Мухаммед

МУХА́ММЕД (повне імʼя — Абуль Казем Мухам­мед ібн Абдал­лах ібн Абд аль-Мут­таліб ібн Хашим) — релігійний і політичний діяч, засновник ісламу, голова мусульманської общини. М. народився у м. Мекка (нині Саудів. Аравія), дата його народж. достовірно не ві­дома, проте каноніч. в ісламі вважають 12 рабі (22 квітня) 570. Батько Абдал­лах належав до роду Хашим племені курайш, мати Аміна походила з роду зухра. М. став сиротою у 6 р., від­тоді ним опікувалися родичі: дід Абд аль-Мут­таліб, згодом — дядько Абу Таліб. З 15-ти р. він на­ймався пасти овець, брав участь у споряджен­ні караванів. Після одруже­н­ня 595 на замож. вдові Хадіджі М. здобув у особі дружини вірного друга і супутника на шляху духов. пошуку, а також матеріал. стабільність. 610 під час усамітне­н­ня на г. Хіра він отримав перше одкрове­н­ня від посланця Ал­лаха, ще через 3 р. роз­почав у Мецці публічну проповідь «істин­ного єдинобож­жя». Осн. теми: всемогутність Бога, необхідність коритися йому і бути вдячним; на­ближе­н­ня Судного дня, до на­ста­н­ня якого необхідно по­збавитися від гріхів, а найкращий шлях до цього — доброчин­ність. Вороже ставле­н­ня мешканців Мекки до пророц. діяльності М., смерть Хадіджи (619) і покровителя Абу Таліба під­штовхнули його до пере­їзду 16 липня 622 разом із одновірцями-мусульманами до м. Ясріб (нині Медина, Саудів. Аравія; повна назва — Мадінат ан-Набі — місто Пророка). Пере­їзд (хіджра) мав велике символічне значе­н­ня як роз­рив із традиц. родин. звʼязка­ми і пере­хід до нової системи взаємовід­носин, що ґрунтуються на основі спіл. віри. У часи правлі­н­ня халіфа Омара (634–644) хіджра стала поч. від­ліку мусульман. літочисле­н­ня. У Медині, насел. якого прийняло іслам, М. був духов. і політ. головою общини, що до­зволило продовжити пророц. діяльність, по­єд­нану із боротьбою проти Мекки. Основу проповід­ниц. діяльності «медин.» періоду склали пита­н­ня організації життя общини правовірних: формува­н­ня культової практики, юрид. приписи, сімейні та майнові взаємовід­носини. Мек­кське святилище Кааба (араб. — куб), у один із кутів якого було вбудовано «чорний камінь» (слугувало місцем збереже­н­ня ідолів аравій. племен), оголошено священ. для мусульман, спорудженим Авраамом (Ібрагімом) і його сином Ісмаїлом. 630 Мекка ви­знала владу М., 631 усі племена Аравій. п-ова (принаймні формально) прийняли іслам. Також роз­роблено ритуал хаджу — паломництва до священ. місць Мекки, яке бажано здійснити кожному мусульманину. Помер М. 8 червня 632 у Медині. На місці його похова­н­ня зведено мечеть Пророка (Масджід ан-Набаві), від­ві­дува­н­ня якої під час хаджу вважають богоугод. справою. У мечеті Пророка також поховані перші халіфи Абу Бакр та Омар. Духов. спадком М. стала індивідуалізов. реліг. система, що включала нове ро­зумі­н­ня Бога, чітко регламентов. обрядовість та заг. концепцію від­носин людини і Бога, втілених у числен. одкрове­н­нях. Він заклав основи позаплемін. спільноти, що ґрунтувалася на універсал. принципах, освяч. авторитетом Бога (це стало фундаментом для створе­н­ня араб. держави). Згідно з іслам. вче­н­ням, Аллах спрямував до різних народів і країн своїх пророків (124 тис.), які пові­домляли «одкрове­н­ня» Бога (деякі з них записані у священ. книгах). Найважливішими ви­знані 6 пророків: Адам, Ібрагім (Авраам), Нуха (Ной), Муса (Мойсей), Іса (Ісус) і М. — остан­ній пророк, надісланий для від­новле­н­ня істин, викривлених людьми. М. не залишив нащадків чол. роду. Його діти (четверо хлопців і четверо дівчат) померли раніше за нього, окрім Фатіми Захри, яка стала дружиною двоюрід. брата та вихованця М. Алі ібн Абу Таліба й народила синів Хасана і Хусейна. Нащадків Хусейна називають «сейїдами», нащадків Хасана — «шеріфами», вони користуються повагою у мусульман. Серед найві­доміших — шиїт. імами, королів. родини Йор­данії та Марок­ко, лідери Ірану (Рухол­ла Хомейні й Алі Хаменеї). Осн. джерелом інформації про життя і діяльність М. є Коран та хадіси («пере­кази» про слова і вчинки М.). Перша повна систематизов. біо­графія М., складена Ібн Ісхаком (704–767), збереглася у редакції Ібн Хішама (помер 830) під на­звою «Сірет-ар-расуль» («Життя Послан­ника»).

Завантажити статтю