат­ті «Шабаш номенклатурників, або “Соборува­н­ня” по-більшовицькому» («Хортиця», 1992, № 2) він із разючою достовірністю роз­крив обкомівсько-партократичну «кухню» цькува­н­ня О. Гончара за його роман «Собор», у най­дрібніших деталях простежив зруше­н­ня су­спільно-політичної сві­домості українців (особливо інтелігентів) перед роз­валом «імперії зла». Р. здійснив значну дослідницьку роботу в цьому напрямку й опублікував близько сотні статей про жит­тєві та творчі звʼязки із Запоріж­жям багатьох видатних письмен­ників. Працював також у жанрі поетичного пере­кладу, зокрема пере­клав українською мовою вірші С. Юлаєва («Рідна сторона», «Соловей», «Стріла», «Кош»), М. Доможакова («Вогні в тайзі», «Як ріки зʼ­єд­нались...», «Весна», «Рідна школа», «Маленький мисливець» та ін.), К. Ломіа (поема-казка «Донька сонця»). Упорядник і один із пере­кладачів збірників «Дружби слово заповітне» (1977; 1981), «Тюльпани з-над Ка­спію» (1977), «Квіти Абхазії» (1979), «Мелодії Агіделі» (1980; усі — Дні­пропетровськ). Твори Р. пере­кладені багатьма мовами світу. У Запоріж­жі на фасаді будинку на про­спекті Соборний, № 190, в якому мешкав Р., йому встановлено меморіальну дошку, а також на­звано вулицю на його честь (2016). 2015 засновано обласну літературно-мистецьку премію імені Р. Автор кількох статей в ЕСУ.