Микола II — Енциклопедія Сучасної України

Микола II

МИКО́ЛА ІІ (Романов Николай Александрович; 06(18). 05. 1868, Царське Село, нині м. Пушкін у складі С.-Петербурга – 17. 07. 1918, м. Єкатеринбург, РФ) – останній російський імператор. Отримав хорошу домашню освіту, серед викл. – М. Бекетов, М. Драгомиров, В. Ключевський, М. Бунге. 1890–91 здійснив кругосвітню подорож. Вступив на престол 1894 після смерті батька – імператора Олександра ІІІ, коронований 1896 в Успен. соборі в Москві. Продовжував зовн. і внутр. політику свої попередників, спрямов. на зміцнення самодержавства, домінування рос. народу над ін. у складі імперії, підтримання рос. впливу в Європі, колоніал. експансію на Далекому Сході. Зростання селян. руху, страйки робітників, терорист. замахи, опозиція з боку ліберал. інтелігенції та студентства, піднесення нац. рухів пригноблених народів, зокрема укр., а також поразка в рос.-япон. вій- ні 1904–05 змусили М. ІІ піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня 1905 про забезпечення осн. громадян. прав і сво­бод та створення законодав. органу – Державної думи Російської імперії та. Це дало можливість частково легалізувати й поширити укр. мову в освіті (але лише в 1-му класі початк. шкіл), пресі, вид-вах, уможливило створення укр. громад., культур. і кооп. установ тощо. Підтримана М. ІІ Столипінська аграрна реформа, незважаючи на її політ. цілі, сприяла покращенню екон. становища заможної частини укр. селянства. Однак невдовзі М. ІІ повернувся до поперед. курсу обмеження нац. прав нерос. народів, неодноразово намагався взяти під конт­роль Держ. думу. Обурення громадськості викликала заборона 1914 проводити офіц. заходи та публ. збори з метою вшанування 100-річчя від дня народж. Т. Шевченка, і навіть проведення панахид по ньому. Політика на­си­­ль­ниц. русифікації та розпалювання великорос. шовінізму в нац. питанні (М. ІІ вступив до чорносотен. «Союза русского народа») особливо посилилася з поч. 1-ї світ. вій­ни, коли всі укр. громад. і культурні установи фактично було заборонено, а багатьох відомих діячів (зокрема і з зх.-укр. земель, які захопили у ході бойових дій рос. війська) вислано за межі України (М. Грушевського, Андрея Шептицького та ін.). На окупов. рос. військами землях Галичини, Буковини і Посяння існувала тимчас. адм.-тер. одиниця – Галиц.-Буковин. генерал-губернаторство (1914–17). Невдачі та великі втрати на фронтах (М. ІІ 1915 став головнокомандувачем рос. армії), нестача продуктів й екон. криза в тилу, намагання зберегти самодержавні принципи та методи упр. спричинили незадоволення широких верств насел. і, як наслідок, Лютн. революцію 1917, після якої М. ІІ зрікся престолу. Тимчас. урядом висланий у м. Тобольськ (нині Тюмен. обл., РФ), звідти – у Єкатеринбург. Розстріляний більшовиками разом із родиною та прислугою. 1981 канонізов. РПЦ за кордоном, 2000 – РПЦ. 1998 у Петропавлів. соборі в С.-Петербурзі перепохов. останки, ідентифіков. як останки родини Романових, однак питання їхньої достовірності донині залишається відкритим.

Літ.: Ольденбург С. С. Царствование Императора Николая II. Белград, 1939. Т. 1; Мюнхен, 1949. Т. 2; Мельгунов С. П. Судьба императора Николая II после отречения. Париж, 1951; Боханов А. Н. Николай ІІ. Москва, 2008; Фирсов С. Л. Николай ІІ: Пленник самодержавия. Мос­ква, 2010; Иоффе Г. З. Революция и семья Романовых. Мос­ква, 2012.

А. М. Авраменко


Покликання на статтю