Мохоподібні

МОХОПОДІ́БНІ — група вищих несудин­них рослин, друга за чисельністю після квіткових, нараховує понад 18 000 видів. Інша назва — бріобіо­нти. Мохоподібні ви­вчає бріологія. Під­царство, або надвід­діл мохоподібних (Бріобіо­нти — Bryo­bionta) поділено на 3 від­діли: 

1. Бріофітові (Мохи) — Bryophyta, близько 13 000 видів; 
2. Маршанціофітові (Печіночники) — Marchantiophyta, 5000 видів; 
3. Антоцеротофітові — Anthocerotophyta, 150 видів. 

Від­діл Антоцеротофітові роз­діляють на 2 класи: 

1. Ле­йоспороцеротопсиди, 
2. Квіткорогопсиди (Антоцеротопсиди). 

Від­діл Маршанціофітові — на 3 класи: 

1. Простошапкопсиди, 
2. Маршанціопсиди, 
3. Юнгерманіопсиди. 

Від­діл Бріофітові — на 8 класів: 

1. Такакіопсиди, 
2. Торфовикопсиди, 
3. Андреєопсиди, 
4. Андреєобріопсиди, 
5. Едіподіопсиди, 
6. Рунянкопсиди, 
7. Чотирикінчикопсиди, 
8. Головмохопсиди. 

Вони поширені скрізь на планеті, є у всіх екосистемах суходолу, зростають на більшості типів субстратів; домінують у рослин­ному покриві субполярних, альпійських територій, тундри, від­слонень гірських порід, боліт, нижніх ярусів лісів від бореальної зони до мохових лісів тропічних гір; першими колонізують нові субстрати, що утворюються у природних та антропоген­них ценозах. 

Уважають, що мохоподібні пере­дували зеленим стрептофітовим водоростям. Мохоподібні — не примітивні предки судин­них рослин, не сліпа еволюційна лінія, вони є високороз­винутими пред­ставниками альтернативної стратегії адаптації до життя в умовах нашої планети. Тіло мохоподібних може бути схожим на слань або пред­ставлене не­справжнім стеблом (каулідієм) та листками (філідіями). Вони не мають водо­провід­ної системи, всмоктують вологу всім тілом. Функцію кореня певною мірою виконують ризоїди (у багатьох мохів роз­ташовані по всьому тілу і часто ві­ді­грають роль зовнішньої водо­провід­ної системи). 

Статеві органи багатоклітин­ні: антеридії — чоловічі, архегонії — жіночі. У однодомних видів антеридії та архегонії роз­міщено на одній рослині, у дводомних — на різних. У них регулярна зміна поколінь, у жит­тєвому циклі домінує статеве поколі­н­ня — гаплоїдний гаметофіт; не­статеве — диплоїдний спорофіт (спорогон) складається з коробочки, ніжки та стопи, є напів­паразитом на гаметофіті, утворює та роз­сіває спори, з них виро­стає протонема, з бруньок якої утворюються гаметофіти. 

Мохоподібні є однією з ініціальних ланок колообігу речовини та енергії в біо­сфері, кількість вуглецю у моховому торфі становить близько 44 % усього діоксиду карбону атмо­сфери. Вони є піонерами заро­ста­н­ня субстратів, порушених природними або антропоген­ними чин­никами; учасниками регулюва­н­ня гідрологічного балансу різних територій. У мохових болотах беруть початок багато рівнин­них річок, зокрема Дні­про. Разом із лишайниками утворюють наземний рослин­ний покрив навіть в Антарктиді (їх там 130 видів). Мохи майже не поїдають тварини, проте використовують птахи для вистила­н­ня дна і стінок гнізд. Печіночників вирощують в акваріумах. Мохами прикрашають будівлі, кімнати, жіночі головні убори тощо.

Перші ві­домості про мохоподібні знаходимо у працях давньоримського ученого Плінія Старшого. Номенклатуру сфагнів та печіночників 1753 року встановив шведський природо­знавець К. Лін­ней, а мохів — 1801 року засновник бріології німецький ботанік Й. Гедвіґ. Французькі та німецькі ботаніки В.-Ф. Шімпер, Ф. Брух, В. Ґюмбель уперше моно­графічно опрацювали «Bryologia Europea» («Мохи Європи», Штутгарт, 1836–55, т. 1–6). Ботаніки М. Фляйшер (Німеч­чина) і В. Бротерус (Фінляндія) 1924–25 років створили природну систему мохів. Гео­графічні особливості мохів досліджував Т. Ґерцоґ (Німеч­чина). Учені Б. Крандалл-Стотлер, Р. Стотлер, А.-Дж. Шоу, Б. Ґофінет, В.-Р. Бак, К.-С. Ренцаґлія (усі — США), Д.-Дж. Лонґ (Велика Британія) узагальнили дослідже­н­ня закономірностей роз­ташува­н­ня нуклеотидних пар у ДНК мохів для нових висновків щодо походже­н­ня, віку виникне­н­ня, особливостей роз­витку мохоподібних та їх класифікації.

Український ботанік Д. Зеров за­пропонував власний варіант походже­н­ня та еволюції мохоподібних, уклав ви­значники, посібник «Флора печіночних і сфагнових мохів України» (К., 1964) та зведе­н­ня щодо мохоподібних Українських Карпат (разом із Л. Партикою). А. Лазаренко уклав ви­значник мохів України, описав 6 нових для науки родів та 25 видів мохів, за­пропонував систему гео­графічних елементів для Далекого Сходу СРСР, спів­автор атласу хромосомних чисел мохів СРСР. В. Мельничук уклав зведе­н­ня «Флора мохів Української РСР» (К., 1987–89, вип. 1–3; разом із Г. Бачуриною) та ви­значник листяних мохів середньої смуги і пів­дня європейської частини СРСР. М. Бойко роз­робив систему аналізу бріофлори та методику дослідже­н­ня мохоподібних, уклав Чекліст мохоподібних України, ви­значник мохоподібних степової зони України та Червоний список мохоподібних України, уперше провів секвенува­н­ня нуклеїнових кислот для уточне­н­ня видового статусу моху з території України. С. Гапон дослідила бріофлору лісо­степової зони України та синтаксономію мохової рослин­ності України. За даними 2-го Чекліста мохоподібних, в Україні нараховується 852 види пред­ставників 272-х родів 87-ми родин 31-го порядку 9-ти класів 3-х від­ділів мохоподібних. Найдавніші види мохоподібних з території України — печіночники Hepaticites metzgerioides та H. hepaticus — виявив у від­кладах карбону Донбасу О. Фісуненко. До Червоної книги України занесено 36 рідкісних і зникаючих видів мохоподібних.

Мохоподібні є одним із найкращих показників стану довкі­л­ля, тест-обʼєктами індикації атмо­сферного за­брудне­н­ня, показниками ступеня антропоген­ного пере­творе­н­ня лісових та степових екосистем, індикаторами хімічного складу субстратів, рівня за­брудне­н­ня селітебних територій тощо. Остан­нім часом мохоподібні використовують як модельні організми в екс­периментальних наукових дослідже­н­нях, зокрема у молекулярній біо­логії та філогеноміці — Мох Чарочниця від­хилена (Physcomitrella patens), геном якого повністю секвенований.