Кончаловський Андрій Сергійович

КОНЧАЛО́ВСЬКИЙ Андрій Сергі­йович (Кончаловский Андрей Сергеевич; справж. — Михалков-Кончаловський Андрон Сергі­йович; 20. 08. 1937, Москва) — російський кіно- і театральний режисер, сценарист, актор, продюсер, письмен­ник, публіцист. Онук П. Кончаловського. Народний артист РРФСР (1980). Академік Національної академії кінемато­графічних мистецтв і наук РФ (2002). Орден Почесного Легіону (Франція, 2010). У Москві на­вчався в консерваторії (1957–59; кл. фортепіано Л. Оборіна), закінчив режисерський факультет ВДІКу (1965; майстерня М. Ромма). Від­тоді — на кіностудії «Мосфільм»: реж., сценарист, актор. Дебютував 1962 фільмом «Хлопчик і голуб» (спів­реж., сценарист; гол. приз Мкф фільмів для дітей та юнацтва у Венеції, 1962). Спів­автор сценаріїв фільмів «Іванове дитинство» (1962; роль Солдата-червоноармійця; «Золотий лев» Мкф у Венеції, 1962), «Андрій Рубльов» (1966; приз Мкф у Кан­нах, 1969; обидва — реж. А. Тарковський). Створив у під­креслено жорсткій реалістичній манері фільми про азійського більшовика-фанатика «Перший учитель» за одно­ймен­ною повістю Ч. Айтматова (1965, реж. і сценарист; премія за кращу жіночу роль Мкф у Венеції, 1966) та «Асине щастя» (ін. назва — «Історія Асі Клячин, яка любила, та не ви­йшла заміж»), який через цензурні та ідеологічні претензії поклали «на полицю» (прокат від­бувся 1987; приз Мкф у Берліні, 1988; Державна премія РРФСР, 1990). Майстерно екранізував рос. літ. класику: «Дворянське гніздо» І. Тургенєва (1969), «Дядя Ваня» А. Чехова (1970; приз Мкф у Сан-Себастьяні, 1971). Під впливом укр. поет. кіно зняв фільми «Романс про закоханих» (1974, сценарій Є. Григорʼєва; гол. приз Мкф у Карлових Варах, 1974) та «Сибіріада» (1978, 4 серії; приз журі Мкф у Кан­нах, 1979). Попри глядацький успіх та під­креслено громадянсько-державний пафос обох фільмів, К. дедалі більше конфліктував із рад. істеблішментом.

Ви­їхав 1980 до США. Працював у Гол­лівуді, вимушено по­єд­нуючи свій інтерес до по­глибленого екран­ного від­творе­н­ня людських характерів і ситуацій із комерційними конвенціями амер. кіно («Коханці Марії», 1984, за оповіда­н­ням А. Платонова «Ріка Поту­дань»; «Потяг-утікач», 1985, сценарій А. Куросави; «Гомер та Едді», 1989; Ґран-Прі Мкф у Сан-Себастьяні, 1990). Унаслідок конфлікту з продюсерами на зйомках фільму «Танго і Кеш» (1989) ро­зі­рвав контракт. На поч. 1990-х рр. повернувся на батьківщину. У фільмі «Ближнє коло» (1991, спільно із США та Італією) від­творив пекельну атмо­сферу сталінського терору. У стрічці «Курочка Ряба» (1994, спільно з Францією) своєрідно продовжив колізії Асі Клячиної у післяперебудовних умовах. Про моторошні парадокси порадської дезорієнтованої нац. психології зняв фільм «Дім дурнів» (2002, спільно з Францією; гол. приз Мкф у Венеції). Працював сценаристом жанрового кіно на середньоазійських студіях рад. періоду («Ташкент — місто хлібне», 1967; «Кінець отамана», 1970, реж. Ш. Айманов; Державна премія Казах. РСР, 1972; «Лютий», 1973; «Пісня про Маншук», 1974; «Кров і піт», 1978). У царині театр. режисури по­ставив у «Ла Скала» (м. Мілан, Італія) опери «Євгеній Онєгін» (1985) та «Пікова дама» (1990) П. Чайковського, числен­ні драм. ви­стави у Москві та С.-Петербурзі (гастролі в Італії, країнах Балтії, Ізраїлі, США). Для телебаче­н­ня екранізував старо­грецький епос Гомера «Одіс­сея» (1997, США). Реж. циклів д/ф «Генії» (2003–06), «Тягар влади» (2004), «Культура — це доля» (2006). Від 2013 — президент кіноакадемії «Ніка» (Москва). Автор публіцистичних роз­думів про су­спільну кризу порадської Росії, кн. «Парабола замысла» (1977), «Низкие истины» (1998), «Возвышающийся обман» (1999), «Низкие истины семь лет спустя» (2006), «На трибуне реакционера» (2007, спів­авт.; усі — Москва), кінороману «Белая сирень» (С.-Петербург, 2001, спів­авт.). Про К. 2007 знято д/ф «А. Кончаловський. Сцена» (реж. М. Тихонов), «А. Кончаловський. Екран» (реж. О. Колесников). Створив д/ф «Битва за Україну» (2012). 

У березні 2014 К. під­писав від­критий колективний лист-протест російської інтелігенції у від­повідь на агресію путінської Росії проти України. Однак згодом він змінив свою позицію — ви­ступив на захист анексії Криму і в подальшому під­тримував політику Росії щодо України.