Горький Максим

Визначення і загальна характеристика

ГО́РЬКИЙ Максим (Горький Максим; справж. — Пешков Алексей Максимович; Пєшков Олексій Максимович; 16(28). 03. 1868, м. Нижній Новгород, нині РФ — 18. 06. 1936, м. Горки побл. Москви, похов. у Москві) — російський письмен­ник. Ця, за Б. Пастернаком, «океанічна людина», письмен­ник світової слави, який з від­чайдушною пристрастю таврував «свинцеві мерзоти життя» і во­звеличував його красу та велич, про­грав свою гол. гуманіст. битву за людину і потрапив у полон тоталітар. системи. Сталін. режим проголосив Г. родоначальником методу соцреалізму, натхнен­ним спів­цем революції, її буревісником, витворив культ незаперечного літ. авторитета, класика літ-ри. «Загорнутий» в блискучі хрестоматійні шати, увінчаний лаврами неперевершеного генія, ідей. провід­ника та організатора 1-го зʼ­їзду рад. письмен­ників, Г. завершив життя драматично. Помер від багаторіч. хвороби на сухоти, хоча є під­стави стверджувати, що письмен­ник був отруєний за вказівкою Й. Сталіна. Ві­домо, що Г. пере­бував під пильною увагою влади ще до більшов. пере­вороту 1917. До речі, цього ж року Й. Сталін на­звав ред. г. «Новая жизнь» і автора стат­ті в цій газеті політ. мерцем — такою була реакція на гнівний протест Г. проти насильства, жорстокості більшов. влади до інтелігенції, звичай. людей. Згодом ін. більшов. вождь Л. Троцький затаврував у пресі авторитет. письмен­ника контр­революціонером, хоча Г. під­тримав більшов. пере­ворот 1917. ЧК від­разу встановив за письмен­ником по­стій. на­гляд: його листува­н­ня перлюстрували, всі контакти фіксували, аналізували, від­слідковували кожну публікацію, від­повід­но оцінювали, уважно ви­вчали донесе­н­ня усіх, хто від­стежував кожні його рух, крок, зу­стріч... Отже, «система» вважала, що письмен­ник (хоча й здався їй у полон, та не добровільно, як спочатку здавалося і йому, й «системі») виношує втечу. То що залишається робити «системі»? Чи й далі контролювати вʼязня, який заплутався в ідеол. сітці, вміло виплетеній «системою»? А якщо письмен­ник спробує звільнитися від ідеол. пут, доведеться діяти за сформульованим ним самим принципом: «Если враг не сдается — его уничтожают» (г. «Правда», «Известия», 1930, 15 нояб.). Невже справді Г. — письмен­ник з особливим худож. чу­т­тям психології людини і су­спільства, інтелектуально тонкий аналітик — не зміг «зазирнути» за парадні лаштунки «системи» й побачити диявол. гру цього політ. театру абсурду? Можливо, Г. не хотів принципово бачити правду, від­кидати її заради втіле­н­ня ідеалу: «На что нужна правда, когда она каменем ложится на крылья?» (казка «О чиже, который лгал, и о дятле — любителе истины»). Заперечуючи рішуче ще в оповідан­ні «Макар Чудра», яким він дебютував 12 вересня 1892 у тифліс. г. «Кавказ» (нині Тбілісі), естет. правдоподібність та во­звеличуючи культ «священ­ной лжи искус­ства», молодий письмен­ник інстинктивно противився реаліст. вимогам «жит­тєвої правди» і, можливо, в роки сталінізму сві­домо від­чужувався від «мерзот» «системи». Та ні, письмен­ник не лише об­стоював цю «систему», але й формував її, ідейно «облаштовував». Чому цей здібний до аналіт. осмисле­н­ня про­блем, спо­стережливий публіцист, який, здавалося, майже цілодобово ловив сигнали життя в сотнях щоден. листів до нього, який любив подорожувати, спілкуватися з людьми і вмів вислуховувати їх, так довірливо потрапляв у тенета «системи», навіть більше — сам їх виплітав для міль­йонів, використовуючи свій авторитет та світ. славу? Одно­значну від­повідь дати неможливо. А могло й не бути такої про­блеми, над якою в полеміч. запалі зі­йшлися «pro et contra» прихильники і ненависники Г. Очевидно, не було б, якби вісімнадцятилітній Г. у той грудневий вечір 1887 у Казані точніше направив револьвер у бік свого серця. У казан. г. «Волжский вестник» за 14 грудня 1887 пові­домляли: «12 декабря, в 8 часов вечера, в Подлужной улице, на берегу реки Казанки, нижегородский цеховой Алексей Максимович Пешков... выстрелил из револьвера себе в левый бок с целью лишить себя жизни». І хоча рану лікарі земської лікарні ви­знали небезпечною, вона не стала смертельною. Правда, спроба самогубства таки залишила на все життя слід у його організмі і, можливо, спровокувала туберкульоз. Не загубилася й перед­смертна записка, в якій іроніч. романтик заявив: «В смерти моей прошу обвинить немецкого поэта Гейне, выдумавшего зубную боль в сердце. Прилагаю при сем мой документ, специально для сего случая выправлен­ный. Останки мои прошу вырезать и рас­смотреть, какой черт сидел во мне за последнее время. Из приложен­ного документа видно, что я — А. Пешков, а из сей записки, надеюсь, ничего не видно. Нахожусь в здравом уме и полной памяти. А. Пешков. За до­ставлен­ные хлопоты прошу извинить». Доля зупинила цього босяка на краю прірви, в яку він зазирнув спробою самогубства, — і він вирішив повернутися лицем до того світу сусп. від­чуже­н­ня, блукань та соц. під­земе­л­ля. Його «перші університети» були драматичними і глибоко травмували психіку: і рання смерть батька — столяра-червонодеревника, й вихова­н­ня в родині свого діда — власника фарбувальні; і навч. в училищі — закін. два класи, бо не мав коштів на продовже­н­ня освіти, пошуки заробітку бодай на хліб; і прислуга в крамниці, робота при кресляреві, миття посуду, приготува­н­ня їжі на пароплаві, навіть спроба малярства в іконопис. майстерні. Допомагав садівникові, був пекарем, торгівцем яблук, вантажником, залізнич. сторожем, продавав бавар. квас... Після спроби вступити до Казан. університету Г. продовжив боротьбу за вижива­н­ня, пере­борюючи голод і приниже­н­ня, духовні кризи. У г. «Волжский вестник» 26 січня 1885 побачив свою першу літ. публікацію — вірш про трагічну смерть дівчини, яка наклала на себе руки на знак протесту проти насил. одруже­н­ня з нелюбом. Не викликала захопле­н­ня і поема «Песня старого дуба» у В. Короленка, якому молодий автор наважився показати цей твір. Зате поради, на­станови знаменитого письмен­ника не лише окрилили молодого літератора, але й спонукали до самовимогливої праці над словом і рішучих кроків у на­ближен­ні до столич. преси та зна­йомства 1889 в Ялті з А. Чеховим, О. Ку­пріним, І. Буніним, а 1890 в Москві з Л. Толстим. Смерть В. Короленка 25 жовтня 1921 вразила Г., і він написав нариси «В. Г. Короленко» і «Время Короленко», в яких згадав про те, як вперше від­відав В. Короленка в Нижньому Новгороді, і про його листи до нього. Не раз пере­читував ви­страж­дані В. Короленком рядки: «...История сыграла над Рос­сией очень скверную шутку... Прежний режим был слеп и не замечал со своей “диктатурой дворянства”, что он растит только слепую вражду... Но что из этого вышло? Лишен­ный политического смысла народ тотчас же подчинился первому, кто взял палку. Это были ком­мунисты. Они удовлетворяли долго назревавшей вражде и этим овладели настроением народа... Большевики довели народ на край пропасти». Не забуде Г. і проха­н­ня В. Короленка в другому листі: «Сделайте предварительно все, что можете, чтобы изменить систему. Иначе ничего не выйдет. А тепер еще раз желаю всяческого успеха. Рос­сия погибает». Та це буде згодом, коли письмен­ник світ. слави шукатиме вихід із нової, ним також створюваної системи тоталітар. рабства, а поки що він руйнує худож. словом стару систему соц. не­справедливості. Літ. становлен­ню Г. сприяли арешт 1889 поліцією та подальше пере­бува­н­ня під на­глядом; подорож 1891–98 Поволжям, Україною, Пд. Бес­сарабією, Кримом, Кавказом; негат. від­гуки про його перші літ. спроби — перед­усім саркаст. пародія В. Буреніна на оповіда­н­ня «Макар Чудра». Це збагачувало враже­н­нями, колорит. характерами, характерол. говіркою і жит­тєво від­повід. колізіями молодого письмен­ника, а головне — наповнювало порива­н­ням реалізуватися в слові, довести усім, що він — із когорти гордих босяків — здатний під­нятися над оскверненим соц. не­справедливістю світом заради його удосконале­н­ня. Г. захопили малі літ. форми — оповіда­н­ня, новели, в яких він «викрешує» самобутні характери, «висвітлюючи» потаємні почу­т­тя й думки тих людей, з якими подорожував, заробляв на хліб, ночував просто неба, сварився, мирився, якими захоплювався і яких нерідко й осуджував. Ним проведено велику й системну роботу над словом, що роз­почалася професійно у жовтні 1892, коли Г. повернувся до Нижнього Новгорода. У г. «Болгар» 1894 опубл. першу повість «Горемыка Павел» (8 квітня — 6 червня); від 1895 працював фейлетоністом (псевд. Иегудиил Хламида) в «Самарской газете», 1896 на­друкував фейлетони в «Нижегородском листке». 1897 ознаменувався публікаціями в ж. «Новое слово», «Рус­ская мысль», «Северный вестник». 1898 ви­йшла друком двотомна зб. «Очерки и рас­сказы», успіх якої був над­звичайним: це принесло Г. всерос. і європ. славу. Літ. критика від­разу вхопилася за цих нещасних, але «замислених» героїв від­чаю та бунту й від­значила особливий талант оповід­ача, творця провокативно гострих морал.-філос. діалогів, які веде молодий письмен­ник зі своїми героями-босяками. Г. майстерно від­творив неві­дому, багату і спраглу на надію й щастя, але викинуту на соц. дно душу. Письмен­ник пі­знав на­строї, пере­жива­н­ня і надії обездолених, «людей дна», їхню тугу за ін. жи­т­тям; звідси романтизація та міфологізація і самої оповіді, й характерів героїв. Ця туга у Г. і ніжна, й жорстока, здатна під­няти людину «з дна», але водночас і знищити її, кинути в середовище «колишніх людей» — без даху над головою, заробітку та їжі. Г. зібрав їх у «нічліжці» — в цій барлозі «зайвих», від­торгнутих від світу ситих, тому вони наповнюють свої почу­т­тя не лише тугою, а й злістю. За­гнані в пастку без­виході, без­надії, ці колишні вчителі, ротмістри, лісники, диякони, тюремники неминуче наповнюються тотал. злістю, ненавистю, порива­н­ням ві­домстити, і часто в сліпому, жорстокому від­чаї глумляться над близькими, рідними, над «своїми». В оповіда­н­нях «Коновалов», «Супруги Орловы», «На плотах», «Васька Красный», «Макар Чудра», «Омельян Пилай», «Дед Артем и Леня», «Нищая», «Бывшие люди» та ін. роз­крито невимовно важку тугу приниженої, упослідженої людини за ін. жи­т­тям — по той бік зла. Його герої — злодії, жебраки, пʼяниці, повії, тобто «колишні люди», затаїли в собі тиху, ніжну мрію пере­жити щастя великого коха­н­ня, улюбленої праці, влас. домаш. затишку. Натомість без­вихідь, без­надія, мерзоти їхнього щоден. вижива­н­ня серед тупої жорстокості, фатал. ненависті до світу, ближнього, себе, нещасного приниженого, штовхають їх на без­глузді вчинки, іноді на від­чайдуш. крок — самогубство, як це трапилося з мрійником та філософом Коноваловим («Коновалов»). Разом зі своїми героями письмен­ник шукав духов. і морал. опори для пере­боре­н­ня соц. зла, яке роз­ʼїдає душі добрих від природи, нерідко талановитих людей, їм він прагнув за­пропонувати новий гуманіст. світо­гляд, нову систему цін­ніс. орієнтацій, за допомогою яких і ви­йдуть ці «бывшие люди» на шлях духов. про­зрі­н­ня та морал. само­очище­н­ня. І це, вважає Г., не лише про­блема «люди дна» — це про­блема су­спільства, навіть заг.-людська, бо на порозі нового столі­т­тя людина пере­буває в стані внутр. дезорієнтації, світо­гляд. роз­губленості. Традиц. мораль вже не дисциплінує людину, як це об­ґрунтував Ф. Ніцше, людей охопила якась всепожираюча, знесилююча жит­тєву енергію туга, як ви­знає Коновалов, вони не можуть зна­йти свого місця в житті, шукають, знемагають від без­виході і не знаходять. Від­чу­т­тя втрати жит­тєвої сили, вимучува­н­ня себе неперебор. тугою захоплює не лише босяків, але й таких ситих, задоволених до певного часу своєю долею героїв Г., як мельник Тихон Па­влович (оповіда­н­ня «Тоска»). Такі люди, як Коновалов, Чалкаш, швець Орлов, босяк і пʼяниця Сергійко, Мальва (оповіда­н­ня «Мальва»), чутливо спри­ймають ві­дірваність від життя, втрату основ жит­тєдіяльності, віри у власні сили й шукають, на кого спрямувати свою злу, всеруйнівну силу та жорстокість, тужливі пере­жива­н­ня, гнів, наповнюючи свою ненависть презирством до сільс. людини. Ненависниками селян. життя постають у Г. босяки Чалкаш, Омелян Піляй і Григорій Орлов — вони не при­стосовані до життя, не хочуть вертатися у сільс. ритм щоден. обовʼязків, важкої праці на землі, бо від­чули солодкий смак свободи, запаморочилися духом авантюризму, по­двигу заради пере­боре­н­ня туги й роз­пачу. Їх усіх, за­гнаних соц. долею в катакомби без­просві­т­тя і без­надії, письмен­ник учить «не боятся греха», пориватися до чогось над­звичайного, напоєного солодкою спрагою гріхов. бунту, по­двигу, а то й жертов. смерті. Г. над­звичайно чутливо спри­ймав природу і художньо виразно описав її, його мова образна, дзвінка й колоритна, наповнена лексич. багатством нар. мовле­н­ня, тонко індивідуалізована і є гол. творчим «матеріалом» для створе­н­ня характерів. Хоча його герої не є типовими нар. характерами — вони швидше ті, хто сам себе по­ставив чи об­ставини змусили бути поза народом, су­спільством, кого життя спонукало від­сторонитися від нар. основи: «Все мы ни в чем не виноваты и все мы скоты», — узагальнює герой оповіда­н­ня «В степи». А оскільки вони не вважають себе за народ — то беруть на озброє­н­ня цинічну мораль і без­межну анархічну свободу. Босяка Кузьку-Косяка, Коновалова і в молодості Ізергіль манить веселе, легке, без­турботне життя, гострий авантюризм пригод, спрага «жадной жизни» — щоб не було «тесно» і без «ям», бо вони «привыкли жить без души», втішатися свободою без обовʼязків, коха­н­ням без морал. за­стережень, руйнувати чужі долі без озира­н­ня на закони, звичаї та етичні норми. Такий Чалкаш — «жадный на впечатления» босяк, для якого ідеалом буття є блука­н­ня по землі без мети. Їхні душі нерідко вихлюпують на цей брудний берег принизливого буття дивовижні поет. і філос. перлини, котрі є творі­н­нями природи й водночас «вирощеними» уявою художника. Герої Г. часто фантазують на лезі абсолют. брехні; цей струмінь фантазува­н­ня виносить їх на висоти само­звеличе­н­ня, самомилува­н­ня, а поверне­н­ня у реал. світ, як і сходже­н­ня на «дно», обертається здебільшого ката­строфою. Тотал. туга за свободою, спрага свободи й радість її набу­т­тя навіть ціною влас. смерті огортають романт. серпанком екзот. по­статі богатиря Лойка Зобара, Радду, Данка, Ларру, а також Чижа і Сокола — ці алегор. та символ. уособле­н­ня неперебор. порива­н­ня до абсолют. свободи, само­здійсне­н­ня в героїч. ореолі по­двигу, ідеал. виражен­ні гордої сили і краси. Новаторство Г. полягало не лише в потуж. ідейно-естет. оновлен­ні реалізму завдяки викори­стан­ню поетики романтизму, зокрема сміливому, новатор. зрощен­ню міфол. образів і сюжетів із символікою автор. творе­н­ня, твор. транс­формації казки, легенди, пісні, але й в бажан­ні надати творам вираз. філос. про­блемності. Роман «Фома Гордеев» (1899) — чи не найкращий з усіх його доволі моралізатор., нудних, важких для чита­н­ня великих творів. Він, як і роман «Трое» (1900), хоча їх Г. не називав романами, продовжує роз­вивати ті ж ідеї, які письмен­ник майстерно втілив в оповіда­н­нях. Його соц. максималізм базується на заперечен­ні, викрит­ті існуючої системи порядків та необхідного і неминучого її знище­н­ня. Купець-самодур Фома Гордєєв отруєний божевіл. ідеєю жадоби грошей. Його душа горіла до роботи, був суворим, без­жальним до ледарів, та іноді находило на нього щось таке буйне й жадібне до втіх, неперебор. пиятики, бійок, роз­пусти та куражу, що втрачав від­чу­т­тя часу і реальності. Хоча ця сліпа, руйнівна туга зображена не зовсім пере­конливо, Фома Гордєєв також «зайва людина»; він це усві­домлює, не­зважаючи на багатство й міцне здоровʼя, чує його душа, що щось темне, велике пожирає його зсередини, воно набухає і готове ро­зі­рвати його тіло. У пʼяному без­пробуд­ді Фома «проповід­ує», як це роблять більшість героїв Г., яких він «вчить» і «змушує» філософствувати: «От­того что ... лишнее все в нас... в душе лишнее... и вся жизнь наша — лишняя!». Обвинувачує цей світ, особливо творчу інтелігенцію за її без­діяльність, соц. пасивність та паразитува­н­ня на тілі народу пʼяниця, колиш. журналіст Микола Єжов, в уста якого письмен­ник вкладає такі високі, пафосні слова: «Человек есть вселен­ная, и да здравствует вовеки он, носящий в себе весь мир!». Про­блему інтелігенції, її роль у су­спільстві, втрату нею ореолу єдиної понад­класової групи досліджено Г. у пʼєсах «Дачники» (1904), «Дети солнца», «Варвары» (обидві — 1905). Водночас письмен­ник багато зусиль докладав до консолідації демократ. сил Росії: актив. чл. «Моск. лит. среды», організовував випуски зб. «Знания», в яких публікували твори про­гресив. письмен­ників-реалістів (1904–13 опубл. 40 збірників). Про­блема свободи, перед­усім індивідуальної, є концептуальною для творчості Г. Вільними почувають себе герої-проповід­ники в пʼєсі «На дне» (1902) — старий дивак Лука та «інтелігентний» босяк, пʼяниця і шулер Сатін, хоча письмен­ник їх обох «тримає» в най­глибшій соц. ямі, де панує брехня й упосліджується правда.

Перша пʼєса Г. (своєрідна картинка з натури) — «Мещане» (1901), але пʼєса «На дне» завдяки блискучій по­становці трупи К. Станіславського і В. Немировича-Данченка на сцені Моск. худож. театру про­звучала в особливо високому гуманіст. регістрі правдо­знавства. Его­їст. по­вча­н­ня Луки про людину як влас. центр сенсу буття і центр навколиш. світу набуло філос. звуча­н­ня. Палка проповідь не­противле­н­ня злу та рятів. неправди викликана благород. бажа­н­ням під­вести з колін без­надії та від­чаю людину: «Человек — может добру на­учит...». Лука вміє пожаліти, по­співчувати, він не любить правди, бо вона не втішає. Його опонент Сатін вважає, що неправда, обман потрібні для тих, хто «слаб душой», кому неправда слугує для завуалюва­н­ня влас. брехні: «А кто — сам себе хозяин... кто независим и не жрет чужого, зачем тому ложь? Ложь — религия рабов и хозяев... Правда — Бог свободного человека!». Демонстративно й ефектно звучать слова про людину як про єдину правду на землі з вуст пʼяниці — «зайвої людини». Сатін під­носить правду до рівня Бога — обожнює її, ідеалізує, вважаючи неправду релігією рабів та ситих господарів не­справедливого ладу. Такий декларат., панегірич. гімн Людині, яка «звучит гордо», по­глиблював прірву між двома світами — темним, нужден­ним, соціально без­правним, на дні якого зриваються на крилах надії і бунту «унижен­ные и угнетен­ные», та світом ситих, без­духов. господарів не­справедливого ладу, для яких сенсом буття є неправда, добровіл. рабство в імʼя збагаче­н­ня, роз­коші, ситості. «Человек — выше! Человек — выше сытости!» — проголошує Сатін. Згодом письмен­ник жорстоко поплатився за своє натхнен­не проповід­ництво бунту, роз­бурха­н­ня стихій. протестуючих сил. По суті, його твори провокували затаєну в глибинах сусп. на­строїв енергію руйнува­н­ня, сліпої, без­жал. помсти за кривди і приниже­н­ня. У багатьох глядачів зі «світу неправди», «світу зла» під час пере­гляду ви­стави «На дне» в уяві зринали страшні події 1792 у Парижі, що їх чинили санкюлоти — париз. «зайві люди», біднота з «дна», які від­крили тюрми і буквально ро­зірвали тисячі аристократів. Та «викупаного» у всерос. славі спів­ця босяків, наклад книг якого 1904 сягав 5 млн прим., хвиля без­меж. захопле­н­ня «низів» і «верхів» його творчістю несла у від­криту для пожира­н­ня пащу рев. молоха. Г. від­чував, що його проповіді роз­дмухують іскри неминучого кривавого полумʼя, яке буде не стільки морал. чистилищем для людей неправди, скільки жахливим попра­н­ням усього людського. Це буде згодом, тоді як рев. події 1905 проходили за особливої участі письмен­ника. Намагався не допустити кривавих дій — роз­стрілу робітн. демонстрації: 8(21) січня увечері був на при­йомі в товариша міністра внутр. справ та голови КМ і вимагав ужити заходів для усуне­н­ня зі­ткне­н­ня військ із демонстрантами. 9(22) січня написав прокламацію «Всем рус­ским граж­данам и обществен­ному мнению европейских государств», де закликав «к немедлен­ной, упорной и дружной борьбе с самодержавием». Заарешт. і увʼязнений у Трубец. бастіоні Петропа­влов. фортеці. Під тиском рос. і світ. громадськості влада була змушена звільнити Г. Брав активну участь у Моск. зброй. по­стан­ні 1905, спів­працював із більшов. г. «Новая жизнь», «Молодая Рос­сия», по­стачав зброю для робітн. дружин, вносив особисті кошти в більшов. парт. каси, писав прокламації. За доруче­н­ням більшов. партії після поразки пов­ста­н­ня по­їхав до США для збору коштів на парт. під­піл. діяльність більшовиків. Написав памфлети «Мои интервью» і нариси «В Америке», по­зна­йомився з Марком Твеном і Г. Велсом, роз­почав роботу над романом «Мать» і пʼєсою «Враги». Уже у творах «Мать», «Исповедь», «Жизнь ненужного человека» закликав бачити в марксизмі «новую», «положительную» релігію, перед­усім об­стоюючи ідею пролетар. колективу як «реального Бога». Так, в «Исповеди» «колективна воля», «народ» наділені магіч., божеств. силою, здатною творити чудо («Бог суть народушко»). «Мать» і «Враги» — політично тенденц. твори, герої-революціонери — ідеалізовані, про­блематика — рев. боротьба як єдиний сенс буття і засіб формува­н­ня та реалізації сильної, цілеспрямов. особистості, ідеал якої — боротьба за звільне­н­ня людини від клас. гніту. Сама революція по­стає як морал. очище­н­ня су­спільства від зла, торжество християн. цін­ностей завдяки самопожертві віруючих в ідеали революції, самовід­даних її творців. Перед­усім із цими творами повʼязували зародже­н­ня методу соцреалізму, який перед­бачав без­посереднє втруча­н­ня письмен­ника в реал. су­спільно-політ. процеси з метою пере­творе­н­ня людини і дійсності, зображе­н­ня ідеал., сильної особистості, здатної кардинально змінювати об­ставини в світлі рев. ідеалів. Констру­йованість характерів та сюжету, низький худож. рівень роману «Мать», пройнятість більшов. ідеєю викликали гостру крит. реакцію у ві­домого публіциста і літ. критика Д. Філософова, який у ст. «Конец Горького» («Рус. мысль», 1907, № 4) писав: «Две вещи погубили писателя Горького: успех и наивный, не­продуман­ный социализм. Я говорю “погубили”, потому что последние его прои­зведения — “Варвары”, “Враги”, “В Америке”, “Мои интервью” и т. д. нанесли такой урон его литературной славе, обнаружили при­знаки такого серьезного разложения его дарования, что в возрождение писателя Горького уж как-то мало верится». На художню не­зрілість, непереконливість роману «Мать» вказували Г. Плеханов, В. Воровський, високо оцінили цей твір А. Луначарський, Л. Андреєв, «очень своевремен­ной книгой» на­звав цей роман В. Ленін («Это был единствен­ный, но крайне цен­ный для меня комплимент», — згадував потім Г.). Творчо плідним для Г. був ка­прій. період (1906–13). Там, крім організації разом з О. Бог­дановим (Малиновським) та А. Луначарським «парт. школи», в якій проголошували ідеї нового світу як нової релігії, яка базується на вірі в богобудівничу місію народу, письмен­ник написав пʼєсу «Последние» (1908), першу ред. «Вассы Железновой» (1910), повісті «Лето», «Городок Окуров» (обидві — 1909), роман «Жизнь Матвея Кожемякина» (1910–11), а також сатир. «Рус­ские сказки» (1912–17), «Сказки об Италии» (1911–13), оповіда­н­ня циклу «По Руси» (1912–16), автобіогр. трилогію «Детство» і «В людях» (1913–16). Домінуюча ідея і цього періоду творчості — пошук духов. основ та морал. засад «справжньої» Людини, здатної пере­бороти власну пасивність від­носно дійсності, яку слід рішуче змінити, удосконалити. Особливо важливим лейтмотивом проходить в його драмах, повістях і романах, зокрема в автобіогр. трилогії, ідея необхідності пере­боре­н­ня не лише зовн. об­ставин, але й суперечностей влас. сві­домості задля виходу на новий рівень морал. та інтелектуал. самовдосконале­н­ня. Г. прагнув очистити люд. душу від скверни соц. приниже­н­ня і без­виході, що талановито робив завдяки максимально вичерп. само­сповіді героїв, їхньому без­о­глядному, на межі солодкого, до знеможе­н­ня морал. мазохізму, до самозамилува­н­ня своєю упослідженістю, «вигоря­н­ня» душі на пекел. вогні гранич. сповід­альності. Але це не означало, що письмен­ник «оголює» босяц. душу заради викри­т­тя соц. вад; він цей тотал. нігілізм своїх героїв, їхню бунтар. сваволю виправдовує необхідністю морал. очище­н­ня люд. душ та во­звеличе­н­ня до рівня Бога. І це во­звеличе­н­ня над собою, об­ставинами життя, світом здійснюється перед­усім завдяки морал. само­очищен­ню, духов. просвітлен­ню та опануван­ню природ. гуманіст. цін­ностей, серед яких чи не головною є свобода людини, її право на самореалізацію.

Г. не випадково «змушує» пʼяного фейлетоніста Єжова («Фома Гордеев») так пафосно оголосити: «На языке людском есть только одно слово, содержание коего всем ясно и дорого, и когда это слово произносят, оно звучит так: свобода!». Ідеал свободи як найжа­данішої мети «пере­слідує» героїв Г., які «заражені» під­сві­домим анархізмом, вирощеним на жадіб. пориван­ні бунтівливої, ображеної соц. пригніче­н­ням особистості. Очевидно, письмен­ник шукав для цієї стихій. сили, зарядженої на тотал. заперече­н­ня зла, системи ідей, по­глядів, і цей пошук втягував його у вміло роз­ставлену рос. соціал-демократією пастку матеріаліст. соціалізму. Г. більше припадали до душі ідеї О. Бог­данова та А. Луначарського про «нову релігію», яка ви­зрівала в рев. пролетар. русі, й саме під впливом цього «містич. соціалізму» (Д. Мережковський) пере­бував письмен­ник 1907–13.

Гуманіст. пошуки Г. базувалися на пере­конан­ні, що в його часи є багато людей, але немає Людини, тому своє ідейне кредо він ви­значив як «боротьба за Людину». Пере­буваючи на поч. 20 ст. у Нижньому Новгороді, спілкуючись із робітниками та студентами, Г. вловив у їхніх на­строях свіжий дух бунтарства, який наповнював їхні серця вірою в неминуче на­ближе­н­ня революції. 12 березня 1901 написав вірш у прозі «Песня о Буревестнике», що зі­грав роль рев. маніфесту, гімну не­скорених. Пісню-алегорію створ. у неоромант. манері оповіді й образотворе­н­ня, символіко-алегоричній системі проти­ставле­н­ня героя-бунтаря, провісника рев. бурі, ситому, байдужому, наляканому обивателю; спрямовано на звільне­н­ня людини від принизливого плазува­н­ня на дні су­спільства, задля вивище­н­ня вільного духу над мерзен. об­ставинами ситого, лінивого, без­ідеал. буття. Після поверне­н­ня в грудні 1913 до Росії Г. доволі критично оцінював рев. події 1905, більшов. пере­ворот 1917 під­тримав. Згодом пере­конався, що руйнівна стихія рев. помсти пере­креслює благородні надії на духовне від­родже­н­ня людини («Революция и культура»), а наси­л­ля і жорстокість стають ви­значал. засобами здійсне­н­ня пролетар. революції. У циклі статей «Несвоевремен­ные мысли» (друкував від жовтня 1917 до червня 1918 у г. «Новая жизнь») пристрасно, з болем і тривогою реагував на вуличні самосуди та пʼяні погроми більшовиків, на нище­н­ня й роз­грабува­н­ня культур. цін­ностей і знову свої надії на порятунок нації та духовне від­родже­н­ня покладав на інтелігенцію: «Рус­ская интел­лигенция снова должна взять на себя великий труд духовного врачевания народа». З особливим ентузіазмом та подвижництвом прагнув забезпечити культур. та літ.-мист. роз­виток. Організував 1-й Робітн.-селян. університет, працював у видавництві «Всемир. лит-ра» над пере­кладами кращих письмен­ників Європи та США, організовував допомогу для вчених, художників, артистів, письмен­ників. Його величез. авторитет, принципова позиція та рішучість врятували життя багатьом ві­домим людям та звичай. громадянам. Багато часу та зусиль доклав для допомоги голодуючим Поволжя 1921. Г. самовід­дано працював у Комісії з покраще­н­ня побуту вчених, організував Будинок мистецтв у Петро­граді (нині С.-Петербург), який став притулком для багатьох письмен­ників і художників, прихистком від пере­слідувань та знущань з боку рев. влади. Г. докладав не­ймовірні зуси­л­ля, щоб одержати для О. Блока до­звіл на лікува­н­ня у Фінляндії, та поет цього до­зволу не дочекався — перед­часно помер. Допомагав і ві­домим людям (напр., філософу В. Ро­занову, письмен­нику О. Ремізову, князю Г. Романову), і звичайним, які зверталися з різноманіт. проха­н­нями. «Сколько народа через его просьбы сейчас освобождено от тюрьмы. Хороший он человек», — писав в одному з листів 1918 Ф. Шаляпін. Особливо багато зробив Г. для вчених, збереже­н­ня наук. кадрів, роз­витку науки. У жовтні 1919 писав Ф. Дзержинському про те, що звертався до В. Леніна з приводу «арестов пред­ставителей науки»: «...Я смотрю на эти аресты как на варварство, как на истребление лучшего мозга страны и заявляю в конце письма, что Советская власть вызывает у меня враждебное отношение к ней». Г. заважав рад. владі своїм колосал. авторитетом, з яким було важко не рахуватися, своєю без­ком­проміс. позицією та різким осудже­н­ням дій нової диктатури. Особливо не­примирен­ні стосунки склалися в письмен­ника з петрогр. диктатором Г. Зиновʼєвим, до якого неодноразово звертався не просто з проха­н­нями когось звільнити, комусь допомогти, але й з го­строю оцінкою дій влади Петро­града. 1919 Г. писав йому: «На мой взгляд, аресты ученых не могут быть оправ­даны никакими соображениями политики, если не по­дразумевается под ними без­умный и животный страх за целость шкуры тех людей, которые производят аресты». Далі він називає дикими ті без­чинства, «которые в последние дни творятся в Петербурге, окончательно ком­прометируют власть, возбуждая всеобщую ненависть и презрение к ее трусости». За вказівкою Г. Зиновʼєва у квартирі Г. зроблено обшук. Скори­ставшись порадою В. Леніна по­їхати лікуватися за кордон, письмен­ник улітку 1921 вирушив до Німеч­чини, Чехо-Словач­чини, а у квітні 1924 — до Італії. Завершив автобіогр. трилогію (повість «Мои университеты»), роман «Дело Артамоновых» (1925), роз­почав кн. «Жизнь Клима Самгина». 1928–29 при­їжджав до СРСР, 1931 остаточно повернувся на Батьківщину. Улітку 1929 Г. від­відав Соловец. табір особливого при­значе­н­ня. Від письмен­ника зі світ. славою рад. влада чекала аргументов. заперече­н­ня фактів, наведених у ви­даній у Великій Британії кн. «На Адском острове» недавнього вʼязня Соловків С. Малзагова, який втік з полігона для приниже­н­ня і мас. виморе­н­ня та знище­н­ня людей, а також свідчень ви­гнаного з рад. Росії історика С. Мельгунова, опубл. у кн. «Красный тер­рор в Рос­сии. 1918–1923» (Берлин, 1923).

Після поверне­н­ня з цього табору Г. написав великий нарис, сповнений захоплених вражень від системи ефектив. пере­вихова­н­ня різного роду кримінал., декласов. елементів, а також політ. діячів — пред­ставників партій есерів, кадетів, меншовиків, твор. і наук. інтелігенції. Г. не могло не вразити й захопити динам. культ.-мист. життя Соловків, де було 2 б-ки: стара, монастирська, що нараховувала бл. 2 тис. томів і рукописів, і табірна із понад 30 тис. томів книг і щоріч. комплектів періодики з різних галузей знань (перед­плачували понад 60 назв газет і 40 назв журналів); діяли театри і 9 сценіч. май­данчиків (зокрема «Хлам» — «Художники, литераторы, актеры, музыканты», «Срам» — «Союз работников Анзер. музы»), музей, школа, симф. ансамбль, хор кримін. злочинців «Свои», Укр. нац. хор, виходив ж. «СЛОН» (згодом «Соловецкие острова»), який можна було перед­платити в будь-якому пункті СРСР. Соловец. табір був своєрід. потьомкін. селом, яким Й. Сталін прикривав зловісну, гігант. систему гулагів. концтаборів. І Г., захоплений такою ефектив. системою госп. і культур. діяльності на Соловках, патетично висловив свої враже­н­ня від діяльності працівників ЧК–ОГПУ з пере­вихова­н­ня «соціально шкідливих елементів». Письмен­никові, який загорівся ідеєю примусового, через працю, пере­вихова­н­ня людини і почав вихваляти методи примус. праці (особливо після від­ві­да­н­ня труд. колонії А. Макаренка), заманулося створити колективне дослідж. про «мас­совое превращение бывших врагов пролетариата-диктатора и советской обществен­ности в квалифицирован­ных сотрудников рабочего клас­са и даже в энтузиастов государствен­но необходимого труда». Так він писав у вступ. ст. «Правда социализма» до кн. «Беломорско-Балтийский канал имени Сталина. История строительства» (1934). Ця книга зʼявилася з ініціативи Г., який 17 серпня 1933 організував виїзд 120-ти письмен­ників на Біломор.-Балтій. канал (на той час там працювали 126 тис. увʼязнених) з метою роз­крити унікал. досвід за­провадженої ГПУ виправно-труд. політики «пере­кува­н­ня» особи. Водночас вражений грандіоз. результатами колективно-примус. праці пролетар. письмен­ник не реагував на жахливі описи страшного голодомору 1933 в Україні в листі дочки В. Короленка Софії, який вона просила Г. пере­дати Н. Крупській. Селянина, мужика письмен­ник-гуманіст не жалів — згадаймо його брошуру «О рус­ском крестьянстве» (1922), де «роз­вінчує» шкідницьку, ворожу духові колектив., перед­усім пром. праці природу куркуля, одноосібника. Класових, ідей. ворогів Г. закликав знищувати. Особливо тоді, коли вони не хотіли здаватися на милість «пролетаріату-диктатора» або не бажали пере­виховуватися під контролем людей у формі ЧК — «Працівників культури». Так, у ст. «От “врагов общества” — к героям труда» він фантазував: «Вероятно, лет этак через пятьдесят, когда жизнь несколько остынет и людям конца ХХ столетия первая половина его покажется великолепной трагедией, эпосом пролетариата, — вероятно, тогда будет до­стойно освещена искус­ством, а также историей удивительная культурная работа рядовых чекистов в лагерях». Г. вітав вироки, винесені у «шахтинській справі» (1928), «Промпартії» (1930), процесі над меншовиками (1931). У листі до Л. Леонова 11 грудня 1930 писав: «Отчеты о процес­се подлецов читаю и задыхаюсь от бешенства». Й. Сталін надсилав Г. під­готовлені ОГПУ звіти про роз­вінча­н­ня шкідників, ворогів партії, пролетаріату; письмен­ник їх сумлін­но ви­вчав і від­повід­но реагував із властивою йому пристрастю до публіцист. слова («Если враг не сдается — его уничтожают», «К рабочим и крестьянам», «С кем вы, мастера культуры?»). Г. захоплювала про­грама грандіоз. сталін. пере­творень у країні, приємно втішали візити Й. Сталіна до нього на квартиру, обговоре­н­ня з ним про­блем культури, літ-ри і мистецтва, зокрема створе­н­ня Спілки рад. письмен­ників та проведе­н­ня 1-го установ. всесоюз. зʼ­їзду (від­бувся 17 серпня 1934). Збирав матеріали для написа­н­ня книги про товариша Й. Сталіна, яку той з нетерпі­н­ням чекав, як і пʼєсу про боротьбу товариша Й. Сталіна зі зрадниками та фашистами, драму про куркуля. Г. працював, писав пʼєси «Егор Булычов и другие», «До­стигаев и другие», «Сомов и другие», але літ. порт­рет Й. Сталіна не вимальовувався під його плідним пером. Це насторожувало великого вождя, хоча він від­слідковував, як із кожним публіцист. ви­ступом Г. наро­стала кількість епітетів на його адресу. Водночас обмежували особисті й телефон­ні контакти письмен­ника, контролювалося особисто Й. Сталіним через секр. Стецького листува­н­ня Г., особливо з Р. Рол­ланом. Раптово і загадково у віці 41 р. помер син Г. Максим, 18 травня 1935 потерпів ката­строфу гігант. восьмимотор. агітлітак «Максим Горький», будівництво якого так цікавило авіатора Максима. В остан­ні 2 р. після смерті сина здоровʼя Г. різко погіршилося, його тричі від­відував Й. Сталін, демонструючи особливу турботу про стан славет. письмен­ника. Від­разу після смерті Г. у пресі зʼявилася версія про отрує­н­ня та ре­пресії проти всіх, хто оточував письмен­ника — від працівників ред. ж. «Наши до­стижения» до лікарів, які в остан­ні роки життя його лікували. Перед­усім винуватцем смерті Г. був «ви­знаний» особистий лікар — д-р мед. н. Л. Левін та проф. Моск. університету, терапевт Д. Плетньов. На процесі 1938 одним з обвинувачуваних в організації вбивства Г. став нарком внутр. справ Г. Ягода. Смерть Г. остаточно роз­вʼязала руки Й. Сталіну, який по­спішав реалізувати грандіоз. план кадрової чистки парт. і літ.-мист. кадрів. Через місяць після смерті Г., 19 серпня 1936 роз­почався 1-й політ. процес над Г. Зиновʼєвим, Л. Каменєвим та їх «спільниками», а на­ступного, зловісного 1937 диктатор роз­почав «проріджувати» письмен­ниц. ряди. Було ре­пресовано понад тисячу поетів, прозаїків, драматургів, літ. критиків... Г. вже не міг за­ступитися за них. Великий терор роз­почався зі смертю письмен­ника, яку при­скорив кривавий диктатор, по­спішаючи при­брати до рук мертвого Г., який не напише вже ні Р. Рол­лану, ні А. Жиду, ні Л. Араґону, ні А. Барбюсу, не зустрінеться з ними, не роз­повість свої пере­жива­н­ня і тривоги... Не напише більше Г. і Й. Сталіну — володарю міль­йонів люд. доль, й не буде захищати своїх колег по перу, як 1929 захищав Є. Замятіна і Б. Пільняка, критикуючи його за гоні­н­ня на «єретиків» та залуче­н­ня в парт. ряди слухняно-без­мов. рабів, цієї «обозной сволочи». Роз­почнеться нова, висока хвиля посмерт. во­звеличе­н­ня найславетнішого рад. «инженера человеческих душ», як назве цей, за висловом Г., «железный человек товарищ Сталин», рад. письмен­ників 26 жовтня 1932 під час зу­стрічі з ними в будинку Г. на вул. Мала Нікітська.

Глибин­не на­ближе­н­ня Г. до України припадає на кін. 19 ст. Оповіда­н­ня «Макар Чудра» зʼявилося внаслідок подорожі Україною 1891, коли автор побував у Києві, від­відав могилу Т. Шевченка в Каневі, з поезією якого озна­йомився на­прикінці 80-х рр. 19 ст. у Казані (Росія) за рукопис. збірками, завітав до Харкова, Полтави, Чернігова, Ніжина (нині Черніг. обл.), Одеси, Миколаєва, Херсона, а також до Криму. Особливо письмен­ник полюбив Полтавщину, де від 1897 від­почивав улітку в с. Мануйлівка (нині Верх­ня Мануйлівка Козельщин. р-ну; 1938 від­крито Горького О. М. Мануйлівський літературно-меморіальний музей). Там він замислювався над ви­да­н­ням творів С. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основʼяненка, І. Котляревського, читав селянам українською мовою твори Т. Шевченка, організував хор і самодіял. укр. театр, у якому ставив пʼєси укр. драматургів («Назар Стодоля» Т. Шевченка, драми М. Старицького, І. Карпенка-Карого), виконував ролі у ви­ставі «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого. Удруге при­їздив сюди 1900. Тут закін. оповіда­н­ня «Коновалов» та «Мальва», написав «Крымские эскизы», «Братья Шишлины», «Ярмарка в Готве», роман «Трое». Ви­вчав і записував зразки укр. нар. творчості, цікавився працями укр. фольклористів В. Гнатюка, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, Б. Грінченка. 1897 працював у ж. «Жизнь Юга» (Одеса), де на­друкував цикл нарисів «Жалостливые люди», а в додатку до журналу — «В степи» («Рас­сказ босяка»). 1896 вмістив у г. «Одес. новости» серію нарисів із замальовок на Всерос. пром. і худож. ви­ставці. Г. по­зна­йомився з творчістю І. Франка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, В. Стефаника, Лесі Українки, Л. Яновської, П. Тичини. Сприяв ви­дан­ню 1906 «Кобзаря» Т. Шевченка (ви­йшов 1-й том). Виявляв інтерес до творчості П. Куліша, роман якого «Чорна рада» цінував за художню майстерність та істор. правдивість. 1914 удруге побував у Києві. У липні 1928 при­їздив до Харкова, від­відав труд. дит. колонію у Куряжі під Харковом, якою керував А. Макаренко, побував на новобудовах України. Одним із перших написав нариси про будівників Дні­прогесу (цикл «По Союзу Советов»). У письмен­ниц. клубі — Будинку Василя Блакитного в Харкові від­булася зу­стріч Г. з укр. літераторами. Письмен­ник листувався з М. Грушевським і В. Вин­ниченком. Великий громад. роз­голос мав «Одвертий лист до М. Горького», який написав В. Вин­ниченко 20 червня 1928, обурений шовініст. від­мовою Г. видати в Україні роман «Мать» українською мовою. Уперше цей лист на­друк. у Парижі в г. «Укр. вісті» 19 липня 1928. В. Вин­ниченка, як і багатьох укр. письмен­ників та громад. діячів, вразило те, що Г., який добре знав укр. мову, літературу, культуру, фольклор, раптом заявив, що такої мови, як українська, не існує, на­звав її «наречием» і заборонив пере­клад роману «Мать» українською мовою. У листі до О. Слісаренка Г. написав: «Уважаемый Алексей Алексеевич, я категорически против сокращения повести “Мать”, мне кажется, что и пере­вод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие “языком” — но еще и угнетают тех великорос­сов, которые очутились меньшинством в области дан­ного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся со­здать “всемирный язык”, другие же действуют как раз наоборот». В. Вин­ниченко у від­критому листі гостро критикував «виразника руської пролетарської інтелігенції, великого революціонера й основоположника сучасного комунізму, автора “Буревісника”, який допустив дико-валуєвську без­тактність щодо української мови і культури». «А що ж би, — запитував В. Вин­ниченко, — Ви зробили з іншими книжками, на­друкованими цим наречієм, коли б мали силу та були послідовним? Заборонили б? Звеліли б на латинську мову пере­класти? А з 16 тисячами шкіл, нищих і вищих? Позачиняли б?». Для більшості укр. літ.-мист. еліти була дивною і не­зро­зумілою реакція Г. на укр. мову: письмен­ник від­творив нац. риси українців в образах Андрія Находки в романі «Мать», ветеринара, лікаря Бориса Чепурного в пʼєсі «Дети солнца». Тема України, українського народу, пісні й думи є в романі «Жизнь Клима Самгина». Г. під­тримував також дружні стосунки з М. Коцюбинським. Письмен­ників єд­нали глибоке пере­кона­н­ня в необхідності роз­витку нар. творчості, віра в непереборну силу людяного, в людину, заперече­н­ня громадян. пасивності й терпі­н­ня. Горьків. концепція людини — сильної і сміливої особистості, зарядженої гуманіст. ідеалом, готової на самопожертву в імʼя торжества соц. справедливості й щастя гноблених народів — була близькою І. Франкові, В. Стефанику, Лесі Українці. У ст. «Максим Горький» (1905) І. Франко на­звав Г. «натхнен­ним апостолом людинолюбства». З ініціативи і завдяки сприян­ню І. Франка зʼявилися перші пере­клади творів Г. у Зх. Україні («Челкаш», 1900; «Пісня про Буревісника», 1901; «Макар Чудра», 1902; «Двадцять шість і одна», 1903; «На дні», 1903; зб. «Мальва і інші оповіда­н­ня», 1904). Леся Українка пере­клала оповіда­н­ня «Стара Ізергіль» // «Молода Україна», 1902, № 5. Велику роль у популяризації творчості Г. в Україні ві­діграли В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина, А. Тесленко, С. Васильченко, Дні­прова Чайка, Л. Яновська. Г. сприяв озна­йомлен­ню рос. читачів з кращими здобутками укр. літ-ри. За його без­посеред. участі в ж. «Жизнь» опубл. твори І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича, О. Кобилянської, стат­ті Лесі Українки; у видавництві «Знание» — «Рас­сказы» М. Коцюбинського (т. 1–2, 1911–12). Г. роз­горнув 1911–16 активну діяльність для згуртува­н­ня про­грес. літ. сил народів Рос. імперії, під­тримував роз­виток укр. літ-ри й науки, готував збірник укр. літ-ри у двох томах у видавництві «Парус» (ви­да­н­ня не здійснене). Окремі твори Г. пере­клали В. Щурат, В. Гнатюк, В. Бобинський, М. Садовський, П. Тичина, М. Рильський, А. Головко, П. Панч, С. Скляренко та ін. Спогади про зу­стрічі й творче спілкува­н­ня з Г. залишили П. Тичина, М. Рильський, А. Кримський, О. Корнійчук, П. Панч, С. Тудор, О. Копиленко, Іван Ле, Ю. Смолич, Я. Баш, А. Макаренко. З моно­граф. дослідж. і роз­відками, присвяч. аналізу літ. спадщини Г. у зі­ставлен­ні з творчістю укр. письмен­ників кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст., роз­кри­т­тю твор. звʼязків Г. з укр. літ-рою і культурою, ви­ступали О. Білецький, Н. Крутикова, Є. Шабліовський, Є. Кирилюк, М. Пархоменко, П. Колесник, В. Прожогін, М. Матвійчук, Д. Чалий. Пʼєси Г. ставили на сценах театрів України. На Київ. кіностудії худож. фільмів 1955 за романом «Мать» (реж. М. Донськой), 1957 за оповіда­н­ням «Мальва» (реж. В. Браун) та 1968 за оповіда­н­ням «Скуки ради» (реж. А. Войтецький) знято однойм. фільми. Композитор Г. Жуковський створив балет «Дівчина і Смерть» (по­ставлено 1971) за однойм. поемою Г. Памʼятники письмен­нику споруджено в Одесі, Донецьку, Ялті, с. Кандибине (Новоодес. р-ну Микол. обл.). 1932–90 рідне місто було на­зване на його честь.

Тв.: Со­брание сочинений: В 30 т. 1949–56; Полное со­брание сочинений: В 25 т. 1968–76; Варианты к художествен­ным прои­зведениям: В 10 т. 1974–82; Полное со­брание сочинений: В 24 т. 1997–99 (усі — Москва); укр. перекл. — Ви­брані твори: У 3 т. Х., 1934; Ви­брані твори: У 2 т. К.; Х., 1936; Твори: У 16 т. К., 1952–55.

Літ.: Балухатый С. Д. Критика о Максиме Горьком: Библио­графия статей и книг. 1893–1932. Ленин­град, 1934; Стебун І. Горький і українська література. К., 1946; Велика дружба. Максим Горький у звʼязках з українським народом, його культурою і літературою. К., 1959; Матвийчук Н. Ф. Творчество М. Горького и фольклор. К., 1959; Хінкулов Л. Україна в житті і творчості Максима Горького. К., 1963; Жук Н. Й. Горький і Україна. К., 1968; Слово про Буревісника: Максим Горький і українська культура. К., 1968; Михайловский Б. В., Тагер Е. Б. Творчество Горького. 3-е изд. Москва, 1969; Лукирская К. П. и др. Литература о Максиме Горьком: Библио­графия. 1961–1965. Ленин­град, 1970; Овчаренко А. И. М. Горький и литературные искания 20 столетия. Москва, 1971; Лукирская К. П., Морщихина А. С. Литература о Максиме Горьком. Библио­графия. 1955–60. Москва; Ленин­град, 1975; Крутикова Н. Е. В начале века. Горький и символисты. К., 1978; Морщихина А. С., Мироненко Л. Г., Лукирская К. П. Литература о Максиме Горьком: Библиогр. указ. 1966–1970: В 2 т. Ленин­град, 1985; Горько­знавство на Україні (1919–1980 рр.): Бібліогр. покажч. Х., 1986; Зайцева Г. С. М. Горький и крестьянские писатели. Москва, 1989; Баранов В. И. Огонь и пепел костра. М. Горький: Творческие искания и судьба. Горький, 1990; Панч П. Я був свідком: [Спогади про М. Горького] // ЛУ. 1990, 10 трав.; Максим Горький: Старания творчества. Москва, 1991; Новый взгляд на Максима Горького. Горький и его эпоха: Мат. и ис­следования. Москва, 1995; Шенталинский В. А. Рабы свободы: В лит. архивах КГБ. Москва, 1995; Баранов В. И. Горький без грима. Москва, 1996; Примочкина Н. Писатель и власть: М. Горький в лит. движении 20-х годов. Москва, 1996; Максим Горький: Pro et contra. Личность и творчество М. Горького в оценке рус. мыслителей и ис­следователей. 1890–1910-е гг.: Антология. С.-Петербург, 1997; Скарлат Н. Д. Максим Горький і Україна // Від­родже­н­ня. 1998. № 4; Надозирная Т. В. Особен­ности мотивной структуры рас­сказов М. Горького о босяках 1890-х годов // Вісн. Харків. університету. Сер. Філологія. Х., 2005.

М. Г. Жулинський

Завантажити статтю