Бердяєв Микола Олександрович

БЕРДЯ́ЄВ Микола Олександрович (06 (18). 03. 1874, Київ — 25. 03. 1948, Кламар, Франція) — філософ, публіцист. Брат С. Бердяєва, двоюрідний брат О. Кудашева. З походже­н­ня дворянин. На­вчався у кадетському корпусі, Університеті св. Володимира у Києві (1894–98). Членство у Київському союзі боротьби за визволе­н­ня робітничого класу й участь у студентських заворуше­н­нях спричинили арешт (1898) і засла­н­ня (1900–02 — Вологда, 1903 — Житомир). Світо­глядні пошуки цих років завершуються пере­ходом Б. від марксизму до ідеалізму. 

1904–08 мешкав у Санкт-Петербурзі, редагував журнал «Новый путь» і «Во­просы жизни», ви­ступаючи теоретиком «нової релігійної сві­домості» («неохристиянства»). 1908 пере­їхав до Москви, де зблизився з колом філософів, обʼ­єд­наних православним книговидавництвом «Путь» (Є. Трубецькой, В. Ерн, С. Булгаков та інші), разом з якими ви­ступає одним із засновників Релігійно-філософського товариства памʼяті В. Солов­йова. В числен­них працях перед­революційної доби виявив себе оригінальним мислителем. Більшовицький пере­ворот 1917 сприйняв як трагедію, але історично неминучу. 1919 ви­ступив засновником Вільної академії духовної культури, де читав лекції з філософії історії, філософії релігії та релігійної філософії. Одночасно був професором Московського університету. 

Після кількох арештів його разом з великою групою російських письмен­ників і науковців вислано за кордон (1922). У 1922–24 жив у Берліні, де заснував Релігійно-філософську академію (пере­ведену 1925 до Парижа), вів активну лекційну і наукову діяльність. Від 1924 жив у Парижі (згодом у Кламарі — перед­місті Парижа). Продовжував активну наукову і викладацьку діяльність, спів­працював з видавництвом «YMCA-Press», був редактором журналу «Путь» (1925–40). 

Автор числен­них праць, пере­кладених багатьма мовами, Б. ще за життя здобув європейську і світову славу. Дослідники зараховують його до шеренги най­значніших мислителів 20 ст. Твори Б. — перед­усім екс­плікація та філософська інтер­претація світо­глядних основ містерії життя та вче­н­ня Ісуса Христа. Продовжуючи традицію ір­раціоналістичного філософствува­н­ня (Блажен­ніший Авґустин, Б. Паскаль, С. Кʼєркеґор, Ф. Ніцше та інші), Б. проти­ставляє філософію особистості раціоналістично-сцієнтистській філософії гносеологічного субʼєкта. Філософія Б. — це філософія:

• «в межах людини», персоналізм, але своєрідний — христоцентричний, уґрунтований на го­строму від­чут­ті не­справедливості, принизливості та ворожнечі «цього світу» щодо людини й «нудьги за транс­цендентним»; 
• на усві­домлен­ні людини «найбут­тєвішим» у бутті, його фокусом (антропоцентризм); 
• на бачен­ні за «вторин­ною і неістин­ною» природно-соціальною людиною первин­ної й істин­ної, такої, що пере­буває поза поділом на субʼєкт і обʼєкт, духовної «транс­цендентальної людини» — Боголюдини (духоцентризм); 
• на інтуїції про два корені універсуму — «несотворену», «без­дон­ну» першосвободу і Бога (свободоцентризм); на пов­стан­ні проти космо­історичних засад вʼязничного (щодо духу) буття (прометеїзм і неогностицизм) і активно творчому на­ближен­ні (через вогонь «актів свободи» в «паперовому» бутті несвободи) «кінця світу» (есхатологізм). 

Свобода — домінанта життя і ключове поня­т­тя його творчості. Від­повід­но до нього Б. вирізняв 2 типи філософії (перший виходить з примату буття над свободою, другий — з примату свободи над бу­т­тям) та 2 стратегії людського життя (перша — самопохова­н­ня в «обʼєктиваціях»; друга — роз­обʼєктивація людини й світу, прорив із «царства кесаря» в «царство духу»), наголошуючи на істин­ності другої. Стояв на позиціях християнсько-персоналістського соціалізму. Боровся з комуністичним тоталітаризмом, але не при­ймав і капіталізм. Був чужий для більшовиків, але не став «своїм» і для російської еміграції. Закликав до революції, але небувалої — персоналістичної. До євразійців не при­єд­нався, від 1920 міркував у ключі євразійського баче­н­ня Росії «Сходу–Заходу» і тлумачив російську ідею як вираз душі всієї Росії (перед­усім великоруського, але й українського, білоруського та інших народів). Звідси негативне ставле­н­ня до «сепаратиських» рухів, до роз­паду «Великої Росії» на «штати Великоросії, Малоросії, Білорусії та інших областей».

Завантажити статтю