Наукознавство — Енциклопедія Сучасної України

Наукознавство

НАУКОЗНА́ВСТВО Н. як окрема галузь науки почало формуватися в серед. 20 ст. у зв’язку з актуалізацією проблем упр. наук.-тех. розвитком. З часом проблематика, пов’язана з питаннями специфіки наук. діяльності, її ефективності, появи нового знання, взаємодії науки з практикою, орг-ції науки, формування наук. потенціалу виокремилася та інституціонувалася, отже, постала необхідність об’єднання та координації зусиль дослідників різного профілю. Н. зробило вагомий внесок у вирішення проблем наук. діяльності, формування наук. політики й наук. потенціалу, планування та орг-ції науки, соц. і психол. питань наук. творчості тощо.

Перші наукозн. дослідж. із соціо­логії науки, обчислення та прогнозування темпів розвитку наук. дисциплін, моделювання розподілу робіт за галузями виникли в Україні під впливом ідей, методів і методик, викладених у працях Дж. Бернала (Велика Британія), М. Оссовські (Польща), Дж. Сартона, Д. Прайса, Е. Янча (усі – США) та ін. Важливе значення для їхнього розвитку мали 11-й Міжнар. конгрес з історії науки (Варшава, 1965), на якому визначено певні сфери наукозн. проблематики, та Рад.-польс. симпозіум з комплекс. вивчення науки (Львів, 1966), де вперше затверджено назву нової дисципліни, здійснено спроби визначити її статус та структуру, відпрацьовано підґрун­тя для об’єднання та консолідації фахівців різного профілю в пошуках гол. напрямів розроблення наукозн. проблематики. У 1960-і рр. Н. набуло систем. орієнтації – науку почали розглядати як цілісність. У метод. плані такий підхід знайшов відображення в комплек­сності наукозн. дослідж., їхній між­дисциплінарності, сформувалася чітка практична орієнтація наукозн. розробок на глибше вивчення планування науки, прийняття рішень у сфері її орг-ції. Теор. проблеми Н. розглядали, досліджуючи логіку та методологію науки, під впливом концептуал. ідей Т. Куна (США), І. Лакатоша (Велика Британія) та ін., це передбачало аналіз фонду наук. знан­ня, структури науки, способів генерації результатів, обґрунтуван­ня процедур перевірки достовірності знання тощо. Розроблено й методи дослідж. – логічну та методол. реконструкцію істор.-наук. результатів, а також статист. дослідж. із метою виявлення тенденцій розвитку знання. Хоча завдання синтезу соціол., психол., істор., системно-структур., логіко-­аналіт. напрямів у вивченні науки не було вирішено, прагнення до побудови цілісного образу науки, обміркування цього феномена в широкому соціокультур. контексті виявилося досить чітко.

Знач. розповсюдження в практ. Н. отримав підхід, розвинений укр. наукознавцями під кер-вом Г. Доброва, які виходили з концепції науки як певного типу інформ. системи. Цьому підходу притаманне інформ. зображення наук. процесу, описаного як процес збору та перероблення інформації з метою отримання нового знання та його нових практ. застосувань. Звідси й визначення Н. як комплекс. дослідж. досвіду функціонування наук. систем, що сприяє посиленню потен­ціалу науки та підвищенню ефек­тивності наук. процесу за допомогою засобів організац. впливу. Завдяки такому обмеженню концепції можна широко використовувати статист. методики й моделі для вивчення інформ. процесів у наук.-тех. розвитку. Досить ефек­тивною виявилася і спроба застосування в Н. категоріал. апара­ту екон. аналізу, що дало можливість вивчати наук. потенціал, про­гнозувати розвиток науки й техніки. Шляхом оброблення масивів документації, соціол. і соц.-психол. вивчення ефективності наук. орг-ції вчені розв’язували завдання наук.-­тех. прогнозування з кількісною характеристикою деяких параметрів наук.-тех. розвитку. Цей підхід певним чином корелював з ін. напрямом Н. – наукометрією, завданням якої є пошук вимірних показників розвитку науки та ство­рення методів їхнього корект. обрахунку з подальшою інтерпретацією результатів. Наукометр. дослідж. покликані, у рамках можливого, окреслити поняття «ефек­тивність наукової праці». Окрім про­блематики, характерної для соціології та філософії науки, в Н. розглядають конкретні питання соц. і соц.-психол. дослідж. науки та наук. діяльності, а саме: соціол. вивчення формал. та неформал. структури наук. колективу, наук. комунікацій, соціол. характеристики кадрового складу науки та його динаміки, проблеми мотивації вчених, соц.-психол. клімату в наук. колективі, лідерства в науці.

1968–71 київ. наукознавці провели масштабні соціол. дослідж. орг-ції та ефективності праці науковців у 39-ти наук. закладах АН УРСР. Їхні результати стали основою для соціол. і наукозн. інтерпретацій у багатьох колектив. працях, серед яких – «Потенциал науки» (1969), «Организация науки» (1970), «Управление на­укой» (1971; усі – Київ). 1981–85 представники київ. школи Н. (група Г. Доброва) взяли участь у про­екті ЮНЕСКО «Міжнародне по­рівняльне дослідження організації та діяльності наукових груп». Застосовуючи соціол. методи, вони вивчали орг-цію та діяльність дослідн. груп, зокрема технологію до­слідж., систему планування, фор­ми використання та поширення наук. результатів. Кінц. метою проекту було підвищення статусу дослідн. груп як базисного елементу організац. структури на­уки. У метод. плані він сприяв розробленню апарату проблемно-­орієнтов. оцінок наук.-тех. потен­ціалу, створенню імітац. моделей динаміки розвитку дослідн. груп, вивченню фазової динаміки діяльності вченого та результативності його праці. Укр. наукознавці дослідили досвід становлення АН УРСР як багатофункціонал. системи установ науки та наук. обслуговування в 1961–85, розглянули в істор. аспекті досвід і проблеми планування, розвитку організац. структури, кадрової політики, матеріал.-тех. бази, екон. ефективності академ. науки, форм зв’язку з вироб-вом. Також отримали розвиток дослідж. територ. розміщення наук. установ, центр-­периферій. відносин у наук. системі, що нині знову актуальні у зв’яз­ку із завданнями розміщення інновац. центрів. Важливим етапом розвитку Н. був міжнар. проект «Трансформація наукових си­стем в країнах Центральної та Схід­ної Європи», другий етап якого (1994–96) з ініціативи укр. науко­знавців присвяч. АН. Участь у проекті стала актом залучення укр. наукознавців до наук. стандартів ЄС і практики роботи в інтернац. колективі. Сучасні проблеми Н. в Україні по­в’язані з обґрунтуванням інновац. політики держави, трансформації наук. системи з метою виходу у світ. наук. простір, дослідж. нових організац. форм наук.-тех. розвитку, залученням нових методів наукометрії, аналізу статистики науки, соціології науки для розв’язання склад. проблем пере­будови екон. відносин. Від 1993 у Києві виходить міжнар. наук. ж. «На­ука та наукознавство».

Літ.: Добров Г. М. Наука о науке. К., 1970; 1989; Мирский Э. М. Науковедение в СССР: история, проблемы, перс­пективы // Вопр. истории естествознания и техники. 1971. Вып. 3–4; Добров Г. М. Прогнозирование науки и техники. Мос­ква, 1977; Организация управления в Академии наук Украинской ССР: опыт и проблемы (1961–1986). К., 1986; На­учно-­технический потенциал: структура, динамика, эффективность. К., 1987; Oнопри­енко В. И. Этапы развития науковедения как науки // Науковедение и информатика. 1992. Вып. 37; Методологические во­п­росы науковедения. К., 2001; Oнопри­енко В. И. Науковедение: поиск систем­ных идей. К., 2008; Його ж. Образ науки в меняющемся мире. Саарбрюккен, 2015.

В. І. Онопрієнко

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
В. І. Онопрієнко . Наукознавство // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70713 (дата звернення: 20.09.2021)