Музеологія — Енциклопедія Сучасної України

Музеологія

МУЗЕОЛО́ГІЯ – міждисциплінарна наука, що вивчає закономірності розвитку та функціонування музеїв. Ін. назва – музеєзнавство. М. досліджує процеси зберігання, осмислення і передавання соціальної інформації за допомогою артефактів. М. використовує методи і поняття таких наук, як археологія, геральдика, історія, мистецтвознавство, нумізматика, педагогіка, психологія тощо; має і влас. категоріал. апарат: атрактивність, атрибуція, документування, експозиція, зберігання, історіографія, класифікація, колекціонування, музей, музейна комунікація, музейна па­м’ятка, музейна педагогіка, музейна справа, музей. предмет, музей. фонд, музеографія, рекреац. функція, репрезентація, систематизація, тезаврація, типологія тощо. Музеографія – розділ М., що вивчає історію музеїв, експозиції та колекції, популяризацію і рекламу музеїв за допомогою проспектів, путівників, каталогів, довідників. Музейні предмети – пам’ятки історії та культури, а також об’єкти природи (видозмінюючи своє первинне функціонал. призначення, перевтілюються у символи конкрет. істор. факту, дії, явища). У вітчизн. музеєзнавстві традиційно виділяють осн. методи побудови експозицій: системат., ансамбл., ландшафт. і тематичний. Першими наук. принципами орг-ції матеріалу стали системат. експозиції. Ансамбл. експозиція характерна для мемор. музеїв, музеїв-палаців, садиб; реконструює типовий для певної епохи соціокультур. контекст. Паралельно з ансамбл. формувалися і ландшафтні експозиції, що поширилися наприкінці 19 ст. у природн.-наук. та істор. музеях. Прийомами ландшафт. методу експонування стали панорами і діорами, що створюють ілюзію реал. простору. Панорама пропонує круговий огляд і вводить у центр зображуваної події. Діо­рама дає можливість розглядати подію тільки з боку вікна і не потребує спец. колоподіб. будівлі; тому діорами є майже в усіх природ.-наук. і краєзн. музеях. На відміну від системат. і ансамбл. експозицій, у ландшафт­ному посилено концептуал. аспект, що конкретизують предметно. Технології музей. роботи сьогодні суттєво змінено, акцентують на інтерактив. характері експозиції. Розповсюджена класи­фі­кація музеїв за профілем: художні (образотворчі, декор.-ужитк., нар., сучас. мист-ва), мист. (літ., театр., муз., музеї кіно), природн. (антропол., біол., ботан., геол., зоол., мінерал., палеонтологічні), істор. (заг.-істор., військ.-істор., історії релігії, істор.-побут., археол., етнографічні), наук.-тех., комплексні (краєзн., екомузеї, музеї-ансамблі, створ. на основі пам’яток арх-ри, їх інтер’єрів, території, що їх оточує), галузеві тощо. Критерієм класифікації музеїв може бути їхнє сусп. призначення: наук.-дослідн., наук.-просвітн., навчальні. Існує типологія музеїв за способом здійснення музеями документування, відповідно до якого виділяють музеї колекц. та ансамбл. типів. Музеї колекц. типу організовують діяльність на основі традиц. зібрання речових, писем., образотвор. матеріалів, що відповідають їхньому профілю; функцію документування здійснюють шляхом комплектування та збереження фонду музей. предметів. В основі діяльності музеїв ансамбл. типу – пам’ятки арх-ри з інтер’єрами, прилеглою тер., природ. середовищем; функцію документування виконують шляхом зберігання ансамблю нерухомих пам’яток і належ. їм оточення (палац-музей, дім-музей, музей-садиба, музей-квартира, музей-майстерня, музей під відкритим небом, музей-заповідник). Музеї засновували на межі 18–19 ст. Їх не потрібно ототожнювати з колекціонуванням (див. Колекція), що існувало від епохи Ренесансу: спочатку це були домашні колекції, що з часом стали доступні публіці, пізніше – кунст­камери, кабінети рідкостей, давньосховища, де експонати не атрибували, не систематизували. В епоху Просвітництва виникла дидакт. модель музею, засн. на принципі наук. систематизації, гол. завданнями якої є збереження та передача знань. У 2-й пол. 19 ст. сформувалася гедоніст. модель музею (це були переважно художні музеї, музеї-садиби, музеї-палаци), куди приходили милуватися, отримати насолоду від споглядання, захоплюватися. Сьогодні з появою «Scien­ce Art» ознаки цієї моделі з’явля­ються в природн.-наук. і наук.-тех. музеях. Модернізація експозиції на основі концептуал. проектування існує частіше в музеях сучас. мист-ва (зокрема «PinchukArtCentre»). Музеї як публічні заклади в Україні почали діяти у 19 ст. Цьому сприяли осередки інтелігенції, що сформувалися на основі ун-тів у Харкові та Києві, де відкрито перші музеї (див. Музей археології Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музей історії Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Музеї Університету святого Володимира у Києві). Помітну роль у розвитку музейництва відігравали музеї Полтав., Таврій. (Сімферополь), Херсон., Черніг., Одес. губерн. земств. Окрему групу становили церк. музеї, що діяли переважно при братствах, єпархіях: Давньосховище Свято-Володимир. православ. братства у Володимирі-Волинську (нині м. Володимир-Волинський Волин. обл.), Полтав. єпарх. давньосховище, Черніг. єпарх. сховище старожитностей, Харків. єпарх. церк.-археол. музей. Збирали пам’ят­ки історії та культури різні громад. орг-ції, особливо активно – Т-ва любителів старожитностей і мист-в у Києві, Харкові, Чернігові. Львів став музей. центром у Зх. Україні: 1874 відкрито Львівський міський промисловий музей, 1895 – Етногр. музей НТШ, 1904 – Археол. музей «Нар. дому», 1907 – Нар. музей (нині Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького) та ін. 1912 створ. Терноп. обл. краєзн. музей. Важливу роль у розбудові музей. справи на межі 19–20 ст. в Україні відіграла ініціатива укр. промисловців Тарновських, Терещенків, Б. і В. Ханенків, О.-Г. Гансена, О. Бобринського, П. Потоцького, Т. Легоцького та ін. Їхня меценат. діяльність сприяла розвитку укр. краєзнавства, ними врятовано від неминучої втрати чимало унікал. пам’яток історії та культури, зібрано цікаві художні колекції, на базі яких організовано низку ХМ: у Харкові – Міський ХМ (1886), у Києві – Міський музей старовини і мист-в, в Одесі – Міський музей крас. мист-в (обидва – 1899); у м. Фео­досія (нині АР Крим) І. Айвазовський заснував картинну галерею (див. Феодосійська картинна галерея ім. І. Айвазовського); також відкриті художні галереї у Миколаєві та Катеринославі (нині Дніпро). На поч. 20 ст. музейна мережа охопила всі регіони України. Найзначнішу її частину зосереджено у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернігові. У цей період почала оформлюватися профіл. спеціалізація музей. закладів за змістовно-темат. характером збірок – археол., істор., етногр., художні, природн., краєзнавчі тощо. З’явилися перші мемор. музеї, зокрема М. Гоголя при Ніжин. істор.-філол. ін-ті князя Безбородька, П. Куліша у Черніг. обл., Музей Т. Шевченка у Каневі (нині Черкас. обл.; див. Шевченків­сь­кий національний заповідник), Чехова А. Будинок-музей в Ялті (нині АР Крим), Короленка В. Полтавський літературно-меморіальний музей, Великосорочинський літературно-меморіальний музей М. Гоголя (Полтав. обл.). Стародавнє м. Ольвія разом із некрополем на Миколаївщині 1924 оголошено істор.-археол. заповідником (див. «Ольвія» Історико-археологічний заповідник), 1926 заповідником стала Києво-Печер. лавра (див. Києво-Печерський історико-культурний заповідник Національний). Музеї на тер. України поступово перетворювали на багатофункціонал. заклади, центри культурно-просвітн., політ. виховання населення. Визнач. організаторами музей. справи в Україні були В. Гнатюк (понад 300 праць і краєзн. розвідок), Андрей Шептицький, І. Свєнціцький, С. Васильківський, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, М. Макаренко, Д. Яворницький, П. Тутковсь­кий та ін. Н.-д. роботу музеїв розгорнули після 1-го з’їзду музейників (1930, Москва). Розвиток музей. справи став інтенсивнішим після 2-ї світ. вій­ни: створювали музеї при ф-ках і з-дах (у Києві при з-дах «Арсенал», «Ленінська кузня», «Більшовик»); у вищих і серед. навч. закладах відкривали краєзн. музеї або музеї бойової слави, осн. призначення яких – патріот. виховання рад. молоді. З’явилося багато но­вих мемор. музеїв: Булгакова Михайла Літературно-меморіальний музей (Київ), Грушевського Михайла Історико-меморіальний музей у Києві, Грушевського Михайла Меморіальний музей у Львові, Полтавський літературно-меморіальний музей І. Котляревського, Українки Лесі Музей (с. Колодяжне Ковел. р-ну Волин. обл.), Музей І. Франка (с. Нагуєвичі Дрогоб. р-ну Львів. обл.; див. «Нагуєвичі» Державний історико-культурний заповідник), Музей українського народного декоративного мистец­тва Національний, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України Державний, Медицини України Національний музей, Нац. музей історії України у 2-й світ. вій­ні (див. «Історії Великої Вітчизняної вій­ни 1941–­1945 років Національний музей» Меморіальний комплекс), Народ­ної архітектури та побуту України Національний музей (усі – Київ), Бахчисарайський історико-архітектурний заповідник (нині АР Крим). 1952 в Україні налічували бл. 500 держ. музеїв, станом на 2019 – бл. 5 тис. музеїв. Особливостями сучас. музей. справи є концептуальність (тому при великих музеях існують лабораторії музей. проектуван­ня, проводять наук. конф. з таким призначенням), часткова музеєфікація в автентич. сере­до­вищі, розвиток екомузеїв, розважал.-анімац. та віртуал. музеїв, міст-музеїв (напр., Брюґґе та Ґент у Бельгії), частк. консервації (музеєфікації) місць постій. проживання людей. Цікавою новою моделлю є екомузей, що займає певну територію та орієнтований на взаємодію мешканців цих місць (напр., нащадки господарів садиб, купецтва, підприємців тощо) з відвідувачами, що допомагає зв’язати предметне середовище, життя людей минулих епох із сучасністю. Музеї активно працюють із культур. пам’яттю людства, створюючи нові смисли і образи. Один з осн. напрямів музей. лаборатор. дослідж. є Public History («публічна історія»), де створюють свій медійно-розважал. формат репрезентації істор. знання, осмислюють, яким чином сьогодні працює історія в політ. і освіт. форматах. Використовуючи інформ. та медійні технології для того, щоб конвертувати наук. уявлення про минуле в такі форми, що можуть закріпитися у сусп. свідомості, музейники-історики фактично виробляють публічне масове знання. Сьогодні, коли історія в рамках ринк. економіки стала певним товаром, а в свідомості мас існує багато міфів, спекуляцій, фантазій., завдання музеїв перевтілити її в реал. ресурс розвитку культури у всіх сферах життя. У класич. музеї переважала просвітн. функція, чому сприяла системність експозиції, автентичність предметів, наочність. Ці особливості музею використовують навч. заклади, організовуючи самост. роботу учнів. Сьогодні ж осн. мотивацією відвідування музею стало проведення дозвілля, тому там прагнуть створити середовище для творчості. У музеях існують лаб., майстерні творчості, проводять лекторії, перегляди фільмів, зустрічі з митцями. Розвитку музей. справи сприяє ж. «Музеї України», наук. конф., лаб. музей. дослідж. Потуж. засобом модернізації музеїв є Інтернет, що пропагує музейні експозиції, проте там укр. музеї представлені недостатньо. Для сучас. музею дуже важливим є арх-ра будівлі, де сам простір формує концепцію експозиції, виражає новий хронотоп існування людини. Нині музеї будують кращі архітектори, зокрема Д. Лібескінд – Євр. музеї Берліна (1999) та Копенгаґена (2003), Ф. Ґері (Музей С. Ґуґґен­гайма в Більбао, Іспанія, 1997), ХМ Ф. Вейсмана в Міннеаполісі (1993), Музей музики та наук. фантастики в Сіетлі (2000; обидва – США), Музей толерантності в Єрусалимі (2002), Заха Хадід (Центр мист-в в Абу-Дабі, 2007), Нац. музей мист-в 21 ст. у Римі (2010).

Літ.: Вольфович А. Ю. Модель музей­ной коммуникации в концепции зару­беж­ных музееведов // Музей в современ. культуре: Сб. науч. тр. С.-Пе­тер­бург, 1997; Маньковська Р. Розвиток сучасного музейництва в Україні // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ ст. К., 2004; Горішевський П., Ковалів М., Мельник В., Оришко С. Основи музеєзнавства, маркетингу та рекламно-інформаційної діяльності музеїв: Навч. посіб. Ів.-Ф., 2005; Основи музейної справи. К., 2005; Піскова Е. Специфіка та основні напрями формування музейної мережі України в ХIХ – на початку ХХ ст. // Музеї України ХIХ – поч. ХХ століть. К., 2005; Якубовський В. I. Музеєзнавство: Підруч. Кам’янець-По­дільський, 2010; Шулепова Э. А. Основы музееведения. Москва, 2013; Бишоп К. Радикальная музеология, или Так ли уж «современны» музеи современного искусства? / Пер. с англ. Москва, 2014; Салата О. О. Основи музеєзнавства: Навч.-метод. посіб. В., 2015.

Г. С. Мєдникова

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
Г. С. Мєдникова . Музеологія // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=69872 (дата звернення: 17.10.2021)