БАТЯ́РСЬКИЙ ФОЛЬКЛО́Р — гумористично-ліричні пісеньки, анекдоти, оповід­ки, авторство яких приписують реальним або й вига­даним бувальцям шинків у львівських перед­містях, головно Личаківському. Спершу слово «батяр» мало в побуті і мемуар. літературі лише негативне забарвле­н­ня і стосувалося люмпен-пролетарів, дрібних злодіїв та ін. пред­ставників напів­злочин­них середовищ. На поч. 20 ст. гумористи з польс. часопису «Pocięgło» і автори стилізацій під вуличні пісеньки створили міфологіз. образ батяра. Участь окремих батярів на польс. боці в польс.-укр. війні 1918–19 спричинилася до роз­по­всюдже­н­ня легенди про «геройських батярів і дітей» як гол. творців пере­моги польс. війська. Про­грама «Весела львівська хвиля», що транс­лювалась всіма польс. радіо­станціями в 30-і рр., сприяла дальшому поширен­ню псевдофольклору, героями якого були автори скетчів — «типові львівські батяри» Щепко і Тонько. Найхарактернішою рисою Б. ф. є його мова — т. зв. «балак», тобто говірка менш освічених поляків міст Галичини, насичена українізмами і цілими україномовними вкрапле­н­нями. Б. ф. збирав Якуб Рол­лауер. Від кін. 20 ст. Б. ф. використовується як засіб стилізації і у творах окремих львів. письмен­ників-гумористів (Ю. Вин­ничук). Типологічно львів. Б. ф., як автентичний, так і літ. походже­н­ня, має спільні риси з аналог. явищем на одес. ґрунті.