Національно-персональна автономія

НАЦІОНА́ЛЬНО- ПЕРСОНА́ЛЬНА АВТОНО́МІЯ — форма врахува­н­ня і реалізації в етнонаціональній політиці прав та інтересів меншин національних, різновид національно-культурної автономії. За задумом австр. соціал-демократів О. Бауера та К. Рен­нера (авторів ідеї екс­територ. автономії) акцент на персональності мав забезпечити по­єд­на­н­ня інтересів особистості, нації і держави, не ставлячи під за­грозу цілісність остан­ньої. Входже­н­ня індивіда в ту чи ін. спільноту на добровіл. засадах забезпечувало ново­створюваним нац. союзам статус колектив. юрид. особи. Найбільш послідовних прихильників ідея Н.-п. а. зна­йшла в Україні. У резолюції Зʼ­їзду поневолених народів Росії 1917 (проведений у вересні у Києві) за­значено, що нац.-тер. автономія «не вирішує остаточно пита­н­ня національних меншостей та малих націй», тому доповнен­ням до неї мала стати Н.-п. а. Ідею матеріалізовано в ухваленому УЦР 9(22) січня 1918 Законі УНР «Про національно-персональну автономію». Він автоматично надавав право на Н.-п. а. великорус., євр. і польс. націям; білорус., чеська, молд., нім., татар., грец. й болгар. меншини могли скори­статися цим правом за умови по­да­н­ня на роз­гляд Ген. суду спец. заяви з 10-ма тис. під­писів. Від­повід­но до закону, кожна з нац. меншин могла утворити Нац. союз, чл. якого заносили в імен­ні списки (у сукупності вони становили Нац. кадастр). Нац. союзові на­дано права законодав. ініціативи й урядува­н­ня в межах компетенції, встановленої Установ. зборами. За правовим статусом органи Нац. союзу вважали державними. Цей закон, що був першим у світ. практиці законом про Н.-п. а., мав кон­ституц. характер і уві­йшов окремою частиною в Кон­ституцію УНР (квітень 1918). Однак у склад. умовах Визв. змагань 1917–21 реалізувати його не вдалося. Геть­ман. уряд П. Скоропадського закон про Н.-п. а. скасував. Директорія УНР його від­новила, але час її існува­н­ня виявився нетривалим. Рад. влада до Н.-п. а. ставилася різко негативно.

Завантажити статтю