Єльцин Борис Миколайович

Визначення і загальна характеристика

Є́ЛЬЦИН Борис Микола­йович (Ельцин Борис Николаевич; 01. 02. 1931, с. Бутка, нині Свердловська обл., РФ — 23. 04. 2007, Москва) — російський державний і політичний діяч. Закінчив Уральський політехнічний ін­ститут (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ, 1955). Від­тоді працював на будівництві. 1961 вступив до КПРС. Від 1968 — завідувач від­ділу будівництва, від 1976 — 1-й секретар Свердловського обкому КПРС. 1985 при­значений завідувач від­ділу будівництва ЦК КПРС, у тому ж році за рекомендацією генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова обраний 1-м секретарем Московського міськ­кому КПРС. На новій партійній посаді обрав конфронтаційний стиль політичної поведінки, 1987 на пленумі ЦК КПРС ви­ступив із критикою повільного темпу «пере­будови», яку проводив М. Горбачов. 1987 звільнений, 1988 очолив Державний комітет СРСР у справах будівництва. У ви­ступі на 19-й конференції КПРС влітку 1988 вимагав своєї «політичної реабілітації», але зустрів протидію з боку секретаря політбюро Є. Лігачова. 1989 обраний депутатом 1-го Зʼ­їзду народних депутатів СРСР, 1990 — головою ВР РРФСР. 

За без­посередньої участі Є.  1990 прийнято Декларацію суверенітету РРФСР, з моменту ухвале­н­ня якої в СРСР роз­почався період так званого параду суверенітетів, а Є. вступив у конфлікт з союзними органами влади. Намагаючись ускладнити становище радянського керівництва, він закликав автономні республіки, які знаходилися у складі РРФСР, роз­ширювати свій суверенітет. Таким чином, паралельно процесу роз­паду СРСР фактично був ініці­йований і процес роз­валу самої РРФСР. Його першими симптомами стали сепаратистські рухи в Чечні й Татар­стані. Однак тоді всю увагу Є. сконцентрував на боротьбі з президентом СРСР М. Горбачовим. 

1991  обраний президентом РРФСР (від січня 1992 — РФ) на перших вільних демократичних виборах глави держави у російській історії. Після не­вдалого заколоту 19–21 серпня 1991 Державного комітету з над­звичайного стану (див. ГКЧП) СРСР де-факто роз­пався, проте де-юре цей процес ще тривав. Є. роз­глядав результат референдуму в Україні 1 грудня 1991, який засвідчив вибір українського народу незалежності, в контекс­ті можливості остаточно припинити існува­н­ня СРСР. 8 грудня 1991 у Біловезькій пущі (Білорусь) під­писано Угоду про створе­н­ня СНД, 25 грудня 1991 президент СРСР М. Горбачов пішов у від­ставку. РФ стала правона­ступницею СРСР, легітимно отримала його ядерну зброю та місце по­стійного члена Ради Без­пеки ООН. 

Від січня 1992 Є., спираючись на команду ліберальних економістів Є. Гайдара, проводив політику при­скореного пере­ходу до ринкової економіки — так звану шокову терапію. Значні соціальні втрати від цього курсу максимально загострили внутрішньо-політичне становище у РФ. Дезорганізація управлі­н­ня при­звела до економічного хаосу, а негаразди в соціально-економічному становищі більшості росіян під­ривали народну довіру до курсу Є. Проявом політичної кризи стало проти­стоя­н­ня між російським президентом та ВР, приводом до якого, зокрема, була остаточна ліквідація системи радянської влади в контекс­ті пита­н­ня прийня­т­тя нової кон­ституції РФ. Унаслідок жорсткої політичної боротьби 3–4 жовтня 1993 частину народних депутатів ро­зі­гнано силою зброї. 12 грудня 1993 всеросійський референдум затвердив кон­ституцію РФ, що поклало край радянському періоду російської історії, однак стабільності громадянського миру в умовах при­скореного пере­ходу до ринкової економіки досягнути не вдалося. 

В історію українсько-російських від­носин 1993 уві­йшов як час найбільшого напруже­н­ня в питан­ні поділу Чорноморського флоту, ви­значен­ні статусу Севастополя й АР Крим. Однак засобом національної консолідації російського су­спільства повин­но було стати не російсько-українське проти­стоя­н­ня, а «мала пере­можна війна» з наведе­н­ня «кон­ституційного порядку» в Чечні, роз­почата 1994. Через корупцію та некомпетентність російського військового командува­н­ня в умовах мас­штабної партизанської війни загинуло понад 100 тис. чеченців і росіян. Поразка федеральних військ змусила Є. 1996 укласти Хасавʼюртовську мирну угоду з Республікою Ічкерія (Чечня). 

За місяць до того в 2-му турі президентських виборів він, не­зважаючи на ототожне­н­ня більшістю росіян демократичних ринкових реформ з корупцією та про­блеми з власним здоровʼям, але за під­тримки великого російського капіталу і проведе­н­ня політики нагніта­н­ня страху перед комуністичним реваншем, знову обраний президентом РФ. Одним із основних його зав­дань на другий президентський термін стало роз­вʼяза­н­ня дво­сторон­ніх про­блем у російсько-українських від­носинах. 31 травня 1997 Є. та Президент України Л. Кучма в Києві під­писали «Договір про дружбу, спів­робітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією». Загалом у від­носинах з Україною Є. за­ймав позицію реалізму та прагматизму, але в інших між­народних справах намагався закріпити за РФ як правона­ступницею СРСР статус «великої держави». 

Своєрідним епілогом його політичної карʼєри стало фактичне банкрутство РФ по зовнішніх зобовʼяза­н­нях — дефолт, оголошений 17 серпня 1998. Від­разу роз­почалися про­блеми з при­значе­н­нями премʼєр-міністрів та пошуками «спадкоємця». Зрештою 31 грудня 1999 Є. оголосив про свою до­строкову від­ставку та пере­дав президентські повноваже­н­ня премʼєр-міністрові В. Путіну. Упродовж першого президентського терміну остан­нього (2000–04) Є. намагався зберегти на ключових посадах на­ближених до себе осіб, проте після пере­о­бра­н­ня В. Путіна 2004 його внутрішньо-політичний вплив послабшав. Прихильники Є. вважають, що він завершив справу, роз­почату М. Горбачовим, і подарував Росії свободу, опоненти наголошують, що сприяв роз­паду СРСР, роз­почав війну в Чечні й на­справді не був демократом. Автор книг «Исповедь на за­дан­ную тему» (1990), «Записки президента» (1994; обидві — Москва).

Літ.: Горбачев — Ельцин: 1500 дней политического противо­стояния. Москва, 1992; Байбаков Н. К. От Сталина до Ельцина. Москва, 1997; Шевцова Л. Ф. Режим Бориса Ельцина. Москва, 1999; Афанасьев Ю. И. Опасная Рос­сия. Традиция самовластия сегодня. Москва, 2001; Зенькович Н. А. Борис Ельцин: Разные жизни. Кн. 1–2. Москва, 2001; Кучма Л. Д. Україна — не Росія. К., 2003; Млечин Л. Борис Ельцин. Послесловие. Москва, 2007.

А. Ю. Мартинов

Завантажити статтю