Надзвичайні позасудові органи — Енциклопедія Сучасної України

Надзвичайні позасудові органи

НАДЗВИЧА́ЙНІ ПОЗАСУДО́ВІ О́РГАНИ – cукупність державних органів («двійки», «трійки», особливі наради, особливі комісії, колегії ВЧК–ОДПУ–НКВС тощо) із функціями надзвичайного (позазаконного) розгляду кримінальних справ (переважно сфабрикованих) й покарання громадян в СРСР і УРСР у 1920-х – на початку 1950-х рр. Н. п. о. були одним із ключових інструментів масових незакон. репресій – політично вмотивованого застосування рад. державою на підставі антигуман. законів або у позазакон. порядку різноманіт. форм розправи (страта, позбавлення волі, примус. депортації, обмеження свободи пересування та занять, звуження можливості реалізації закон. прав громадян тощо) та ін. примус. заходів стосовно громадян СРСР. Їхня діяльність, спрямов. на прискорене репресування за вигаданими політ. звинуваченнями, набула поширення в умовах докорін. зламу існуючої сусп.-екон. системи, специфіч. морал.-психол. стану самого сусп-ва доби «мобілізац. соціалізму», радикал. перебудови соц. структури та ідейно-духов. засад життя народів СРСР.

Першу «трійку» організовано у складі кер. ВЧК під головуванням Ф. Дзержинського та його заступників для позасуд. розгляду справ про бандитизм. В УСРР спочатку до складу «трійок» входили представники місц. осередку КП(б)У, місц. органу ВУЧК і ком-ри частин Червоної армії. Їхню діяльність регламентувала інструкція, затв. у квітні 1921 Постій. нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. Із запровадженням НЕПу та зменшенням зброй. опору рад. владі, рішенням РНК УСРР від 3 квітня 1923 діяльність «трійок» припинено. Однак в умовах посилення репресив. діяльності карал. органів відповідно до циркулярів ОГПУ від 29 жовтня 1929 і 8 квітня 1931 для поперед. розгляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОГПУ або Особл. наради при ОГПУ, створ. «трійки» у центр. апараті ОГПУ. 1930–34 діяла судова «трійка» при колегії ГПУ УСРР. Вона мала право застосовувати адм. висилку та ув’яз­нення у виправно-труд. таборах. Розширення компетенції «трійок» припало на роки колективізації (див. Колгоспи) та опору селянства насильниц. зламу його традиц. способу життя. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932, Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 та директиви ГПУ УСРР від 22 травня 1933 ці органи отримали право виносити вироки про вищу міру покарання у справах про розкрадення держ. і сусп. власності, повстан. рух, контрреволюцію, зброй. бандитизм, канібалізм. Н. п. о. стали наслідком запровадження у 1920–30-х рр. в СРСР ідеології та норм «рев. законності», що базувалися на принципах «рев. доцільності» й боротьби з контрреволюцією. Лише упродовж 1930–37 Кримінал. кодекс УСРР був доповнений майже 60-ма новими статтями з тлумаченням понад 80-ти нових складів «контррев. злочинів». Найчастіше незаконні вироки виносили за 14-ма пунктами ст. 54 Кримінал. кодексу УСРР 1927 (Особл. частина) із розділу «Контрреволюційні злочини». З початком суціл. колективізації для ліквідації куркульства як класу і розгляду справ т. зв. контррев. куркул. активу відповідно до постанови Президії ЦВК СРСР від 3 лютого 1930 і наказу ОГПУ від 2 лютого 1930 організовано «трійки» з працівників ОГПУ, місц. парт. і прокурор. органів; для безпосеред. проведення розкуркулення та масової депортації селянства – оперативні «трійки». В УСРР їхню діяльність регламентував наказ ГПУ УСРР від 7 лютого 1930. Після ліквідації ОГПУ і ГПУ УСРР згідно з наказом НКВС СРСР від 27 травня 1935 «трійки» з правами Особл. наради при НКВС СРСР організували при упр. НКВС суб’єк­тів федерації та областей. До їхнього складу входили нач. упр. НКВС або його заст., нач. упр. міліції та нач. відділу упр. НКВС, який порушив справу. В засіданнях брав участь і представник прокурор. нагляду. Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 в умовах розгортання масових репресій склад «трійок» змінено – їх утворювали під головуванням наркомів внутр. справ респ., нач. крайових та обл. упр. НКВС, за участі перших секр. ЦК компартій союз. респ., крайових і обл. ком-тів ВКП(б) та прокурорів відповід. рівнів. Права позасуд. органів щодо розгляду справ і застосування репресій значно розширено: винесення вироків про застосування вищої міри покарання або ув’язнення до виправно-труд. таборів на строк від 8-ми до 10-ти р. Засідання «трійок» мали виразні протиправні й антигуманні ознаки – відсутність належ. розслідування та висунення звинувачення, відсутність спеціалізов. органів або підрозділів досудового слідства, застосування тортур, психол. впливу, загибель затриманих під час допитів. Звинувачених не допитували по суті справи, не було змагальності сторін, унеможливлено оскарження вироків. Поши­ре­ною практикою стало засудження списками у лічені хвилини, смертні вироки часто виконували невідкладно, переслідували й чл. сімей засуджених. Свої «трійки» створювали й органи міліції (по заг.-кри­мінал. справах). Арешти санкціонували нач. територ. опергруп НКВС (в УРСР до серпня 1937 створ. 45), погоджували – рай. прокурори. Обл. «трійки» мали виїжджати у місця концентрації затриманих і вести процесуал. дії, що було неможливо реалізувати на практиці з огляду на масштаб беззаконня. Тривало й розроблення надзвич. процесуал. норм: 14 вересня 1937 постановою ЦВК СРСР започатковано новий порядок ведення кримінал. справ, зокрема обмежено права підсудних і заборонено оскарження вироків за певними категоріями справ; 2 жовтня того ж року запроваджено термін покарання у 25 р. таборів для засудж. за шпигунство, диверсії, шкідництво.

Репресивні кампанії 1937–38 мали централізов. характер. Згідно з політ. рішенням вищого кер-ва ВКП(б), НКВС СРСР видавав накази про проведення репресив. операцій у масштабах СРСР, встановлював респ. НКВС квоти (ліміти) на засудження до страти або таборів. У телеграмах НКВС СРСР до кер. НКВС УРСР визначали квоти «по першій категорії» (розстріл) та «по другій категорії» (позбавлення волі, зазвичай, на 10 р.), які неодноразово збільшували. Так, при проведенні найбільш масової репресив. операції за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 № 00447 проти куркулів та ін. антирад. елементів квоту на страту у 8000 осіб на прохання чекістів УРСР збільшено до 26 150 осіб; першу «директивну» кількість репресованих у СРСР встановили у 298 950, але до 1 листопада 1938 по т. зв. кулац. операції загалом засудили 767 397 осіб, з них бл. 387 тис. розстріляли. У процесі виконання цього наказу НКВС СРСР 1937–38 в УРСР заарешт. 111 634 особи (з них кримінал. злочинців – 12,7 тис.), з яких за рішеннями Н. п. о. розстріляли 64 419 осіб. У таких умовах застосування Н. п. о. набуло особливо масового й жорстокого характеру, їхню діяльність спрямов. на фабрикацію звинувачень в участі у контррев., шпигун., терорист., націоналіст., фашист., церк.-монарх., сектант., повстан. орг-ціях, антирад. партіях тощо. Лише 1937–38 в УРСР в участі у повстан. орг-ціях звинувачено 115 тис., шпигунстві на користь Польщі – понад 54 тис., Німеччини – понад 23 тис. осіб. Відповідно до узагальн. статист. зведень КДБ УРСР (1964), 1937–38 в УРСР «трійками» та особл. нарадами розглянуто 111 526, рішеннями НКВС та Прокурора СРСР – 60 229, судами – лише 5130 справ. Із бл. 198 тис. осіб понад 120 тис. засудж. до розстрілу. Виразною була й соц.-політ. спрямованість роботи Н. п. о. Від 1 жовтня 1936 до 1 липня 1938 в УРСР заарешт. 253 051 громадянин. Серед них колиш. поміщиків, дворян, торговців – 109 380, колиш. куркулів – 93 395, священнослужителів – 6556 осіб. За нац. складом: українців – 53 %, поляків – 19 %, німців – 10,2 %, росіян – 8 %, євреїв – 2,5 %, греків – 2,3 %. Загалом 1937–38 у СРСР до страти засудж. бл. 682 тис., позбавлено волі – 3,8 млн громадян. У таборах ГУЛАГу та в спецпоселеннях до 1941 перебувало 1,92 млн осіб (при населенні СРСР у 195 млн), 28,7 % в’язнів засудж. за звинуваченням у контррев. злочинах. 1939 у таборах ГУЛАГу перебувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн ув’язнених). 1934–47 у таборах СРСР померло (загинуло) 938 тис. в’язнів. У рамках згортання незакон. репресій, частк. реабілітації безневинно засуджених (зокрема 1939 звільнено 327 тис. громадян) і усунення брутал. порушень процесуал. законодавства, відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 та наказу НКВС СРСР від 26 листопада 1938 розгляд справ позасуд. «трійками» заборонено. Визнано «значні недоліки й перекручення», спричинені «спрощеною процедурою слідства і суду», масові зловживання співроб. НКВС. 1939 звільнено 7372 співроб. органів держ. безпеки НКВС СРСР (66,5 % – за посад. злочини), 937 заарештовано. Остаточно позасуд. органи у вигляді Особл. наради при МВС СРСР ліквідовано Указом Президії ВР СРСР від 1 серпня 1953 «з метою зміцнення соціалістичної законності та підвищення ролі радянського правосуддя», а Верхов. Суду СРСР надано право переглядати за протестами Ген. прокурора рішення колиш. позасуд. органів. Процеси демократизації життя рад. сусп-ва за доби «перебудови» спричинили цілеспрямов. реабілітац. роботу – від 1989 за 2 р. реабіліт. 180 тис. громадян і завершено перегляд архів. кримінал. справ, рішення за якими ухвалювали Н. п. о. 17 квітня 1991 прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», що становить основу відновлення справедливості щодо безневинно постраждалих. Реабілітації підлягають особи, які з політ. мотивів необґрунтовано засуджені судами, Н. п. о. (або в будь-якому позасуд. порядку) на тер. України в період від 1917 і до моменту набуття цим Законом чинності. Не підлягають реабілітації особи, яких обґрунтовано притягнуто до відповідальності за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терорист. акти, злочини проти людства й людяності, карал. акції проти мирного насел., вбивства, мордування громадян, орг-цію зброй. формувань, що вчиняли вбивства, розбої та ін. форми насильства. Не підпали під реабілітацію особи, засудж. за застосування репресій. До 2001 в Україні загалом завершено процес реабілітації, переглянуто понад 307 тис. кримінал. справ, реабіліт. 248,7 тис. осіб, відмовлено в реабілітації 117,2 тис. особам. Станом на 2010 виявлено щонайменше 18 місць масових поховань жертв політ. репресій, серед них у Києві – Дарниц. лісниц­тво (див. Биківня), Лук’янівський цвинтар, колиш. будинки ГПУ–НКВС УРСР (Жовтн. палац) і київ. регіон. органу держ. безпеки (вул. Липська, № 16); у Вінниці – парк культури та відпочинку, колиш. міський цвинтар і сад на вул. Підлісна (див. Вінницька трагедія 1937–38); у Дніпрі – 9-й кілометр Запоріз. шосе; у Житомирі – сад побл. колиш. упр. НКВС; в Івано-Фр. обл. – урочище Дем’я­нів Лаз; у Львові – колишня в’яз­ниця на Лонцького (див. Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»); в Одесі – колиш. 2-й християн. цвинтар; у Полтав. обл. – піщаний кар’єр на 8-му кілометрі на Сх. від Полтави; в Сумах – центр. міське кладовище; в Хмельницькому – місце, де згодом зведено Центр. універмаг; у Черкасах – старий євр. цвинтар на вул. Т. Шевченка; у Черніг. обл. – лісовий масив побл. с. Халявин Черніг. р-ну.

Літ.: О внесудебных органах. Разьяснение Прокуратуры и КГБ СССР // Изв. КПСС. 1989. № 10; Земсков В. Н. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социол. исследования. 1991. № 6; Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика. К., 1997; Шумило М. Є. Реабілітація у кримінальному процесі. Х., 1997; Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки. К., 1998; Кудрявцев В., Трусов А. Политическая юстиция в СССР. Москва, 2000; Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929–1941). К., 2001; Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002; Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.): Істор.-статист. дослідж. Д., 2003; Вєдєнєєв Д. В. Органи позасудового переслідування як інструмент незаконних політичних репресій в Україні // Держ. безпека України. 2007. № 9–10; Подкур Р. Ю., Рубльов О. С. Історіографія політичних репресій в Україні (друга половина 1980-х – 1990-ті рр.) // Політ. репресії в Україні (1917–1980 рр.): Бібліогр. покажч. Ж., 2007; Політичні репресії радянської доби в Україні: Наук.-допоміж. бібліогр. покажч. К., 2008; Місінкевич Л. Л. Реабілітація жертв політичних репресій в Україні (друга половина ХХ–ХХІ століття). К.; Хм., 2009; Великий терор в Україні. «Куркульська операція» 1937–1938 рр.: У 2 ч. К., 2010; Політичні репресії в Українській РСР 1937–1938 рр.: дослідницькі рефлексії та інтерпретації: Мат. Всеукр. наук. конф., Київ, 15 берез. 2012. К., 2013.

ДА: Галуз. держ. арх. СБУ. Ф. 42, спр. 312 [зведені статистичні дані про репресії 1936–1938 рр. в Україні].

Д. В. Веденєєв

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
Д. В. Веденєєв . Надзвичайні позасудові органи // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70877 (дата звернення: 28.09.2021)