Валері Поль

ВАЛЕРІ́ Поль (Valéry Paul; 30. 10. 1871, містечко Сет, Франція — 20. 07. 1945, Париж, похов. у м-ку Сет) — французький поет, есе­їст, літературо­знавець, мистецтво­знавець. Член Франц. академії (1925). Орден Почес. легіону (1923), мист. премія А. Во­л­ляра (1923). Ви­вчав право в ліцеї м. Монпельє (Франція). 1894 пере­їхав до Парижу: 1897–1900 працював ред. у Міністерстві оборони, 1900–22 — секр. інформ. агенства Гавас, 1938–45 — проф. Колеж де Франс, де для нього було створено каф. поетики. Вірші почав писати у семиріч. віці, перший вірш опубл. 1889. Приятелював з поетом П. Луїсом, у Парижі по­зна­йомився з А. Жідом і С. Мал­ларме. Важливу роль у творчому роз­витку В. ві­діграла дружба з митцями Е. Деґа, О. Редоном і М. Равелем. Був обдаров. художником. Від 1884 під впливом тогочас. літ. і мист. середовища прагне створити єдину систему універсал. інтелектуал. пошуку, зосередившись на глибокому аналізі функцій мови, ви­вчен­ні мисле­н­ня і сві­домості, звʼязків предметів з універсал. ро­зумом. Його поезії ран­нього періоду, вміщені у зб. «Album des vers anciens. 1890–1900» («Альбом давніх віршів. 1890– 1900», 1920), по­значені впливами С. Мал­ларме та парнасців. Від 1890 після духов. кризи майже на 20 р. ві­ді­йшов від поет. творчості, від­мовився стати епігоном символізму, щоб повернутися до класич. спадщини. Був одним із зачинателів т. зв. інтелектуал. напряму у франц. поезії. У процесі наполегл. праці (існує, напр., понад 100 варіантів його поеми «La Jeune Parque» — «Юна Парка», 1917) збагатив свою художню систему методами, запозич. з філософії й точних наук. На поч. 20-х рр. здобув репутацію видатного новочасного франц. поета й мислителя. Ви­зна­н­ня в літ. колах як поета-класика отримав після появи поем «Юна Парка», «Le Cimetière marin» («Приморський цвинтар», 1920) і поет. зб. «Charmes» («Чари», 1922). Невеликий за обсягом поет. доробок В. вражає емоцій. насиченістю, витонченістю письма та версифікац. роз­маї­т­тям. Нелегка для ро­зумі­н­ня, його поезія від­значається змістовою пере­ущільненістю, за­провадже­н­ням нових словосполучень, ускладненістю синтаксису та поет. образів, своєрід. фонетикою вірша. Важливим внеском у роз­виток франц. і світової естет. думки є його філос.-худож. проза, присвяч. заг. пита­н­ням культури, зокрема есей «Introduction à la méthode de Léonard de Vinci» («Вступ до методу Леонардо да Вінчі», 1894), цикл нарисів «La Soirée avec Monsieur Teste» («Вечір з паном Тестом», 1896) і «Madame Emilie Teste» («Емілі Тест», 1925; опубл. 1975). 1894–1945 вів щоден­ник «Cahiers» («Зошити», опубл. у Парижі 1957–61 в 29 т.). Автор віршов. мелодрам «Amphion» («Амфіон») і «Semiramis» («Семіраміди»), пред­ставл. у Парижі в 30-х рр. трупою І. Рубінштейн. На їх текс­ти композитор А. Хонеґ­ґер написав партитури. В. належать також зб. публіцистики «Regards sur le monde actuel» («По­гляди на сучасний світ», 1931), лібрето «La Cantatе de Narcisse» («Кантата про Нарциса», 1939), незакінч. драм. поема «Mon Faust» («Мій Фауст», опубл. 1941), числен. есеї з питань філософії й естетики, з історії літ-ри і літературо­знавства (про Вольтера, Й. Ґете, Стендаля, В. Гюґо, Ш. Бодлера, П. Верлена, Е. Верхарна, С. Мал­ларме, М. Пруста), мистецтво­знавства (про П. Веронезе, К. Коро, Е. Мане, Е. Деґа), історії та політики. У ст. «La Conquete Allemande» («Германське завоюва­н­ня», 1897) перед­бачив від­родже­н­ня нім. мілітаризму. В роки окупації Франції гітлерівцями ви­ступав з антинацист. позицій, потрапив до чорних списків гестапо. Від 1943 чл. Нац. фронту письмен­ників. В Україні й діаспорі українською мовою твори В. пере­кладали Ю. Клен, М. Терещенко, М. Лукаш, Г. Кочур, С. Гординський, О. Зуєвський, Н. Лівицька-Холодна, В. Державин, В. Коптілов, О. Пахльовська, М. Москаленко, Всеволод Ткаченко.

Завантажити статтю