Музейна справа — Енциклопедія Сучасної України

Музейна справа

МУЗЕ́ЙНА СПРА́ВА – галузь культури, основним змістом діяльності якої є комплектування, облік, зберігання, вивчення та використання музеями культурних цінностей країни. Має декілька напрямів: музейна політика – музейне законодавство, музейне буд-во, орг-ція упр. музеями; музеєзнавство – наук. дисципліна, що вивчає закономірності виникнення та розвитку музеїв, соц. функції цих закладів, форми й засоби їхньої реалізації на різних етапах істор. розвитку; музейна практика – фонд., експозиц., просвітн. та ін. види діяльності музеїв. Початки колекціонування унікал. і рідкіс. речей в Україні сягають часів Київ. Русі, коли при церквах та монастирях, у маєтках представників світської й духов. влади, аристократії почали накопичуватися перші збірки пам'яток. Відомі також приватні зібрання пізнішого часу, якими володіли укр. гетьмани, козац. старшина, заможні верстви населення. Становлення музейництва (у світі загалом і в Україні зокрема) зумовлено об'єктив. соц. потребою в створенні інституцій поліфункціон. характеру з метою нагромадження, збереження, дослідж. і популяризації культур. надбань, орг-ції краєзн. руху на місцях. Перші музеї з'явилися на укр. землях у 19 ст. завдяки переважно приват. ініціативі окремих осіб та числен. наук., культ.-осв., церк. т-в, ком-тів, комісій, навч. закладів, органів місц. самоврядування, у віданні яких вони перебували. Серед них – кабінети рідкіс. речей при Чорномор. гідрогр. депо в Миколаєві (1803) та при Харків. ун-ті (1807). Найвідомішими власниками приват. музеїв і зібрань музей. значення в 19 – на поч. 20 ст. були О. Бобринський, Т. Легоцький, А. Петрушевич, О. Поль, К. Скаржинська, В. Тарновський, Б. і В. Ханенки, Ф. Штейнгель, Андрей Шептицький, родини Шодуарів, Терещенків, Оссолінських, князів Любомирських та ін. Знач. популярністю користувалися музеї навч. закладів: Ун-ту св. Володимира в Києві (див. Музеї Університету святого Володимира в Києві), Новорос. ун-ту в Одесі, Харків., Львів., Чернів. ун-тів, Церк.-археол. музей при Київ. духов. академії, а також при реал. і комерц. уч-щах, Вищих жін. курсах тощо. Найвідоміші музеї наук. й культ.-осв. т-в і губерн. учених архів. комісій – Одеського товариства історії та старожитностей Музей, музеї НТШ (Львів; див. Народознавства Інститут НАНУ), Харків. істор.-філол. т-ва, Т-ва дослідників Волині (Житомир), УНТ (Київ), Київський воєнно-історичний музей, Подільський музей Товариства «Народна школа», Таврій. і Черніг. губерн. вчених архів. комісій та ін. Помітну роль у розвитку музейництва відігравали музеї губерн. земств, зокрема Полтав., Таврій., Херсон.; Музей українських старожитностей ім. В. Тарновського Чернігівського губернського земства; музеї органів місц. самоврядування – Істор. музей і Нац. музей ім. короля Яна III у Львові (див. Львівський історичний музей), Харків. міський худож.-пром. музей тощо. Окрему групу становили церк. музеї, що діяли переважно при братствах, єпархіях, церк. т-вах і ком-тах: Давньосховище Свято-Володимир. православ. братства (м. Володимир-Волинський, нині Волин. обл.), Волин. (Житомир) і Полтав. єпархіал. давньосховища, Черніг. єпархіал. сховище старожитностей, Харків. єпархіал. церк.-археол. музей, Музей Ставропігійського інституту у Львові і Церк. музей (Львів), Давньосховище Поділ. єпархіал. істор.-статист. ком-ту (м. Ка­м'янець-Поділь­сь­кий, нині Хмельн. обл.) тощо. На поч. 20 ст. музейна мережа охоплювала всі регіони України. Найзначніша її частина була зосереджена у великих містах – Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернігові. У цей період почала оформлюватися профіл. спеціа­лізація музей. закладів за зміст.-темат. характером збірок – археол., істор., етногр., художні, природн., комплексні тощо. З'я­ви­лись і перші мемор. музеї, зокрема М. Гоголя – при Ніжин. істор.-філол. ін-ті (нині Черніг. обл.), П. Куліша – на х. Мотронівка (нині у складі с. Оленівка Борзнян. р-ну Черніг. обл.; див. «Ганнина пустинь» Чернігівський обласний історико-меморіальний музей-заповідник П. Куліша), Т. Шевченка – побл. могили в м. Канів (нині Черкас. обл.; див. Шевченківський національний заповідник), А. Чехова – у м. Ялта (нині АР Крим; див. Чехова А. Будинок-музей) і Харкові. Загалом на поч. 20 ст. на укр. землях діяло понад 140 музеїв і закладів музей. типу. Зі встановленням рад. влади всі музеї націоналізовано, до них передано конфісков. приватні збірки, майно церков і монастирів. У 1920-х рр. спостерігалася тенденція до заснування музеїв нац. значення, а також наук. й регіон., що збіглося із заг. укр. культур. піднесенням. У Києві створ. Укр. геол. музей (нині в складі Націо­нального науково-природничого музею НАНУ), Всеукр. істор. музей ім. Т. Шевченка (нині Історії України Національний музей), Всеукраїнський музей-городок в Києво-Печер. лаврі, Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка при ВУАН і Музей мист-в ВУАН (на основі зібрання подружжя Ханенків; нині Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків Націо­нальний); у Житомирі – Во­лин­cький науково-дослідний музей (нині Житомирський обласний краєзнавчий музей), у Харкові – Музей Слобід. України ім. Г. Сковороди (нині Харківський історичний музей ім. М. Сумцова), в Одесі – «Степова Україна» Музей, у Сімферополі – Центр. музей Тавриди (див. Кримський республіканський заклад «Центральний музей Тавриди»). Зростала мережа музеїв революції та крає­знавчих. У 1930-х рр. музейні заклади реорганізовано з метою перетворення їх на ідеол. установи, осн. завдання яких – популяризація ідей більшов. партії та переваг соціаліст. ладу. З експозицій вилучали укр. матеріали, велику кількість фахівців М. с. репресовано. Під час 2-ї світ. вій­ни музейні збірки зазнали знач. втрат у ході евакуації та внаслідок вивезення їхніх колекцій до Німеччини. Після її закін. сформовано розгалужену музейну мережу, що включала держ. музеї, підпорядк. переважно Мін-ву культури УРСР, АН УРСР, окремим відомствам і т-вам, та музеї на громад. засадах (кращим із них надавали статус «народних»). За профіл. спрямуванням мережа була досить розгалуженою, у кожній профіл. групі визначався провід. музей, що виконував наук.-метод. функції. Характерна риса музей. буд-ва цього періоду – поширення музеїв В. Леніна, істор.-рев., істор.-парт., історії комсомолу. Від 1960-х рр. розбудовували мережу етногр. музеїв (нар. арх-ри та побуту, музеї-заповідники тощо). Із відновленням незалежності України 1991 розпочався новий етап в історії музейництва. У процесі реорганізації майже зникли заклади, присвяч. історії партії і комсомолу, більшов. перевороту 1917. Натомість виникли музеї з історії Визв. змагань 1917–21, присвяч. укр. нац. руху, ОУН, УПА (як заг.-істор., так і мемор. – персон. та моногр.). Від 1990-х рр. 28-ми провід. музеям і заповідникам надано статус «національних». Серед них – Історії України Національний музей, Художній музей України Національний, Шевченка Т. Національний музей, Літератури України Національний музей, «Історії Великої Вітчизняної вій­ни 1941–1945 років Національний музей» Меморіальний комплекс, Медицини України Національний музей, Нац. наук.-природн. музей України НАНУ, «Софія Київська» Національний заповідник, Києво-Печерський історико-культурний заповідник Національний, «Хортиця» Національний заповідник, «Херсонес Таврійський» Національний заповідник. 1995 ВР України ухвалила перший в історії держави Закон України «Про музеї та музейну справу». За даними Мін-ва культури України, станом на 2018 музейна мережа України нарах. 2,5 тис. музеїв, заповідників, закладів музей. типу всіх форм власності та підпорядкування. Це держ. і комунал. музеї, музейні установи на правах філій та відділів, музеї, що перебувають у відан­ні підпр-в, установ, орг-цій, навч. закладів, в яких зберігаються музейні колекції та предмети, котрі є держ. власністю й належать до держ. частини Музей. фонду України, музеї на громад. засадах; сформувалася також мережа приват. і церк. музей. установ. Крім того, Музей. фонд України налічує понад 12 млн рухомих пам'яток усіх видів і типів, зокрема багато істор. реліквій, шедеврів нац. і світ. культури. Центр. органом держ. виконав. влади у галузі музей. справи є Мін-во культури України, однак проекти розвитку музей. галузі України й окремих її складових здійснюють і доброчинні фонди та громад. орг-ції. Так, у рамках програми «Центр розвитку музейної справи» Міжнар. фонду «Україна 3000» за підтримки Швейцар. культур. програми 2005 створ. інтернет-портал «Музейний простір». Від 2006 його підтримує громад. орг-ція «Український центр розвитку музейної справи». Виходить ж. «Музеї України» (від 2004).

Літ.: Біляшівський М. Наші національні скарби. К., 1918; Шмит Ф. И. Исторические, этнографические и художест­венные музеи: Очерки истории и теории музейного дела. Х., 1919; Свєнціць­кий І. Про музеї і музейництво: Нариси і замітки. Л., 1920; Український музей: Зб. Ч. 1. К., 1927; Дубровський В. Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Україні. К., 1927; Його ж. Історично-культурні заповідники та па­м'ятки України. Х., 1930; Свєнціцький І. Музеї і книгозбірні сучасної України. Л., 1937; Омельченко Ю. А. История музейного строительства на Украине: 1917–1932. К., 1972; Буланий І. Т., Явтушенко І. Г. Громадські музеї України: Історія, досвід, пробл. К., 1979; Мезенцева Г. Г. Музеєзнавство. К., 1980; Омельченко Ю. А. Розвиток учбових музеїв. К., 1988; Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України: Становлення і розвиток. К., 1989; Музей и власть: Сб. науч. тр. Ч. 1–2. Москва, 1991; Воронова Л. М. Музей і влада: Державна політика щодо музейництва в Україні у 70–80-х рр. ХХ ст. // Вісн. Харків. академії культури. 2001. № 4; Кепін Д. В. Музеєзнавство: перспективи розвитку // Пр. Центру па­м'яткознавства НАНУ. 2004. № 6; Маньковська Р. Розвиток сучасного музейництва в Україні // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст. К., 2004; Піскова Е. Специфіка та основні напрями формування музейної мережі України в ХIХ – на початку ХХ ст. // Музеї України ХIХ – поч. ХХ ст. К., 2005; Основи музейної справи. К., 2005; Рутинський М. Й., Стецюк О. В. Музеє­знавство: Навч. посіб. К., 2008; Доманський В. А. Музейна справа: Посіб. К., 2013.

Е. М. Піскова, Л. Д. Федорова


Покликання на статтю