Національна гвардія України — Енциклопедія Сучасної України

Національна гвардія України

НАЦІОНА́ЛЬНА ГВА́РДІЯ УКРАЇ́НИ – військове формування. Історично терміном «нац. гвардія» називали озброєне цивіл. ополчення у країнах Зх. Європи 18–19 ст., нині – територ. військ. формування, що виконують функції жандармерії та резерву ЗС у багатьох країнах світу (див. також Гвардія). Набір особового складу нац. гвардії здійснюють зазвичай на іррегуляр. основі, у деяких країнах вона є структур. підрозділом ЗС. Перші частини нац. гвардії сформовані 1789 у Парижі під час Франц. революції для охорони громад. правопорядку та боротьби з контрреволюцією з ініціативи та під командуванням Ж. Лафаєта, у ході рев. подій 1848–49 вони виникли в Австрії, Іспанії, Ірландії, окремих нім. та італ. державах. У 20 ст. військ. формування нац. гвардії створ. у країнах Європи, Пн. і Лат. Америки, Африки, Близького та Середнього Сходу, Азії (у деяких з них вони мають ін. назву). На сучас. етапі наймасовішою і найкраще оснащеною та підготовленою є Нац. гвардія США (станом на 2014 – понад 400 тис. осіб), фактично – діючий резерв ЗС (окрім сухопут. частин, має власні ВПС).

У роки Визвольних змагань 1917–21 в Україні функції нац. гвардії виконували Державна варта Української Держави, Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки, Кіш охорони республіканського ладу та ін. Після відновлення незалежності України у серпні 1991 президія ВР прийняла рішення на основі частин внутрішніх військ утворити Респ. гвардію України та підпорядкувати її безпосередньо Голові ВР, оскільки у той час були відсутні збройні формування, які могли б стати гарантом захисту конституц. ладу. 11 жовтня 1991 ВР ухвалила Концепцію оборони та буд-ва ЗС України, згідно з якою було передбачено створити 3 види військ: Сухопутні війська (війська назем. оборони), ВПС і Сили протиповітр. оборони (війська повітр. оборони), Військ.-мор. сили. До військ назем. оборони віднесено прикордонні війська, Респ. гвардію України та війська цивіл. оборони. Згодом Респ. гвардію України перейм. у Н. г. У., а 4 листопада 1991 затв. її організац. структуру, заг. чисельність, дислокацію з’єднань і установ. Осн. завдання Н. г. У.: захист конституц. ладу України, цілісності її тер. від спроб змінити їх насильниц. шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану, ліквідації наслідків аварій, техногенних катастроф, стихій. лиха; формування в особл. період частин для охорони та оборони найбільш важливих держ. об’єктів; надання допомоги прикордон. військам у затриманні порушників держ. кордону України; участь у бойових діях із відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломат. і консул. представництв іноз. держав на тер. України; участь в охороні громад. порядку. 1992 до складу Н. г. У. передано Чугуїв. мотострілец. дивізію, окремий вертоліт. полк, вертолітну ескадрилью, окремий інж.-буд. батальйон та окремий танк. батальйон. Комплектування особовим складом здійснювали за контрактом (строком на 3 р.) і за призовом (строк служби не перевищував строку служби у ЗС України). Безпосереднє кер-во Н. г. У. здійснював командувач, якого призначала ВР України за поданням Президента строком на 5 р. (одна і та ж особа не могла бути командувачем більше 2-х термінів підряд). 1995 з метою забезпечення оператив. упр. та ефектив. використання підрозділів у справі захисту суверенітету України Н. г. У. передано в оперативне упр. Президента України, 1997 на неї покладено функцію протидії тероризму (в частинах спецпризначення створ. окремі взводи та роти з боротьби з тероризмом). На поч. 1992 чисельність підрозділів Н. г. У., дислокованих у 12-ти областях України, становила понад 16 тис., 1998 – 28 тис. осіб. Н. г. У. брала участь у ліквідації наслідків аварій техноген. характеру, пожеж, повеней; її підрозділи залучали до охорони держ. кордону та прикордон. смуги на Черніг., Сум., Харків., Донец., Луган., Луцькому, Львів. напрямах із метою закриття каналів нелегал. міграції, припинення контра­банди істор. цінностей, зброї та наркотиків. 2000 Н. г. У. розформовано. Особовий склад, військ. техніку, озброєння, фонди та ін. майно її з’єднань, частин, закладів і установ передано до внутр. військ МВС і ЗС України. Командувачі: генерал-лейтенанти В. Кухарець (1991–95), О. Кузьмук (1995–96), І. Вальків (1996–98), О. Чаповський (1998–2000). Н. г. У. відіграла значну роль у становленні укр. державності на поч. 1990-х рр., але наприкінці свого існування вона практично не мала влас. бази, чітко визначених функцій, дублювала майже всі силові структури, тому її розформування було логічним і цілком виправданим.

Н. г. У. вiдновлена відповідно до Закону України «Про Національну гвардію України» від 12 березня 2014 в умовах порушення територ. цілісності України та захоплення Криму РФ. Її осн. завданнями визначено: захист конституц. ладу України, цілісності її тер. від спроб зміни їх насильниц. шляхом; участь у забезпеченні громад. безпеки та охороні громад. порядку, зокрема під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та ін. масових заходів, відновленні конституц. правопорядку в разі здійснення спроб захоплення держ. влади чи зміни конституц. ладу шляхом насильства; участь у заходах, по­в’язаних із припиненням зброй. конфліктів та ін. провокацій на держ. кордоні, а також у заходах із недопущення масового переходу держ. кордону з тер. суміж. держав; охорона ядер. установок і матеріалів, радіоактив. відходів, спец. вантажів, органів держ. влади, дипломат. представництв, консул. установ іноз. держав, представництв міжнар. орг-цій в Україні; підтримання або відновлення правопорядку в р-нах виникнення особливо тяжких надзвич. ситуацій техноген. чи природ. характеру тощо. Військ.-політ. та адм. кер-во Н. г. У. здійснює Міністр внутр. справ України, безпосереднє військ. кер-во – командувач, якого призначає на посаду та звільняє ВР України за поданням Президента. Військово­службовці проходять службу за контрактом та призовом, згідно із Законом України «Про Національну гвардію України» їхня чисельність не повинна перевищувати 60 тис. осіб. Структура Н. г. У.: гол. упр.; Зх. (Львів), Пн. (Київ), Сх. (Харків), Центр. (Дніпро), Пд. (Одеса), Крим. (Сімферополь) Оперативно-територ. об’єдн.; окремий загін спец. призначення по боротьбі з тероризмом, окремі загони спец. призначення та окремі загони розвідки спец. призначення територ. упр., 3 бригади та 4 полки оператив. призначення, 3 бригади та 3 полки охорони громад. порядку, 1 бригада та 3 батальйони конвоювання, 2 бригади, 3 полки та 8 батальйонів змішаного характеру, 3 полки охорони особливо важливих держ. об’єктів і вантажів та 5 батальйонів охорони АЕС, бригада охорони дипломат. представництв і консул. установ іноз. держав, батальйон охорони та забезпечення гол. упр., авіац. база, об’єднаний вузол зв’язку. Серед ін. частин до складу Н. г. У. увійшли добровол. батальйони, що брали участь у антитерорист. операції на Сх. України, зокрема 1-й батальйон оператив. призначення ім. генерала С. Кульчицького (сформований із представників Самооборони Майдану; див. Революція гідності), 2-й батальйон спец. призначення «Донбас», 4-й батальйон оператив. призначення «Крук», полк спец. призначення «Азов» (усі сформовані з добровольців із різних регіонів України). Підготовку фахівців для Н. г. У. здійснює Національної гвардії України Національна академія та низка навч. центрів. Командувачі: генерал-лейтенанти С. Полторак (2014), Ю. Аллеров (2015–19), М. Балан (від 2019).

Літ.: Марченко Г. Б. Національна гвардія України: сучасний етап розвитку // Наука і оборона. 1999. № 2; Хантіль М. Ф. Внутрішні війська МВС України: історія і сучасність (історичний нарис). К., 2003; Чорний В. С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку. Ніжин, 2009; Кузьмук О. І. Воєнна організація України як об’єкт дослідження вітчизняної воєнної науки у період 1991–2004 рр. // Військ.-наук. вісн. Академії Сухопут. військ. Л., 2012. Вип. 18; Савочкіна Д. О. Принципи діяльності Національної гвардії України // Наук. вісн. Херсон. ун-ту. 2014. Вип. 2, т. 3; Горбач Д. О. Адміністративно-правовий статус Національної гвардії України. Х., 2017.

Д. О. Горбач

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
Д. О. Горбач . Національна гвардія України // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70801 (дата звернення: 16.09.2021)