Козацьке бойове мистецтво

Визначення і загальна характеристика

КОЗА́ЦЬКЕ БО­ЙОВЕ́ МИСТЕ́ЦТВО — основні принципи і засоби індивідуального веде­н­ня бою та особливості фізичного, психологічного та духовно-етичного ви­школу козаків. Оволоді­н­ня К. б. м. перед­бачає насамперед засвоє­н­ня та вдосконале­н­ня техніки бою холодною зброєю, зокрема списом (пікою, а на її основі багнетом), шаблею (шашкою) та кинджалом. Мистецтво володі­н­ня вогнепал. зброєю через по­стійну уніфікацію принципів стрільби та вдосконале­н­ня зброї не набуло нац. рис. К. б. м. стало черговим і до того ж най­яскравішим етапом у роз­витку військ. традицій України, що об­умовлено заг.-укр. під­несе­н­ням у серед. 17 ст., а також твор. викори­ста­н­ням досвіду сусідів, бо й саме українське козацтво за­знало польс. і турецько-татар. впливів. Техніка бою зі списом залежала від його роз­мірів, ваги, озброє­н­ня ворога, від того, чи козак діє на коні, чи у пішому строю. Гол. увагу приділяли пробив. дії вістря, хоча й зворот. кінцем списа також завдавали ударів. У пішому бою спис тримали двома руками з таким роз­рахунком, щоб попереду воїна знаходилася довша частина древка. Це до­зволяло від­бивати удари ворога перед. частиною древка та атакувати його на верх. і нижньому рівнях. Задню частину древка використовували під час пере­хват. перед. пробив. ударів задля по­глибле­н­ня ударно-атакуючих дій. Заднім кінцем древка також здійснювали від­бивні й атакуючі дії як уперед, так і назад. Серед атакуючих ударів списом найхарактернішим є пробива­н­ня — пере­хопле­н­ня древка долонею руки за його зворот. кінець з одночас. кроком уперед, серед захис. від­бивань — різноманітні «хвіртки» (до себе або від себе на верх. і нижніх рівнях). У викори­стан­ні шаблі гол. акцент робили на рублячо-ріжучих ударах робочою частиною. Їхній характер залежав від форми та якості клинка і тех. майстерності воїнів. Дії шаблею перед­бачали блискавичну техніку від­бивно-ударних рухів, котрі здійснювали насамперед за рахунок вправних рухів кистю–ліктем–плечем, а потім уже — під­ключе­н­ня корпусу–таза–ніг (на від­міну від роботи зі списом, коли доводилося працювати пере­важно за рахунок плечового й тазового від­ділів). Трима­н­ня шаблі перед­бачало мʼ­якість та еластичність і водночас щільність, таким чином, щоб клинок був немовби продовже­н­ням руки. Від­бивал. рухи прагнули робити ковзаючо-від­відними, що до­зволяло швидко нанести атакуючий удар. Важливе значе­н­ня від­водили різноманіт. ударно-від­бивал. рухам і блискавич. зміні напрямів та рівнів бо­йових дій. Найві­доміші удари шаблею: «бічник», «крученик», «стин», «хлудина». Їх виконували як на повну силу, так і у ви­гляді блискавич. «під­рубу». Захисні дії шаблею у ви­гляді від­бивань чи від­ведень («хвіртки», «затини» та ін.) виконували як лезом, так і обухом, залежно від удар. руху противника на різних рівнях за певного положе­н­ня клинка (зависа­н­ня, під­ня­т­тя тощо). Важливе значе­н­ня приділяли вмін­ню утримувати клинок під час осьових рухів захист–атака і навпаки. Характерна особливість укр. козац. техніки шабел. бою у пішому порядку — викори­ста­н­ня удар. рухів ногами («повзунці» — удари з пере­ходом у присядки та нижні стійки, іноді «копняки» — дії у високих стійках) та під­сі­да­н­ня — під­ходи з ударно-захоплюючими діями вільною рукою. Над­звичайно важливе значе­н­ня спис. і шабел. бою в К. б. м. зумовлено абсолют. домінува­н­ням у козац. військ. житті зброй. бою, а також тим, що базисні рухи — дії означ. зброєю — були формотвор. для бою голіруч, а не навпаки. Такий принцип пріоритетності зброй. бою чітко зберігався і на поч. 20 ст. у родовому козац. середовищі, де з дитинства хлопців на­вчали володіти шаблею (обовʼязкова у побуті козац. військ. стану) та пікою (кубан. козаки замість піки опановували кинджал). У цей час нащадки укр. козаків домінували в Кубан. козац. війську та становили знач. від­соток серед донських і терських козаків. Через посилений контроль влади за козац. спільнотою впродовж 19 — на поч. 20 ст. від­булася фіксація уніфіков. початк. рівня К. б. м. (ви­значено пере­лік осн. при­йомів шабел., багнет. і спис. бою). Особл. увагу бо­йовому ви­школу приділяли козаки під час пере­бува­н­ня у першочерг. частинах, коли щоден­но ви­вчали й від­точували необхідні бо­йові при­йоми і навички. Тоді ж поширилася практика по­стій. військ.-приклад. змагань, період. ви­шкіл. таборів і занять для козаків, що пере­бували у пільг. стро­йових частинах 2-ї і 3-ї черги служби; козац. юнацтво і молодь проходили обовʼязк. щоден­ні заня­т­тя-тренува­н­ня з воєнізов. гімнастики при станич. школах, а також із 10-річ. віку за влас. бажа­н­ням залучалися до змагань, на яких за призові місця отримували як і дорослі козаки бо­йову зброю (шашки та кинджали). У Кубан. козац. війську, на від­міну від решти козац. формувань Рос. імперії, існувала козац. піхота — пластуни (напередодні 1-ї світової війни — 18 баталь­йонів 1–3-ї черг служби), що зберігала традиції Чорномор. козацтва, яке було без­посеред. спадкоємцем Війська Запорозького. Саме тому на Кубані на основі спис. бою роз­винувся й удосконалювався багнет. бій, майстрами якого й були пластуни на поч. 20 ст. Під­готовка козака до оволоді­н­ня мистецтвом бою починалася з дитинства і здійснювалася батьком, далі доповнювалася індивідуал. практикою в козац. середовищі (особливо під час воєн. дій). Козаки у першу чергу оволодівали технікою бою списом та шаблею, а потім зна­йомилися з ін. холод. зброєю. Навч. К. б. м. мало свої особливості у різних козац. формува­н­нях. Так, геть­манці та слобожани (козаки) засвоювали основи К. б. м. від родичів і місц. знавців цієї справи та згодом від­точували його у боях, а в мирний час — за влас. бажа­н­ням (єдиного централізов. навч. не існувало). На Січі джур і молодих козаків ви­школював при­знач. козак-батько за участі курін. знавців, а також від­повід­ні старшини, козац. науки могли на­вчатися також по зимівниках і бурдюгах. Козаки по­стійно вправлялися у бо­йовому мистецтві у мирні часи та від­точували його під час військ. походів. У пізніші часи в межах рос. військ. системи існував як регламентов. державою, так і самост. військ.-приклад. ви­шкіл у мистецтві бою з пікою, багнетом, шашкою і кинджалом у козац. формува­н­нях та поселе­н­нях (хуторах і станицях). Бій голіруч, за козац. традицією, ві­ді­гравав другорядне значе­н­ня й не ви­окремлювався в самодо­стат. напрям у родовому козац. середовищі, яке про­існувало до поч. 20 ст. Водночас досвід зброй. бою зумовив здатність козаків діяти й без зброї на основі базис. рухів зі зброєю. Пере­сува­н­ня і ударно-захисні рухи по­вторювали від­повід­ні дії зі зброєю (на основі списа — важкі глибокі пробива­н­ня-від­бива­н­ня, на основі шаблі — блискавичні короткі удари-від­бива­н­ня) з урахува­н­ням того, що рухи замість зброї здійснювали кінцівками (від­повід­ні поверх­ні). У козац. бою голіруч акцентовано увагу на ударно-захис. діях ногами, які лише до певної міри за­стосовують у шабел. бою. Серед рукопаш. дій ногами чітко вирізняються «повзунці» (ударні дії у низьких стійках, сидячи чи лежачи та з опорою на руки), «копняки» (удари у положен­ні стоячи) та «голубці» (ударні дії під час стрибків у повітрі). Для по­значе­н­ня удар. дій використовують терміни «роз­ніжка», «тинок», «пере­стриб», «дзиґа», «пробива­н­ня» тощо. Нині справою від­родже­н­ня козац. бо­йової спадщини за­ймаються окремі структури як в Україні, так і РФ. Базисних принципів військ.-приклад. К. б. м. дотримується товариство «Козацька Вежа» (Донецьк), яке транс­формувало військ.-приклад. систему у спорт, що засвідчує практикува­н­ня спис., багнет. та шабел. бою за допомогою спец. спорт. амуніції. Найпоширенішими напрямами бою голіруч в Україні є «Спас» (виник у Запоріж­жі й спеціалізується на ударно-кидк. системі веде­н­ня бою) та «Бо­йовий гопак» (виник у Львові, пере­важає ударна техніка бою). У РФ вирізняється стиль «Казбой» (ударно-кидк. техніка веде­н­ня бою голіруч з додатком зброй. бою), що виник на тер. колиш. Війська Донського й пропагується товариством «Пірнач». Поряд зі зга­даними структурами й напрямами, які враховують козац. на­дба­н­ня минулого, існують й інші, лідери яких за­ймаються від­вертою профанацією козац. спадщини (викори­ста­н­ня козац. одягу і тех. арсеналу зі сх. та зх. єдиноборств).

Літ.: Задунайський В. Бо­йове мистецтво та військова спадщина українських козаків в кінці XІX — на початку XX ст. Д., 2006; Його ж. Володі­н­ня холодною зброєю у військових формува­н­нях України, Росії та Польщі (кінець ХІХ — 30-ті рр. ХХ ст.). Д., 2008.

В. В. Задунайський

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю