Моравіа Альберто

МОРА́ВІА Альберто (Moravia Alberto; справж. — Pincherle, Пінкерле; 28. 11. 1907, Рим — 26. 10. 1990, там само) — італійський письмен­ник. Народився в інтелігент. родині, внаслідок недуги не здобув вищої освіти, однак ще зовсім молодим само­стійно озна­йомився зі світ. літ. класикою і ще юнаком дебютував романом «Gli indifferenti» («Байдужі», 1929), в якому виразно по­став криз. стан італ. молоді, вкрай спустошеної фашист. режимом. Дебют М. мав світ. резонанс і досі є серед найкращих романів 20 ст. Разом з тим офіц. критика від­разу спостерегла опозиц. тональність твору і справж. роз­квіт письмен­ниц. таланту М. роз­почався лише після вій­ни, під час якої письмен­ник за­знав одвертих пере­слідувань з боку вже агонізуючого фашист. режиму. Потім М. створив під­креслено реаліст. картину т. зв. фашист. ери — романи «La romana» («Римлянка», 1947), «Il confor­mis­ta» («Конформіст», 1951), «La cio­ciara» («Чочара», 1957), де художньо пере­конливо постають як ката­строф. колізії цієї ери, так і бодай окремі героїчні спроби простої людини опиратися їй — на основі традиц. італ. нар. моралі, ще не поруйнованої фашизмом (перед­усім роман «Чочара» про долю «під­римської» селянки, який також здобув світ. резонанс і був вдало екранізов. — з участю Софі Лорен і Ж.-П. Бельмондо). У перші повоєн­ні десятиріч­чя М., як і більшість тодіш. італ. інтелігенції, по­став прихильником «лівої стратегії» італ. су­спільства, очолюваної Італ. КП з її тоді по­стій. процесом від­межува­н­ня подалі від сталін. тоталітар. моделей (від 1984 М. — незалеж. канд. від Італ. КП у Європарламенті). Саме в напрямі гіпотет. гуманіст. пере­міни у важкій долі сусп. «низів» М. і створив своєрід. новеліст. епос повоєн. плебей. Риму — «Rac­conti romani» («Римські оповідан­ня», 1954), «Nuovi racconti romani» («Нові римські оповіда­н­ня», 1959). Це ніби соц. «етно­графія» «віч­ного міста», рішуче не схожа на турист. путівники до нього, на рекламні його псевдопейзажі. Водночас уже тоді у творчості М. зʼявилися тривожні ноти, по­вʼязані з його сумнівом щодо близьких позитив. пере­мін в італ. су­спільстві: роман «Il disprezzo» («Презирство», 1954) — про те, як гол­лівуд. кіноміфологія брутально тіснить спроби до створе­н­ня автент. нац. культури, руйнує навіть саме життя носіїв тих спроб. Роман «La noia» («Нудьга», 1960) та зб. оповідань «Lʼautoma» («Автомат», 1962) особливо виразно пере­дають духов. клімат Італії тієї доби, коли зга­дані гуманіст. проекти недавнього минулого вочевидь по­ступилися місцем т. зв. італ. неокапіталізму з його «від­чуже­н­ням», «оречевле­н­ням» людських від­носин (від­так осн. теми і М., і всієї донедавна «лівої» італ. культури). Потім М. вельми активно ви­ступав як літ. критик, публіцист, есе­їст, разом із П.-П. Пазоліні видавав високоінтелектуал. часопис «Nuovi Argo­menti», де критика зга­даного нео­капіталізму по­єд­нується з намага­н­ням від­найти ті чи ін. менш простолінійні, менш наївні проекти до «роз­відчуже­н­ня» світу, стрімко ускладненого як неокапіталізмом, так і очевид. кризою традиц. марксизму. Саме літ. письмо М. за­знало пере­мін, незрідка аж навіть скандальних, повʼяза­них з наро­ста­н­ням у ньому еротики — романи «Io e lui» («Я і Він», 1971), «La vita interiore» («Внутрішнє життя», 1978). Усі за­знач. твори опубл. у Мілані. Пізній М. — і письмен­ник, і публіцист — це ніби втіле­н­ня тієї глибокої кризи італ. і взагалі зх. су­спільства, ніби аж травмованих поперед. соц. та світо­гляд. ката­строфами й очевид. намага­н­ням від­найти той чи ін. із них вихід. Числен­ні романи й оповіда­н­ня М. екранізовано (зокрема в екранізації роману «Презирство» одну з гол. ролей зі­грав ві­домий амер. актор укр. походже­н­ня Дж. Паланс). Окремі твори М. українською мовою пере­клали І. Труш, А. Пере­падя, В. Скуратівський, П. Соколовський, Б. Олександрів.

Завантажити статтю