Землі церковні

ЗЕ́МЛІ ЦЕРКО́ВНІ — землі, що належать церквам та монастирям. Набу­т­тя церквою нерухомого майна роз­почалося із введе­н­ням християнства в Україні-Русі на­прикінці 10 ст. Осн. формою забезпече­н­ня добробуту церк. організації була десятина (право отримувати десяту частину прибутків, що надходили від князів, данини, суду і мита), за­проваджена на всій християнізованій тер. Київ. Русі. Від кін. 11 до 1-ї третини 13 ст. закладено первин­ну основу церк. землеволоді­н­ня. Монгол. навала не зменшила земел. володінь церков та монастирів. Після інкорпорації більшої частини укр. земель до складу Великого князівства Литовського позиції Православ. Церкви послабилися, що негативно по­значилося на темпах формува­н­ня З. ц. Значної під­тримки здобула Катол. Церква, володі­н­ня якої особливо зросли після прийня­т­тя Люблін. унії 1562, коли катол. установам почали пере­давати землі православ. церков і монастирів. Проголоше­н­ня Брест. унії 1596 ще більше погіршило становище Православ. Церкви, зокрема майнове. За доби Геть­манщини Православна Церква мала значний вплив і під­тримку, при­множувала З. ц. Від кін. 17 ст. у справи землеволоді­н­ня в Україні почала втручатися Моск. держава. 1685–86 Київ. православна митрополія опинилася під юрисдикцією Моск. патріархії. На той час стосовно З. ц. на тер. Росії діяли по­станови Земського Собору 1649, що забороняли церквам та монастирям набувати З. ц. Цар Петро І на поч. 18 ст. під­твердив усі попередні норми, якими церк. установам заборонялося набувати нерухоме майно. Від 1721 упр. З. ц. здійснював спец. держ. орган з церк. справ — Синод. У 1750-х pp. імператриця Єлизавета Петрівна від­новила жалувані грамоти церквам та монастирям на володі­н­ня землею, повернула їм від­чужені землі та подарувала нові. Проте упр. ними залишилося у ві­дан­ні держави. Катерина II 1764 видала указ про секуляризацію: усі церк. та монастир. землі були пере­дані до держ. казни. На території України указ набув чин­ності 1786. Від 1805, як виняток, церква могла набувати нерухоме майно, але тільки за цар. до­зволом. Паді­н­ня Рос. імперії 1917 та від­новле­н­ня укр. державності спричинили сут­тєві зміни у володін­ні З. ц. Однак прийняті УЦР, Українською Державою, УНР законодавчі та ін. нормат. акти щодо реформува­н­ня землеволоді­н­ня, зокрема церк., так і не були реалізовані. Церк. землеволоді­н­ня в УСРР регулювалося Декретом «Про землю» (1917) та Законом «Про соціалізацію землі» (1918). У березні 1918 на 2-му Всеукр. зʼ­їзді рад прийнято Закон «Про соціалізацію церковних земель в УСРР», який дублював аналог. закони РСФРР. 22 січня 1920 уряд УСРР опублікував «Основні засади організації земельних справ на Україні», у яких під­твердив без­оплатну пере­дачу нетруд. земель селянам (закон був затвердж. 4-м Зʼ­їздом рад УСРР у травні 1920). 27 травня 1922 ВУЦВК видав «Основний закон про трудове землекористува­н­ня», а 16 жовтня 1922 схвалив Земел. кодекс УСРР, за яким церк. громадам до­зволялася земел. оренда. 15 грудня 1928 ЦВК СРСР видав Закон «Про загальні основи землекористува­н­ня та землеустрою», що став обовʼязковим і в УСРР. На­ступні рад. кон­ституції зберегли за­значений режим, за яким власність на землю та церк. споруди, роз­таш. на ній, належала державі. 23 квітня 1991 ВР УРСР ухвалила Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», де за­значено, що «користува­н­ня землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України». Згідно з кодексом, нерухоме майно, що є власністю держави, пере­буває у без­оплат. користуван­ні церк. громад християн та ін. конфесій.

Завантажити статтю