Екології філософія

ЕКОЛО́ГІЇ ФІЛОСО́ФІЯ — галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на впливі екологічних про­блем на методологію сучасного наукового пі­зна­н­ня та формуван­ні основних світо­глядних орієнтацій сучасника. У ниніш. екол. реаліях особливої гостроти набувають пита­н­ня узгодже­н­ня раціонального та реального, ро­зуму й сумлі­н­ня, духовного та чут­тєвого, зовн. і внутр. світів людини. Зʼявляється заг. потреба в роз­ширен­ні засобів заг.-наук. та філос. рефлексій, спираючись на які можна було б пере­осмислити місце людини в світобудові, критично про­аналізувати пройдений шлях і зорієнтуватися в напрямах роз­витку світ. цивілізації. Досягне­н­ня НТП спровокували небезпечні сподіва­н­ня на без­межну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне від­чу­т­тя своєї єд­ності з природою і гадаючи, що живе за влас. над­природ. законами, людина починає інтер­претувати природу як перед­умову для роз­витку складної інфра­структури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі слід використовувати раціонально. Про­гресуюче погірше­н­ня екол. ситуації в світі висуває вимогу взаєм. корекції науковості та «софійності», без чого людство приречене на нарощува­н­ня «природоперетворювал.» могутності, порушуючи при цьому перед­умови й під­валини своєї жит­тєдіяльності, втрачаючи сенс влас. існува­н­ня. Людина в сучас. світобачен­ні дедалі менше ви­ступає в якості деміурга, котрий сві­домо і послідовно пере­творює біо­сферу в ноо­сферу. «Геол.» вплив на всі без винятку складові біо­сфери не може бути оцінений як сві­домий і ро­зумний. Цим пояснюють пере­веде­н­ня людини зі статусу «царя природи» в «громадянина природи». В екол. контекс­ті це положе­н­ня пере­творюють у наповнену конкрет. змістом концепцію. Е. ф. наголошує на фундам. значимості природ. перед­умов і чин­ників у житті людини та су­спільства. Такий під­хід сприяє інтеграції в концептуал. ціле суперечливих складових «феномену людини», природничонаук. та соціогуманітар. типів мисле­н­ня, компонентів природ. і соц. сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію своєрід. «полігоном» сучас. наук. дослідж., галуз­зю, де від­бувається актив. процес формува­н­ня принципово нових світо­гляд. орієнтирів нашого сучасника. Досягне­н­ня класич. природо­знавства (обʼєктивізм, одно­значність, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації) помітно втрачають свою вагомість. Дослідж. комплекс. систем (зокрема екологічних, з їх складним пере­плете­н­ням соц.-політ., екон., технол. та природ. явищ) висувають на перший план такі засоби наук. аналізу, як статистичність, варіабельність, системність, полісемантичність, режим легітим. спів­існува­н­ня альтернатив. теорій. Якщо класичну науку цікавили насамперед закони світобудови, то сучасне природо­знавство виявляє тенденцію до роз­гляду власне світу, роз­маї­т­тя виявів його реал. буття, в чому саме й полягає сенс «екологізації» сучас. н.-д. процесу. Метаекол. аналіз за­стосовують для подола­н­ня роз­риву між сутністю та існува­н­ням, налагодже­н­ня контакту з реальністю, майже втраченого в добу класич. науки. Е. ф. прагне зʼясувати, як сучасні екол. ідеї детермінують сут­тєву транс­формацію принципів світобаче­н­ня та світоро­зумі­н­ня. Це стосується уявлень про живе та діяльність людини. Від­бувається пере­осмисле­н­ня уявлень про феномен живого як континууму, роз­литому в світі началу, яке не закінчується там, де закінчується власне його матеріал. носій. Феномен має без­посереднє від­ноше­н­ня до духов. сфери, і тому не може бути осягненим лише за допомогою засобів природничонаук. дослідж. Від­бувається своєрідна реабілітація поня­т­тя «природа людини». Реал., живий індивід, з його багатоманіт. соматич. і духов. проявами, майже не береться до уваги у науках про су­спільство, у процесі практ. діяльності. Біол. суб­станцію і нині роз­глядають як нонсенс, рудиментар. недореченість щодо людини з її високими духовно-соц. чеснотами. Людина, попри всі її досягне­н­ня, залишається земною істотою, якій властиві функції біол. системи. Її жит­тєдіяльність залежить від функціонува­н­ня сукупності біо­сфер. механізмів. Ця об­ставина є сутністю для екол. про­блематики, зумовлює її драматизм. Проти­ставле­н­ня «людина–­природа» не є абсолютним, має свої межі. Діяльність у цьому аспекті іноді тлумачать як наслідок одвіч. й небезпеч. для людини незадоволе­н­ня сущим, його неро­зумі­н­ня та нес­прийня­т­тя. Звідси нахил до радикал., рев. діяльності, унаслідок чого природне пере­творюється на штучне. У контекс­ті означеного незадоволе­н­ня сущим витлумачують навіть історію гріхопаді­н­ня першої людини — Адама. Світ не влаштовує людину, і вона його «олюднює», радикально пере­творює. Без­посеред. продуктом цього пере­творе­н­ня є роз­двоє­н­ня ціліс. світу на антагоніст. фрагменти: власне світ і «світ людини». Сучасність дає багатий матеріал для крит. ставле­н­ня до успіхів НТП — гол. результату люд. діяльності, тому діяльніс. принцип ро­зумі­н­ня феномену людини недо­статній. Його треба доповнювати бут­тєво-онтол. під­ходом, що апелює до більш глибоких рівнів люд. буття. Е. ф. (мета­екологія) по­стає як один з магістрал. напрямів сучас. філос. процесу. Екол. умови не є декорацією, тлом, на якому від­бувається тріумфал. по­ступ історії; їх фундам. вплив на роз­виток компонентів соціуму важко пере­більшити, тому не варто ними нехтувати. Істор. пер­спективи людства ви­значатиме екол. чин­ник.

Завантажити статтю