Муратов Ігор Леонтійович — Енциклопедія Сучасної України

Муратов Ігор Леонтійович

МУРА́ТОВ Ігор Леонтійович (15(28). 07. 1912, Париж – 29. 03. 1973, Харків) – поет, прозаїк, драматург, літературний критик. Чл. СПУ СРСР (1934). Батько О. Муратова. У зв’язку з рев. діяльністю родина М. 1912 змушена була емігрувати до Парижа, а після більшов. перевороту 1917 повернулася на батьківщину. М. навч. у рад. хім. профтехшколі. Дебютував 1925 віршами в г. «Юний ленінець». Від 1930 працював на з-ді «Електросталь», пізніше – на Харків. трактор. з-ді. 1932 розпочато кампанію залучення ударників у літ-ру, серед них опинився й М. Автор поет. кн. «Комсографік» (1933), «Загибель синьої птиці» (1934), «Важкий прогін», «Весела балка» (обидві – 1935), «Зелені зозулі» (1936), «Сашкові казки» (1937), «Остап Горбань» (1938; усі – Харків; Київ), напов­нених віршами в дусі стилістики В. Маяковського або довгими епіч. поемами про щасливе життя рад. людей. Пізніше М. ніколи не передруковував творів цього часу. Від 1934 – на твор. роботі. Закін. вечірнє відділ. філол. ф-ту Харків. ун-ту (1939). У цьому ж році призваний до армії, брав участь у рад.-фін. війні. Фронт. враження описав у кн. «Багаття» (1940) та «Двадцятий полк» (1941; обидві – Київ). Від 1941 знову на фронті; 1942 після важкої контузії потрапив у полон. Ув’язнення відбував у концтаборі на о-ві Узедом у Балтій. морі. Визволений лише в березні 1945. СПУ двічі отримувала повідомлення про його смерть і двічі (1941, 1942) провела вечір па-м’яті М. Після вій­ни продовжив творчу діяльність: кн. «Поетичні трилогії» (Х., 1946), «Слово про Харків» (Х., 1950), «Ідуть богатирі» (К., 1951) та ін. Критика його поет. творчості наштовхнула М. на думку писати прозу. Перша його спроба – «Буковинська повість» (1951; окреме вид. – К., 1952; Сталін. премія, 1952). Це був твір, написаний у традиціях рад. пропаганди, завдяки якому ім’я М. стало популярним у СРСР. 1955 його запрошено до ком-ту «За возвращение на родину», що працював у Німеччині, на посаду ред. однойм. газети. 1959 повернувся до Харкова. Розквіт його твор. діяльності припав на 1960-і рр. У цей час М. захворів на невиліковну хворобу, що усунула з його свідомості внутр. цензора й «приспала» пильність зовн. цензора. Свідченням твор. піднесення стала поема «Сповідь солдата», опубл. у кн. «Битва за сонце» (К., 1961), створ. в нехарактерному для поем М. жанрі сповіді. Зб. віршів «Очі» (1962), «Осінні сурми» (1964; обидві – Київ), «Каравани» (Х., 1966), «Розчахнута брама» (К., 1967), «А безіменних не було» (Х., 1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973; обидві – Київ) зібрали глибоку філос. лірику, засвідчили прихильність поета до заг.-люд. цінностей, його спостережливість над світом природи й світом люд. почуттів. Лише в кн. «Розчахнута брама» М. наважився опублікувати однойм. цикл віршів, що, за його свідченням, був написаний ще в полоні. М. продовжував писати прозу – романи й повісті «Жила на світі вдова» (Х., 1960), «Свіже повітря для матері» (К., 1962), «У сорочці народжений» (1964; окреме вид. – К., 1965), «Сповідь на вершині» (1970; К., 1971), «Саксаганські портрети» (Х., 1974) на родинно-побут. тематику, що не передбачала зображення соціаліст. перетворень, перевиховання на парт. засадах рад. людини. У романі «Сповідь на вершині» знову використано жанр сповіді, моделювання внутр. мовлення героїв, що призводить до їхнього глибин. псих. розкриття. Драматургія М. – п’єси «Остання хмарина» (1958; окреме вид. – Х., 1959), «Радісний берег» (К., 1961), «Стара ширма» (1963), «Нейт­ральна зона» (1967), «Земля моїх правнуків» (1969) – в окремих випадках будувалася як інсценізація його епіч. сюжетів, в інших – відзначалася надуманістю інтриги. Його п’єси мали сценічне життя, але надовго в репертуарі театру не залишилися. Літ. критику М. писав у плідні для нього 1960-і рр. й зібрав у кн. «Сперечаюсь. Заперечую. Стверджую» (Х., 1969), що й нині приваблює сміливістю думок та свіжістю спостережень. Остан. твір М., закін. за тиждень до смерті, – поема «Серце Тичини», в якій М. прагнув збагнути таємницю творчості одного з найталановитіших поетів 20 ст.; вона наповнена майстер. й умотивов. ремінісценціями з його лірики.

Тв.: Вибрані поезії: У 2 т. К., 1972; Поезії. К., 1979; Твори: У 4 т. К., 1982–83; На крилах Літани: Поезії: із збірок, із недрукованого й призабутого. Х., 2012.

Літ.: Про Ігоря Муратова: Літ.-крит. ст. К., 1972; Галич О. А. Жанрова своєрідність роману І. Муратова «Сповідь на вершині» // РЛ. 1978. № 11; Ільницький М. Художній літопис часу // Муратов І. Л. Твори: У 4 т. Т. 1. К., 1982; Михайлин І. Л. Літературна Харківщина. Х., 2007, кн. 1; 2015, кн. 2; Брюґґен В. Знайомий і незнайомий Муратов // ЛУ. 2012, 27 груд.; Веретюк Т. В. Тема вій­ни в поетичній спадщині Ігоря Муратова // Літ-ри світу: поетика, ментальність і духовність: Зб. наук. пр. Кривий Ріг. 2017. Вип. 9.

І. Л. Михайлин

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
І. Л. Михайлин . Муратов Ігор Леонтійович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70048 (дата звернення: 16.10.2021)