Любеч — Енциклопедія Сучасної України

Любеч

ЛЮ́БЕЧ – селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області. Має статус істор. насел. пункту. Любец. селищ. раді підпорядк. с-ще Гірки та с. Кукарі. Знаходиться на лівому березі Дніпра, на кордоні з Білоруссю, за 250 км від Києва, за 54 км від обл. центру, за 35 км від райцентру та за 28 км від залізнич. ст. Неданчичі. У Л. – гідрол. заказник озера Симполь та Святе і прилеглі болота; пам’ятка природи оз. Нерадча. Зростають великі ліс. масиви. Пл. 6 км2. За переписом насел. 2001, у Л. проживали 2648 осіб (складає 70,2 % до 1989); станом на 2015 – 2101, на 2016 – 2086 осіб; переважно українці; є росіяни (6 %) та білоруси (5 %).

Назва смт слов’ян. походження – від слів «любий», «любовний», «милий». За нар. переказами, князі Аскольд і Дір, проходячи Дніпром, довго насолоджувалися довколиш. краєвидом і назвали цю місцевість «любою». Існує також легенда, що давнім поселенням керував князь Люб або Любава. Тут містився найбільший на Дніпрі центр сіверян. Давньорус. м. Л. згадується у праці «Про управління імперією» візант. імператора Костянтина Багрянородного, Іпатіїв. літописі під 882 у зв’язку з захопленням його князем Олегом (загалом у літописах – 13 разів). З міста сплавляли Дніпром у Київ деревину для буд-ва човнів-моноксилів, на яких, зокрема, тоді ходили у Константинополь (нині Стамбул). У 16–17 ст. тут виготовляли козац. чайки. Л. контролював пн. кордони Київ. Русі, перевіз через Дніпро, суходіл. дороги на Чернігів, Київ та ін. міста. Любец. купці торгували з Візантією, Араб. Сходом, Хазарією.

У серед. 10 ст. у Л. мешкав Малк Любечанин. Його сина Добриню, який став воєводою, вважають билин. прототипом богатиря Добрині Ми­китича. Син любечанки Малуші (донька Малка) Володимир став київ. князем. Наприкінці 11 – на поч. 12 ст. у Любец. замку розташовувалася резиденція черніг. і київ. князів. 1016 у боротьбі за київ. стіл побл. Л. Ярослав Мудрий розгромив Святополка Окаянного. 1097 на Любец. з’їзді великий князь київський Святополк Ізяславич, переяслав. князь Володимир Мономах, черніг. князь Олег Святославич, смолен. князь Давид Святославич, волин. князь Давид Ігорович і теребовлян. князь Василько Ростиславич закріпили принцип династ. розподілу країни. Другий Любец. з’їзд 1135 продовжив об’єднавчі ідеї на Русі. Писемні джерела, старовинні плани, археол. дослідж. свідчать, що давньорус. Л. поділявся на 3 містобуд. частини: замок (кром, кремль), окол. місто, передмістя. 1147 його спалив смолен. князь Ростислав, 1157 нищили половці, 1239 руйнували орди Батия. У 1350-х рр. увійшов до складу Великого князівства Литовського та був відбудований. Від 1569 – центр Любец. староства Київ. воєводства Речі Посполитої. У 16–17 ст. зазнав руйнувань під час воєн за Сіверщину, які вели Моск. царство, Велике князівство Литовське та Польща. В роки Визв. війни під проводом Б. Хмельницького Л. увійшов до Черніг. полку. 1649 його захопили литов. війська. Від 1651 – у власності литов. гетьмана Януша Радзивілла. 1653 Л. здобули війська Б. Хмельницького. За джерелами 1654, був «пустим», згодом відбудов. як сотенне м-ко Черніг. полку, належав до ранг. маєтностей черніг. полковників. 1669 за гетьманування І. Брюховецького Л. окупували моск. війська. Від кін. 17 ст. належав І. Мазепі, від 1709 – П. Полуботку. За планом 1749, у замок потрапляли через Верхню та Мост. брами; у ньому стояли 4 дере­в’яні церкви, зведених у стилі укр. бароко, – соборна Різдва Богородиці, Параскеви-П’ятниці, Пресвятої Трійці, Покрови Богородиці, а також торг. ряди, житла козац. старшини та духівництва.

У нагір. частині міста розташовувався монастир, який заснував св. Антоній Печерський (за Печер. патериком, народився у Л.), а наприкінці 17 ст. відбудував І. Мазепа. 1786 він закритий у зв’язку з секуляризацією церк. землеволодіння. У монастирі діяла дерев’яна соборна Воскресен. церква. 1694 у ньому оформлено Любец. синодик (рукопис дійшов у копії 18 ст.) – поминальник, у якому є розділ, де перераховано черніг. князів 11–14 ст. і їхні родини. Від 11 ст. відома чудотворна Любец. ікона Богородиці. В околицях Л. знаходилися хутори бунчук. товариша С. Полуботка, значк. товариша Т. Костянтинова, козака Мартиненка, працювали водяні млини С. Полуботка та монасти­­ря. Після скасування 1781 військ.-адм. устрою Л. почав занепадати. Від 1802 – волосне м-ко Городнян. пов. Черніг. губ. На військ.-топогр. карті Черніг. губ. 1869 позначені у дніпров. заплаві озера Воскресенське, Дунай, Кораблище, Святе, Семиполь, Теклине, паромна переправа через Дніпро, навколишні хутори Брехуни, Буда, Голобурда, Духовидівка, Кунари, Піщане, Сидорівка, Тиханенків. У 2-й пол. 18 – 19 ст. ним володіли поміщики Милорадовичі. У 19 ст. діяли пивовар. з-д, паровий млин, церк.-парафіял. школа (1861), чол. уч-ще (1868), земська школа (1869), мед. амбулаторія (1890). Наприкінці 19 ст. побл. Л. розкопав бл. 30 курганів В. Антонович. 1905 проживали 3700, 1920 – 3500 осіб. 1917 був спалений палац Милорадовичів. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася, у червні 1920 остаточно встановлено більщовицьку. Від 1-ї пол. 1920-х рр. – село. 1923–31, 1935–62 – райцентр. 1923–30 – у складі Черніг. округи; від 1932 – Черніг. обл. Жителі потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталін. репресій.

Від 1 вересня 1941 до 24 вересня 1943 – під нім.-фашист. окупацією. Діяло рад. підпілля. Під час звільнення Л. загинули 262 рад. воїни. У ході форсування Дніпра, боїв на тер. села та побл. нього загинули Герої Рад. Союзу О. Воронов, Л. Григор’єв, І. Кирик, Д. Кудрявицький, О. Опалев, М. Потужний, П. Скалацький, М. Трубіцин. Тут відзначилися Герої Рад. Союзу М. Александров, К. Андрусенко, П. Бєлов, А. Борейко, Ф. Гаврилов, О. Домрачов, І. Євстигнєєв, Т. Єго­ров, І. Іванов, К. Карелін, Л. Колотілов, Г. Кубишко, І. Кувіка, О. Линчук. На фронтах 2-ї світ. війни воювали 733 любечанина, з них 388 загинули.

Від 1958 – смт. 1948 у самому Л. розпочав розкопки Г. Гончаров. 1957–60 на Замк. горі на дитинці пл. 0,3 га під кер-вом Б. Рибакова досліджено рештки укріплень з розташованих по периметру дубових зрубів, бойові та в’їзна вежі, башта-донжон, князів. палац і церква з невеличким цвинтарем, 6 ремісн. майстерень, 3 підземні ходи, численні житла й госп. споруди, знайдено 2 скарби сріб. дирхемів і 3-х ювелір. прикрас. Дитинець був оточений окол. градом (у 10 ст. – 10 га), відкритими посадами (понад 50 га), подолом (понад 10 га). 1989–90 посад Л. обстежував А. Козаков. Загалом за весь час тут досліджено 45 курганів і бл. 5 тис. м2 культур. шару.

Нині у Л. функціонує навч.-наук. станція Черніг. пед. ун-ту, щорічно студенти та викладачі цього ВНЗу вивчають залишки княжого замку. У рад. періоди працювали судноремонтні майстерні (створ. 1936; у 1990-х рр. – підпр-во «Судоремонт»), овочесушил. з-д, сиророб. цех Ріпкин. маслозаводу, хлібопекарня, цех Черніг. ф-ки худож. виробів ім. 8-го березня (виготовляв вишиті жін. блузи та ін.). До серед. 1990-х рр. побл. Любец. пристані зупинялися теплоходи типу «Ракета» ліній Київ–Гомель та Київ–Лоєв. У Л. – заг.-осв. школа, дитсадок; Будинок культури, б-ка, істор.-краєзн. музей, муз. школа; відділ. Ріпкин. рай. лікарні. 2008 створ. істор.-археол. музей. комплекс «Древній Л.», який включає залишки валу середньовіч. фортеці, городища «Замок» та «Лисиця», поселення посад-1, -2, місце знаходження Антоніїв. монастиря, дальню та ближню Антонієві печери, т. зв. кам’яницю П. Полуботка (мурована госп. будівля кін. 17 ст.), родинну усипальницю Милорадовичів – Спасо-Преображен. церкву (1811–17). Діє реліг. громада УПЦ МП. Встановлено пам’ятники на честь першого Любец. з’їзду, св. Антонію Печерському, Малуші з Володимиром, воїнам-визволителям і воїнам-землякам, які загинули під час 2-ї світ. війни, пам’ятні знаки на честь першої літопис. згадки про Л., «Танк ІС-3».

Серед видат. уродженців – брати хімік, акад. НАНУ Володимир і поет, перекладач Валерій Стрєлки, чл.-кор. НАНУ фізик В. Коломієць та фахівець у галузі механіки Л. Хорошун; археолог Т. Мовша, психолог, педагог Л. Фрідман (працював у Психол. ін-ті Рос. академії освіти у Москві); літературознавець, перекладач, чл. СП СРСР Ц. Бану-Лахута, музеє­знавець, чл. СП Білорусі О. Олійник. З Л. пов’язані життя та діяльність художника-гравера кін. 17 – поч. 18 ст. І. Щирського, живописця, графіка В. Седляра (звідси походили його батько Т. Седляр і мати Є. Хохол); громад. діяча, історика, мецената Г. Милорадовича, лікаря-педіатра, чл.-кор. АМН СРСР О. Хохол; кінорежисера, засл. діяча мист-в УРСР Анатолія та письменника, засл. діяча мист-в Білорус. РСР Олексія Слісаренків.

Літ.: Милорадович Г. А. Местечко Любеч (прежде бывший город). Чг.; С.-Пе­тербург, 1855; 1859; Рыбаков Б. А. Любеч – феодальный двор Мономаха и Оль­­говичей // Краткие сообщения Ин-та археологии АН СССР. 1964. Вып. 99; Юра Р. А., Коваленко В. П. Любеч // Археология УССР. К., 1986. Т. 3; Козаков А. Л., Марченко В. М. Південно-західна частина Любецького посаду в IX–XII ст. // Старожитності Пд. Русі. Чг., 1993; Коваленко В. П., Козаков А. Л. Літописний Любеч: наслідки та перспективи досліджень // Черніг. земля у давнину і Середньовіччі. Чг., 1994; Вечерський В. Любецькі укріплення 11–18 ст. // ПУ. 1996. № 3–4; Любецький з’їзд князів 1097 р. в історичній долі Київської Русі: Мат. міжнар. наук. конф., присвяч. 900-літтю з’їзду князів Київ. Русі у Любечі. Чг., 1997; Граб С. О. Нариси з історії Любеча. К., 1997; Кондратьєв І. В. Любеч (матеріали до довідково-енциклопедичних видань) // Сіверян. літопис. 2008. № 2; Івченко А. С. Україна. Фортеці, замки, палаци. К., 2010; Чугаєва І. Давньоруський Любеч на сторінках літописів // Княжа доба: історія і культура. 2014. Вип. 8.

В. П. Коваленко, М. В. Гордієнко, В. О. Ленченко


Покликання на статтю
В. П. Коваленко, М. В. Гордієнко, В. О. Ленченко . Любеч // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=59787 (дата звернення: 11.05.2021)