Олесь Олександр
ОЛЕ́СЬ Олександр (справж. — Кандиба Олександр Іванович; 23. 11(05. 12). 1878, містечко Білопілля Харківської губернії, нині місто Сумського району Сумської області — 22. 07. 1944, Прага, 29. 01. 2017 перепохований у Києві) — поет-лірик, драматург, прозаїк, перекладач, журналіст. Батько Олега Ольжича, дід О. Кандиби. Під час навчання (від 1893) у хліборобській школі у містечку Дергачі (нині місто Харківського р-ну Харківської обл.) видавав рукописний журнал «Комета», в якому друкував власні вірші, написані українською та російською мовами. Закінчив Харківський ветеринарний інститут (1906). Працював ветеринарним лікарем у Харківському земстві та Києві (1909–19). Від 1919 — в еміграції: Будапешт, Відень, де редагував журнал «Сміх», «На переломі», був головою Союзу українських журналістів, від 1923 — у Празі.
Знаковою подією у його літературному житті стала поїздка на відкриття памʼятника І. Котляревському в Полтаві (1903), під час якої познайомився з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, передав свої вірші до одеської альманаху «Багаття», де дебютував 1905. Влітку 1906 відвідав Крим, тут уклав першу поетичну кн. «З журбою радість обнялась» (Санкт-Петербург, 1907), що отримала чимало схвальних відгуків і репрезентувала його як ніжного лірика й поета високого громадянського звучання. Згодом видав «Поезії» — кн. 2 (Санкт-Петербург, 1909) та кн. 3 (Київ, 1911), куди увійшли драм. поема «Над Дніпром» та драм. етюд «Трагедія серця». 1913 побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихій сон летить»), що збагатили українську мариністську лірику. У Києві видрукувані кн. 4 — «Драматичні етюди» (1914) та кн. 5 — «Поезії» (1917), в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки в утвердженні національної самосвідомості. Досить плідним творчо був період О. в еміграції: зб. «Чужиною» (Відень, 1919), «Княжа Україна» (1920; опубл. — Львів, 1930), «Кому повім печаль мою…» (1923; опубл. — Львів, 1931), «Поезії. Книга Х» (Львів, 1931), «Цвіте трояндами…» (Прага, 1939), в яких червоною ниткою проходить розповідь про трагедію рідної України, у більшості поезій переважають настрої самотності та приреченості, туги за батьківщиною. Важливим етапом творчої біографії автора стала сатир. зб. «Перезва» (Відень, 1921; видана під псевдонімом В. Валентін; у Радянській Україні перевидана під назвою «Емігрантська перезва», Харків, 1926), у якій вміщено як гумористичні, так і гостро сатиричні вірші, про тогочасні політичні події та діяльність декого з представників української еміграції. Завдяки своїй милозвучності поезія О. набула широкої популярності. Після Т. Шевченка, до образу якого звертався впродовж усього свого життя і якому присвятив низку віршів («Шевченкові», 1912; «В роковини Шевченка», 1928),
Його вважають другим поетом за кількістю творів, покладених на музику композиторами-класиками, а також сучасними митцями. Зокрема, хор «Три менти» та 7 солоспівів («Айстри», «На сірій скелі мак цвіте», «Порвалися струни», «Прийди, прийди», «Як зграя радісних пташок») написав М. Лисенко (1908–11). К. Стеценко — автор 19-ти солоспівів із фортепіано, зокрема лірико-драматичного монологу для контральто з фортепіано «Нащо, нащо тобі питати» (1909), ансамблів «Літньої ночі» («Дихають тихо акації ніжні»), «О не дивуйсь» для голосу (тенора), скрипки та фортепіано (перша згадка 1909), «Болить душа» для тенора (1907), «Зустрітися, щоб знову розлучитись» для сопрано або тенора (1909), «Скоро сонце засміється», «Небо з морем обнялося» (1909), «Ой чого ж ти, тополенько» для тенора (1909), «Пісні мої» для баритона (1909), «Пісня» для сопрано (1909, втрачена), «І ви покинули» для високого або низького голосу (1911), «Хтось постукав в моє серце» для високого голосу (1917), «Чому?» для тенора або баритона (1917), «Гроза пройшла» для баритона (1918), «Ти все любиш його» для високого голосу (1918), «О, ще не всі умерли жалі» для сопрано (1919), «Пещу її» для високого голосу (1920), «Порвалися струни на арфі» для тенора або ансамблю (1920), «Ця пісня тобі» для тенора й баса з фортепіано. Він також написав хори а капела — «В країні мертвій» (чоловічий склад), «Коли вже ти, сонечко, мені зійдеш» (однорідний склад), «Радійте, співайте» (мішаний склад), «Усе жило, усе цвіло» (мішаний склад) та хори із супроводом фортепіано — «Живи, Україно», «Над нами ніч», «Полинь, мій синочку», «Сонце на обрії» (усі — для мішаного складу).
Я. Степовий створив 9 камерно-вокальних композицій — зокрема «Зимою» («Дивилося сонце», 1905, увійшов до вокал. циклу «Барвінки») й 8 солоспівів, обʼєднаних у вокал. цикл «Пісні настрою» (1907–09): «Лився спів колись у мене», «О, ще не всі умерли жалі» — обидва для сопрано або тенора з фортепіано, «Долини сплять» для баса з фортепіано, «В квітках була душа моя» і «Скоро сонце засміється» для сопрано або тенора з фортепіано, «О, слово рідне!» для баритона з фортепіано, «Не беріть із зеленого лугу верби» та «Ні, не співай пісень веселих» для сопрано або тенора з фортепіано. С. Людкевич, з яким О. познайомився 1912 у Києві на похороні М. Лисенка, у 1920–30-х рр. на слова поета написав 6 солоспівів — «Тайна», «Піду, втечу» (обидва — 1920), «Ти моя найкраща пісня» (1924), «Як любо жити» (1936), «Живіть» (кінець 1930-х рр.) та «Подайте вістоньку» (1922), який композитор написав і присвятив емігрантам із Наддніпрянської України (у середині травня 1922 М. Грушевський з О. очолили у Відні допомог. комітет «Голодним України»; на трагедію України О. відгукнувся низкою віршів на тему голодомору, частково надрукованих у львівській газеті «Громадський вісник», і вже наприкінці червня того ж року солоспів С. Людкевича було опубліковано).
На його слова С. Людкевич написав також твори для чоловічого хору а капела — «Журавлями в небо линуть» і «В хмарах сурми загриміли» (1936, на остан. вірш — варіант для мішаного хору). Третю строфу хору — «Грає море, вітер віє» він 1947 увів у фінал симфонічної картини «Наше море». Поодинокі твори на вірші О. написали Н. Нижанківський — солоспів «Прийди» (між 1912 і 1927), В. Безкоровайний — жіночі хори «Країно див» (1928), «Народним лицарям» (1929), солоспів «Сміються, плачуть соловʼї» (1904), Є. Форостина — музичну картину «Над Дніпром» (1926). Останній набув популярності з народним варіантом мелодії, створеної і записаної на Київщині. В обробці Л. Ревуцького вона увійшла до репертуару багатьох українських співаків, зокрема Б. Гмирі й Н. Матвієнко. Л. Ревуцький також на слова О. написав романс «Де ті слова?» і першу частину поеми «Щороку» — «Зима» для мішаного хору з оркестром (обидва — 1923). Й. Кишакевич на слова О. написав 3 мішані хори а капела — «Ранок встає!», «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш?» та «Розцвіли дзвіночки квіти», виконані на концерті Львівського «Бояна» 20 травня 1926, М. Корчинський — вокал.-симфонічну сюїту «Рожеві промені» (1969), дитячий хор «Ой не сійтесь, сніги» та солоспів для голосу з фортепіано «Жита», А. Кос-Анатольський — «Сміються, плачуть соловʼї» для колоратурного сопрано і чоловічого хору (1960).
Від 1960-х рр. чимало музики на слова О. створила Б. Фільц, зокрема — вокальні цикли «Срібні струни», присвячені С. Людкевичу, для сопрано й фортепіано («О, ще не всі умерли жалі», «Ніжну-ніжну, як подих билини», «В небі жайворонки вʼються», «Єсть квіти такі», «Затремтіли струни у душі моїй», «Весняний вітер»); «Від льоду до льоду» для дітей молодшого віку («Ялинка», «Снігурі», «Над колискою», «Скоро сонечко пригріє», «Все навколо зеленіє», «Дощик», «Підем в поле», «Два хлопчики», «Вітер», «Сумно і весело» — усі дитячі вірші О. написав для свого сина Олега); дитячі хори для дітей середнього шкільного віку (всі видані), збірники дитячих або ж жіночих хорів із фортепіано «Хорові акварелі» («Сніги», «Звідкіль гості налетіли», «Тане сніг», «Веснянка», «Білі гуси», «У лісі», «Тихо у полі», «В небі жайворонки вʼються») й «Від зими до зими» (12 хорів у супроводі фортепіано, 10 з яких — хорова версія пісень із циклу «Від льоду до льоду»), а також хори «Холодно зараз в лісах і шугах», «Маленький пастушок» та один — «Капустонька» — акапельний; триптих для мішаного хору а капела («Веснянка», «Тихо у полі», «Троянди»).
Серед творів О. Білаша на слова О. — романс «Не жди докорів» (1964), героїч. марш «Прапор України» (1992), М. Бурмаки — пісні «Колискова» («Спала природа під ковдрою білою»), «Ой не квітни, весно», «Сніг в гаю». Рок-гурт «Кому Вниз» в альбомі «In kastus» має пісню «Вийди, змучена людьми…» на слова однойменного вірша поета. Автор оперного лібрето «Влада за кордоном», «Сон над Дніпром», а також алегоричного драм. етюда «Злотна нитка» (увійшов до зб. «Драматичні етюди»), присвяченого М. Лисенкові (1912 виконали на громад. панахиді композитора), водевілів «По Мюллеру» (1910), «Морока» (1911; обидва — Київ) та ін., драм «Земля обітована» (1935), в якій О. одним із перших в українській літературі розкрив суть сталінської політики, «Ніч на полонині» (1941; обидві — Прага) та ін., оповідань нарис. і новелістичних типів, психологічних етюдів, легенд («Уста її всміхалися завжди...», «Пеклива мати», «Дід Василь», «Казбек і Машука»), творів для дітей («Бабусина пригода», «Напровесні» тощо), інсценізацій народних казок («Івасик-Телесик» та ін.), а також перекладів — «Арабські казки» (1911), «Казки» В. Гауфа (1911; 1913) та «Пісні про Гайявату» Г. Лонгфелло (1912; усі — Київ), який вважають кращим перекладом українською мовою.
В еміграції була підготовлена, однак не опублікована, низка сатиричних творів (друга частина зб. «Перезва», комедія на 4 дії «Ревізор з Камʼянки», трагікомедія «Народний суд»), поетична зб. «Маска» (вірші 1922–44), драм. твори останніх років життя (пʼєса на 4 дії «Шиночок на передмісті», драматичні етюди «Фінал», «Темний ліс» та ін.).
Творчість О. стала етапною для української поезії своєї доби, оскільки відбивала складні перипетії конфлікту й взаємодії народницьких та модерністських тенденцій. На формування естетичного ідеалу письменника впливали біблійна символіка, фольклорні джерела, західноєвропейський і російський символізм. Як письменникові йому властиве прагнення філософського осмислення вічних загадок буття людини, увага до внутрішнього життя особистості, особливо в її стосунках з природою, процесі формування своєї моральної позиції, прагнення відтворити психологічно напружений момент життя, дати картину сильних пристрастей героя у межових, критичних ситуаціях, життя у його яскравій чуттєвій стихії, динаміці. Звідси діалогічна розкритість, філософічність, сповідальність, драматизація і символізація переваж. більшості творів. Він — тонкий інтерпретатор настроєвого моменту, майстер форми, що поетизував природу, красу, любов як символи людського життя. Його твори мали певний вплив на формування таких письменників, як П. Тичина, В. Чумак та ін. Творчість О. періоду еміграції сприяла популяризації української літератури за межами України (Чехія, Словаччина, Німеччина). На честь О. названі вулиці в багатьох населених пунктах України, 2010 у Білопіллі йому встановлено памʼятник, 2018 на державному рівні в Україні відзначено памʼятну дату — 140-річчя з дня народження.
Додаткові відомості
- Основні твори
- Твори. 1971; Чари ночі: Лірика. 1989; Твори: У 2 т. 1990 (усі — Київ).