Булгаков Сергій Миколайович

БУЛГА́КОВ Сергій Микола­йович (16(28). 06. 1871, м. Лівни, нині Орлов. обл., РФ — 12. 07. 1944, Париж) — філософ, економіст, громадський і церковний діяч. Закін. юрид. факультет Моск. університету (1894). 1901 захистив магістер. дис. «Капитализм и земледелие», в якій спростував висновки К. Маркса щодо роз­витку капіталізму в с. госп-ві. 1901–06 — проф. Київ. політех. ін­ституту, приват-доцент Університету св. Володимира, 1906–11 — проф. Моск. комерц. ін­ституту, приват-доцент і професор (до 1910) Моск. університету. 1918 рукополож. у священики. 1919 — проф. політ­економії та богословʼя Таврій. університету, 1920–22 — протоі­єрей Ялтин. собору. У грудні 1922 депортований більшовиками. Від 1925 — проф. догматики і декан рос. Богослов. православ. ін­ституту в Парижі. Ініціатор екуменіст. руху. На­прикінці 19 ст. ви­ступав як прихильник «легал. марксизму» і критик «екон. словʼянофільства» народників. Під час роботи в Києві у світо­гляді Б. від­бувся певний злам, під впливом філософії І. Канта Б. еволюціонував «від марксизму до ідеалізму» і християн. соціалізму. За Б., пере­розподіл власності не може гарантувати вільного роз­витку особистості — насамперед через насильниц. характер за­стосува­н­ня цього без­духов. принципу. Лише вільний вибір людини виявляє її істин­ний духов. зміст. Згідно з Б., протилежні орієнтації сусп. устрою зумовлені двома шляхами реліг. самови­значе­н­ня: в релігії людинобожества, до якої схиляються марксизм і соціалізм, і в релігії Боголюдства — християнстві. Б. під­дав різкій критиці «основну віру цього віку», «релігію про­гресу», яка бачить своєю метою тільки себе саму й не ви­знає ніякого зовн. імперативу, котрий би цю мету виправдовував чи пере­творював її на засіб для втіле­н­ня ін. вищої мети. Б. ви­знавав екон. про­грес необхід. умовою духов. успіху, але за­стерігав від наміру під­мінити про­грес загальнолюдський і загальнокультурний одним лише екон. про­гресом. Б. вважав, що осн. принципи сусп. та особистого життя мають вибудовуватися на основі абсолют. цін­ностей добра, істини й краси. У Києві зблизився з Л. Шестовим та М. Бердяєвим, став спів­ред. ж. «Новый путь», «Во­просы жизни», в яких, як і в спільно редагованій із В. Зіньківським г. «Народ» (Київ, 1906, заборонена на ч. 7), прагнув реалізувати свою реліг.-громад. про­граму боротьби за соц. свободи під знаком «християн. політики», яка стала основою його майбут. «софіології». Під впливом ідей Ф. Достоєвського, В. Солов­йова, Ф. Шел­лінґа, П. Флоренського Б. звернувся до створе­н­ня цільної реліг. філософії. Філософія все­єд­ності Б. спирається на міфологему Софії — «Премудрості Божої». Б. стверджував, що філософія неминуче прагне до абсолютного, до все­єд­ності, «вона має своєю єдиною універсальною про­блемою — Бога й лише Бога». Онтолог. основа світу полягає в суцільній, метафізично без­упин­ній софійності його основи. Згодом поня­т­тя Софії роз­двоюється: вона частково залишається в межах світу, частково пере­буває поза його межами (як «ідеал. основа світу»). Це й створює різницю між Софією божествен­ною і Софією космічною. Софія як ідеал. основа світу стоїть поміж Абсолютом і Космосом, як деяке «третє буття», що зʼ­єд­нує в собі божествен­ну і створену природу. Пізніше в філософії Б. від­бувся новий злам: у ній цілком тріумфує метафізика все­єд­ності на ґрунті вче­н­ня про Софію. Софія божествен­на, спів­причетна Абсолюту, і Софія створена виявляються тотожними. Єдина Софія від­кривається в Богові та у творен­ні. Моністична софіологія Б. спрямована до побудови суціл. роз­горнутої системи догматич. богословʼя, тобто виходить поза рамки власне філософії. Б. — один із авторів зб. «Про­блемы идеализма» (Москва, 1902), «От марксизма к идеализму» (С.-Петербург, 1903), «Во­просы религии» (Москва), «Вехи» (Москва, 1909), «Из глубины» (К., 1918; София, 1921). Обирався депутатом 2-ї Держ. думи, в якій ви­ступав за припине­н­ня як рев., так і уряд. терору.

Завантажити статтю