Мохоподібні

МОХОПОДІ́БНІ — група вищих несудин­них рослин, друга за чисельністю після квіткових, нараховує понад 18 000 видів. Ін. назва — бріобіо­нти. М. ви­вчає бріологія. Під­царство, або надвід­діл М. (Бріобіо­нти — Bryo­bionta) поділено на 3 від­діли: Бріофітові (Мохи) — Bryophyta, бл. 13 000 видів; Маршанціофітові (Печіночники) — Marchantiophyta, 5000 видів; Антоцеротофітові — Anthocerotophyta, 150 видів. Від­діл Антоцеротофітові роз­діляють на 2 класи: Ле­йоспороцеротопсиди, Квіткорогопсиди (Антоцеротопсиди). Від­діл Маршанціофітові — на 3 класи: Простошапкопсиди, Маршанціопсиди, Юнгерманіопсиди. Від­діл Бріофітові — на 8 класів: Такакіопсиди, Торфовикопсиди, Андреєопсиди, Андреєобріопсиди, Едіподіопсиди, Рунянкопсиди, Чотирикінчикопсиди, Головмохопсиди. Вони поширені скрізь на планеті, є у всіх екосистемах суходолу, зро­стають на більшості типів субстратів; домінують у рослин. покриві субполяр., альпій. територій, тундри, від­слонень гірських порід, боліт, нижніх ярусів лісів від бореал. зони до мохових лісів тропіч. гір; першими колонізують нові субстрати, що утворюються у природ. та антропоген. ценозах. Вважають, що М. пере­дували зелені стрептофітові водорості. М. — не примітивні предки судин. рослин, не сліпа еволюц. лінія, вони є високороз­винутими пред­ставниками альтернатив. стратегії адаптації до життя в умовах нашої планети. Тіло М. може бути схожим на слань або пред­ставлене не­справж. стеблом (каулідієм) та листками (філідіями). Вони не мають водо­провід. системи, всмоктують вологу всім тілом. Функцію кореня певною мірою виконують ризоїди (у багатьох мохів роз­ташовані по всьому тілу і часто ві­ді­грають роль зовн. водо­провід. системи). Статеві органи багатоклітин­ні: антеридії — чоловічі, архегонії — жіночі. В однодом. видів антеридії та архегонії роз­міщено на одній рослині, у дводомних — на різних. У них регулярна зміна поколінь, у жит­тєвому циклі домінує статеве поколі­н­ня — гаплоїд. гаметофіт; не­статеве — диплоїд. спорофіт (спорогон) складається з коробочки, ніжки та стопи, є напів­паразитом на гаметофіті, утворює та роз­сіває спори, з них виро­стає протонема, з бруньок якої утворюються гаметофіти. М. є однією з ініціал. ланок колообігу речовини та енергії в біо­сфері, кількість вуглецю у моховому торфі становить бл. 44 % усього діоксиду карбону атмо­сфери. Вони є піонерами заро­ста­н­ня субстратів, порушених природ. або антропоген. чин­никами; учасниками регулюва­н­ня гідрол. балансу різних територій. У мохових болотах беруть початок багато рівнин. річок, зокрема Дні­про. Разом із лишайниками утворюють назем. рослин. покрив навіть в Антарктиді (їх там 130 видів). Мохи майже не поїдають тварини, проте використовують птахи для вистила­н­ня дна і стінок гнізд. Печіночників вирощують в акваріумах. Мохами прикрашають будівлі, кімнати, жін. гол. убори тощо.

Перші ві­домості про М. знаходимо у працях давньорим. ученого Плінія Старшого. Номенклатуру сфагнів та печіночників 1753 встановив швед. природо­знавець К. Лін­ней, а мохів — 1801 засн. бріології нім. ботанік Й. Гедвіґ. Франц. і нім. ботаніки В.-Ф. Шімпер, Ф. Брух, В. Ґюмбель уперше моно­графічно опрацювали «Bryologia Europea» («Мохи Європи», Штут­тґарт, 1836–55, т. 1–6). Ботаніки М. Фляйшер (Німеч­чина) і В. Бротерус (Фінляндія) 1924–25 створили природну систему мохів. Геогр. особливості мохів досліджував Т. Ґерцоґ (Німеч­чина). Учені Б. Крандалл-Стотлер, Р. Стотлер, А.-Дж. Шоу, Б. Ґофінет, В.-Р. Бак, К.-С. Ренцаґлія (усі — CША), Д.-Дж. Лонґ (Велика Британія) узагальнили дослідж. закономірностей роз­ташува­н­ня нуклеотид. пар у ДНК мохів для нових висновків щодо походже­н­ня, віку виникне­н­ня, особливостей роз­витку М. та їх класифікації.

Укр. ботанік Д. Зеров за­пропонував влас. варіант походже­н­ня та еволюції М., уклав ви­значники, посібник «Флора печіночних і сфагнових мохів України» (К., 1964) та зведе­н­ня щодо М. Укр. Карпат (разом із Л. Партикою). А. Лазаренко уклав ви­значник мохів України, описав 6 нових для науки родів та 25 видів мохів, за­пропонував систему геогр. елементів для Далекого Сходу СРСР, спів­автор атласу хромом. чисел мохів СРСР. В. Мельничук уклав зведе­н­ня «Флора мохів Української РСР» (К., 1987–89, вип. 1–3; разом із Г. Бачуриною) та ви­значник листяних мохів серед. смуги і пів­дня європ. частини СРСР. М. Бойко роз­робив систему аналізу бріофлори та методику дослідж. М., уклав Чекліст М. України, ви­значник М. степ. зони України та Червоний список М. України, уперше провів секвенува­н­ня нуклеїн. кислот для уточне­н­ня видового статусу моху з тер. України. С. Гапон дослідила бріофлору лісо­степ. зони України та синтаксономію мохової рослин­ності України. За даними 2-го Чекліста М., в Україні нараховується 852 види пред­ставників 272-х родів 87-ми родин 31-го порядку 9-ти класів 3-х від­ділів М. Найдавніші види М. з тер. України — печіночники He­paticites metzgerioides та H. he­paticus — виявив у від­кладах карбону Донбасу О. Фісуненко. До Червоної книги України занесено 36 рідкіс. і зникаючих видів М.

М. є одним із найкращих показників стану довкі­л­ля, тест-обʼєк­тами індикації атмо­сфер. за­брудне­н­ня, показниками ступеня антропоген. пере­творе­н­ня лісових та степ. екосистем, індикаторами хім. складу субстратів, рівня за­брудне­н­ня селітебних територій тощо. Остан. часом М. використовують як модел. організми в екс­перим. наук. дослідж., зокрема у молекулярній біо­логії та філогеноміці — Мох Чарочниця від­хилена (Physcomitrella patens), генóм якого повністю секвенований.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю