Комаринець Теофіль Іванович

Визначення і загальна характеристика

КОМАРИ́НЕЦЬ Теофіль Іванович (22. 03. 1927, с. Передмірка, нині Лановецького р-ну Тернопільської обл. — 08. 10. 1991, Львів) — літературознавець. Батько Н. Комаринець. Доктор філологічних наук (1987), професор (1988). Дійсний член НТШ (1992, посмертно). Закінчив Львівський університет (1950). Працював від 1954 у Львівському педагогічному інституті: від 1960 — завідувач кафедри української літератури; від 1967 — у Львівському університеті: від 1987 — професор кафедри української літератури, від 1990 — завідувач кафедри фольклористики. Голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка (від 1988). Досліджував проблеми фольклору та романтизму, творчість І. Франка, Лесі Українки, С. Руданського. Захищав романтичний стиль від соціологічного тлумачення, поділу на революційний і реакційний, трактування його як підготовку до реалізму. Якщо зважити, що з романтизмом в українській літературі пов’язані пробудження національної самосвідомості, значні естетичні досягнення, то нехтування цим стилем могло призвести до приниження самої літератури. Актуальні є статті К. про джерела українського романтизму на західноукраїнських землях; у монографії «Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального)» (Л., 1983) одним із них на поч. 19 ст. дослідник вважав діяльність Перемишльського гуртка священиків. Подав системний аналіз творчості «Руської трійці». Діяльність М. Шашкевича пов’язав з альманахом «Русалка Днѣстровая» (Буда, 1837), який, за переконанням ученого, мав таке ж значення для історії української літератури, як і «Енеида…» (Санкт-Петербург, 1798) І. Котляревського, оскільки протистояв політиці онімечення та спольщення українського населення Галичини. Увагу К. привернула суперечлива постать Я. Головацького: його відхід від ідеалів «Руської трійці» вважав проявом ренегатства як суспільно-національного явища, але ця фатальна помилка не повинна применшувати внеску Я. Головацького в українську культуру та розвиток самосвідомості народу. У шевченкознавчих працях (зокрема «Шевченко і народна творчість», К., 1963) К. заперечив зведення художніх творів поета до вузькокласових мотивів і соціологізованих схем. Аналізуючи поеми «Відьма», «Варнак», «Москалева криниця», вивів із поетичних творів Т. Шевченка ідею прощення, а не помсти, справедливості та добра, а не класової ненависті, засудження жорстокості (ст. «Проблема добра і зла в поезії Шевченка», вміщена у зб. «Твори», Л., 1999). У ст. «Поема “Великий льох” у контексті Шевченкової концепції України» // «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (Л., 1990, т. 221) розгорнув концептуальні положення, що цей твір є ключем до пізнання вибудованого поетом світу і здобув ознаки міфологічного осі­­гання часопростору українського національного буття. Погляд на Т. Шевченка як творця міфоуніверсалій був новим для вітчизняного шевченкознавства і дав можливість побачити поета як творця міфу України з її національними архетипами («розрита могила», «воскресла могила»). Такий підхід допоміг обґрунтувати тезу про романтичний тип художнього мислення поета, в якому взаємодія реального й ідеального призводить до творення особистості, інтегрованої у світ універсум: природа, суспільство, історичний процес. Методологічні проблеми історії української літератури порушив у ст. «Типологія романтичного героя в поезії Шевченка» // «Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. Сімферополь, 12–14 березня 1986 року» (К., 1989), «Концепція романтизму в літературознавчих працях Івана Франка» // «Іван Франко і світова культура» (К., 1990, кн. 1). Автор розвідки «Б. Лепкий і його тетралогія “Мазепа”» // «Твори» (Л., 1999), низки статей на громадсько-політичні теми. Займався поверненням замовчуваних імен і творів української літератури.

Завантажити статтю