Міське середовище

МІСЬКЕ́ СЕРЕДО́ВИЩЕ — сукупність природного і штучно створеного матеріального середовищ, що виникає внаслідок впливу урбанізаційних процесів на природне оточе­н­ня. У взаємодії з М. с. від­бувається жит­тєдіяльність людини. Гол. факторами природ. середовища є повітр. і вод. басейни та ґрунт, а його елементами — рельєф, рослин­ність, водотоки та водо­йми, що разом із забудовою утворюють міський ландшафт. До штуч. матеріал. середовища належать будинки, споруди та ін. обʼєкти, що утворюють вироб., сельбищні зони та зони від­починку. М. с. вважають повноцін­ним, якщо воно від­повід­ає потребам насел., забезпечує високо­якісні умови життя та всебіч. роз­витку людини. Якість М. с. залежить від комфорту прожива­н­ня насел. (ви­значають рівнем досягне­н­ня сусп. цілей, зокрема, соц., екон., екол., естет.) у процесі гармоній. формува­н­ня функціон.-простор. організації забудови міст. Поліпше­н­ня стану М. с. здійснюють за рахунок комплексу інж.-тех., технол., сан.-гіг., містобуд. та ін. захис. заходів. До заходів, без­посередньо спрямованих на створе­н­ня якіс. М. с., належать: роз­ташува­н­ня житл. забудови в сприятл. умовах залежно від джерел за­брудне­н­ня; удосконале­н­ня архіт.-планув. рішень; рац. функціон. зонува­н­ня тер. міста; поліпше­н­ня інж.-транс­порт. інфра­структури; упорядкува­н­ня старої забудови; формува­н­ня роз­винених систем культурно-побут. обслуговува­н­ня насел., озелене­н­ня та благоустрою тер.; винесе­н­ня шкідл. під­приємств за межі міста або вдосконале­н­ня технологій пром. виробництва; упорядкува­н­ня тер. вироб. зон; створе­н­ня заг.-вузл. систем інж. устаткува­н­ня; поліпше­н­ня архіт.-худож. особливостей пром. забудови. В істор. містах такі заходи здійснюють насамперед для охорони істор.-культур. та архіт.-худож. спадщини. Важливе значе­н­ня має задоволе­н­ня соц. потреб су­спільства, спрямованих на створе­н­ня най­сприятливіших умов прожива­н­ня людини (її праці, побуту, від­починку, культур. до­зві­л­ля та всебіч. роз­витку). Особлива роль також належить пре­стижності р-ну міста, де знаходиться будинок, його транс­порт. та пішохід. сполучен­ню з центром міста, місцями труд. діяльності, зонами від­починку, екол. стану довкі­л­ля, рівню роз­витку культурно-побут. обслуговува­н­ня, поверхові, на якому роз­таш. квартиру, орієнтації вікон (на Пд. чи Пн., у двір, на вулицю, шумну магістраль, у парк тощо), матеріалу стін будинку (це­гляний, панел.), його оснащеності інж. обладна­н­ням, благоустрою. Не­­відʼєм. частиною М. с. є житл. середовище, що складається з 2-х рівнів — міського та обʼєкт­ного. Міський рівень забезпечує формува­н­ня системи взаємо­звʼязків міста з природ. оточе­н­ням або з природ. компонентами, певний порядок і спів­від­ноше­н­ня від­критих та закритих просторів. На міському рівні обʼєкт роз­глядають як ланку ціліс. системи (елемент міста або р-ну), його місце й значе­н­ня у заг. системі ви­значає ступінь контакту з довкі­л­лям. Осн. зав­да­н­ня обʼєкт. рівня — виявле­н­ня позит. природ. властивостей; охорона та під­вище­н­ня їхнього сприятл. впливу на М. с.; організація штуч. середовища, що має певні ознаки природ.; створе­н­ня сприятл. мікроклімату; формува­н­ня індивідуальності міста, ансамблю забудови. Поня­т­тя «житл. забудова» та «М. с.» по­єд­нані комунікац., функціон., простор., психол. та соц. звʼязками. Поруше­н­ня будь-якого з них може при­звести до неповноцін­ності житл. середовища. Якість житл. середо­вища ви­значають нормува­н­ням житл. забезпеченості, планувал. параметрів і структури квартир, містобудів. стандартами житл. будинків, щільності житл. фонду, потреб у тер., а також забезпеченості насел. закладами та під­приємствами культурно-побут. обслуговува­н­ня. Серед гол. ознак якості М. с. — рац. роз­міще­н­ня місць прожива­н­ня насел. та їхній взаємозвʼязок з обʼєктами невироб. сфери (торгівлі, культури, освіти, мед. обслуговува­н­ня, від­починку тощо), вироб. під­приємствами та ін. обʼєктами труд. діяльності людини. Нині дедалі зро­стає пріоритетність збереже­н­ня довкі­л­ля та необхідність поліпше­н­ня екол. стану міст. Упроваджують заходи щодо захисту повітря, поверхн. і під­зем. вод, ґрунт.-рослин. покриву, від­новле­н­ня природ. ресурсів та збереже­н­ня природ. ландшафтів, охорони довкі­л­ля від впливу вироб. і транс­порт. шумів, електромагніт. ви­промінюва­н­ня, тепл. за­брудне­н­ня та радіації. Пошук способів по­єд­на­н­ня урбаніз. структур із природою сприяв утворен­ню теорії екол. рівноваги між містом і довкі­л­лям, метою якої стало формува­н­ня умов для процесів під­трима­н­ня екол. системи в стані потенціал. самовід­новле­н­ня. Під екол. рівновагою ро­зуміють динам. стан природ. та антропоген. середовища, у процесі чого від­бувається саморегуляція та від­новле­н­ня осн. його компонентів: атмо­сфер. повітря, вод. ресурсів, ґрунту, рослин. і тварин. світу. Цьому сприяє утворе­н­ня екол. каркаса країни, регіону та міста. Екол. звʼяз­ки (коридори) проектують балками, яругами, долинами річок, лісосмугами. На базі екол. каркаса здійснюють екол. спрямоване функціон. зонува­н­ня з від­повід. регламентами викори­ста­н­ня тер. цих зон. Від­повід­но до можливих структур. конфліктів роз­робляють природо­охорон­ні заходи та обмеже­н­ня стосовно викори­ста­н­ня тер., щільності насел., роз­міще­н­ня вироб. обʼєк­тів тощо. Мікроклімат. ра­йонува­н­ня міських тер. дає змогу враховувати в містобудів. ріше­н­нях температурно-вологіс. і вітр. режими, інтенсивність прямої соняч. радіації та ін. Гігієн. критерієм якості атмо­сфер. повітря населених місць є концентрація у повітрі шкідл. речовин. Роз­мір фонової концентрації цих речовин і їхній роз­поділ тер. міста одержують за даними спо­стережень органів Міністерства охорони здоровʼя. В Україні проводять чимало робіт для покраще­н­ня якості М. с., зокрема, сучасні житл. р-ни зводять на тер., що не за­знають впливу шкідл. викидів, приділяють увагу створен­ню затиш. для людини мікрора­йон. просторів, організації зелених зон, роз­ширюють мережу заг.-до­ступ. спорт. і культур. обʼєктів.

Завантажити статтю