Націоналістичне підпілля

НАЦІОНАЛІСТИ́ЧНЕ ПІД­П́І­Л­ЛЯ — радикальна, кон­спіративна форма діяльності руху українських націоналістів, які воєн­но-політичними й політико-пропагандистськими методами боролися за створе­н­ня само­стійної соборної України. Виникне­н­ня організов. руху укр. націоналістів стало реакцією радикально налаштованої частини укр. етносу на поразку Визвольних змагань 1917–21, територ. роз­членува­н­ня зх.-укр. земель між СРСР, Польщею, Румунією та Чехо-Словач­чиною, проявом тенденції до радикалізації нац.-визв. рухів в Європі після 1-ї світової вій­ни. На засі­дан­ні Стрілец. ради у липні 1920 та на зʼ­їзді пред­ставників військ.-патріот. організацій 31 серпня того ж року в Празі учасники зброй. боротьби за незалежність України ухвалили ріше­н­ня створити нелегал. воєнізов. структуру — Військ. організацію (після 1924 утвердилася назва Українська військова організація — УВО). У липні 1921 її очолив полковник Є. Коновалець. Сформовано Начал. колегію (від 1922 — Начал. команда) УВО у складі організац.-кадрової, бо­йової, роз­відув., пропагандист. референтур. У жовтні 1922 Начал. колегія пере­несла діяльність за кордон, а УВО в Галичині очолила Кра­йова команда під проводом полковника А. Мельника (діяла до 1931). У Галичині УВО поділяли на 13 військ. округів із влас. командами, котрі складалися із 58-ми повіт. команд. Пріоритет. напрямом діяльності стала під­тримка військ.-мобілізац. готовності (заплановано роз­горнути 6 дивізій). 1921 під­пі­л­ля УВО налагодило контакти з військ. роз­відкою Німеч­чини (абвером), згодом — зі спец­службами Литви, а також із роз­відниками Великої Британії та Японії. УВО спрямувала свої зуси­л­ля на індивід. терор проти польс. держ. діячів й урядовців і екс­про­пріації коштів комерц. та держ. установ. Першим терактом став не­вдалий замах 25 вересня 1921 С. Федака на очільника Польщі Ю. Пілсудського та львів. воєводу К. Грабовського, 1924 — замах на президента Польщі С. Войцеховського. Від жовтня 1921 до серпня 1922 зареєстровано 8 нападів на держ. установи й урядовців, 24 акції саботажу та нападів на обʼєкти звʼязку, 7 під­палів майна польс. колоністів. Загалом 1922 УВО здійснила 38 диверсій на обʼєктах промисловості й транс­порту, до 1928 бл. 100 укр. націоналістів від­бувало покара­н­ня за звинуваче­н­ням у шпигунстві. Роз­виток руху укр. націоналістів призвів до обʼ­єд­на­н­ня УВО та низки молодіж. організацій націоналістів в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН). Уста­нов. кон­грес ОУН у Відні (28 січня — 3 лютого 1929) обрав Провід на чолі з Є. Коновальцем, ухвалив статут та основи політ. лінії ОУН. Її гол. метою оголошено встановле­н­ня Укр. самост. собор. держави на всій укр. етніч. території. Станом на 1930 під­пільна мережа ОУН складалася зі «звен» (нижчих ланок по 3–5 учасників), обʼєд­наних у кущі або станиці (у насел. пункті). Три кущі утворювали під­ра­йон, три під­ра­йони — рай. організацію. Далі, від­повід­но, надрай., повіт. (75–80 насел. пунктів) та окружні екзекутиви (6 — за кількістю воєводств). На­прикінці 1932 досягнуто домовленості з німцями про фінансува­н­ня в обмін на роз­відув.-під­ривні акції проти Польщі, організовано під­готовку бо­йових кадрів у спец­школах у Німеч­чині. При Проводі ОУН створ. Військ. штаб, який 1934–35 роз­робив «Нарис плану військових дій» (на пер­спективу антипольс. пов­ста­н­ня). У Визв. фонд ОУН на 1936–37 зі 126-ти тис. дол. США 50 тис. наді­йшло від Німеч­чини, 30 тис. — від Литви. Кількість учасників руху націоналістів із 2-х тис. чл. УВО зросла до 1939 у 10 разів. Крім сотень актів саботажу, нападів на пошт. заклади й банки з метою екс­про­пріації коштів, під­пі­л­ля здійснило 69 вбивств польс. урядовців, комуністів, а також місц. українців — противників екс­тремізму. Широкого роз­голосу набули вбивства М. Лемиком рад. консула у Львові О. Майлова (1933) і Г. Мацейком польс. міністра внутр. справ Б. Пєрацького (1934). Дії оунів. під­пі­л­ля спричинили карал. акції польс. поліції, арешти провід­ників ОУН С. Бандери, М. Лебедя та ін. (див. Варшавський процес ОУН 1935–36). Різко зросла кількість «укр.» політ. судових процесів, українці отримали за політ. справами 4 смертні вироки, 13 довіч. термінів і, загалом, 1215 р. суворої тюрем. ізоляції. Легал. укр. політ. партії почали звинувачувати під­пільників у діях, що завдають шкоди лоял. укр. громадськості. До цих нарікань при­єд­налася частина чл. ОУН — т. зв. стара генерація на чолі з А. Мельником, що стало однією з причин (поряд із влад. амбіціями) роз­колу ОУН у лютому 1940 на ОУН (революційну) С. Бандери та ОУН (Провід укр. націоналістів) А. Мельника (див. «Бандерівці» та «Мельниківці»). На поч. 2-ї світової вій­ни 1939 збройні формува­н­ня під­пі­л­ля ОУН (7,7 тис. осіб) роз­зброїли 3,6 тис. польс. військовослужбовців і поліцейських, захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 кулемети, понад 3,7 тис. од. стрілец. зброї.

Після при­єд­на­н­ня Зх. України до СРСР та УРСР і поч. радянізації регіону, що су­проводжувалася ре­пресіями та депортаціями, роз­почався новий етап під­піл. боротьби ОУН. На період під­готовки антирад. пов­ста­н­ня гол. зав­да­н­нями ви­значено роз­будову мережі під­пі­л­ля, проникне­н­ня агентів у офіц. рад. установи, роз­горта­н­ня антирад. пропаганди, роз­відув. роботу та контр­розвідув. захист Руху Опору, диверсійно-терорист. діяльність, формува­н­ня бо­йових пов­стан. загонів. Ко­ординац. органом під­піл. боротьби став Краків. центр (Провід) ОУН. До кін. 1939 створ. Кра­йову екзекутиву ОУН у Львові, яку очолив Д. Мирон. Їй під­порядк. окружні екзекутиви (згодом — проводи) у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Дрогобичі (нині Львів. обл.), Тернополі, Луцьку. Окружні проводи обʼ­єд­нували по 3–5 надрай., надрай. — таку ж кількість рай. екзекутиви, що поділялися на під­ра­йон­ні. До складу окруж. — рай. проводу входили провід­ник, нач. пов­стан. штабу, ін­структор військ. навч., референти (з роз­відки, без­пеки, звʼяз­ку, пропаганди, роботи з молод­дю); до під­рай. ланки — по 4–5 станич. організацій (у насел. пунктах), на які покладено зав­да­н­ня з під­трима­н­ня мобілізац. готовності 40–70-ти учасників майбут. пов­ста­н­ня, здобу­т­тя зброї, організації військ. під­готовки, збору роз­ві­дув. інформації. Найнижчою ланкою були «звена» по 3–5 під­пільників. При під­піл­лі існував молодіж. резерв (Юнацтво ОУН) та окрема жін. «сітка». Для керівництва під­готовкою зброй. пов­ста­н­ня 10 березня 1940 створ. Пов­стан. штаб на чолі з Д. Грицаєм, який у серпні того ж року поширив «Єдиний генеральний план» пов­ста­н­ня. Цим планом за­проваджено військ. штаби оператив. тер., на базі яких з поч. бо­йових дій мали роз­гортатися пов­стан. полки. До вересня 1940 Н. п. у регіоні нарах. бл. 5,5 тис. актив. чл. і до 14-ти тис. «симпатиків». Тривало спів­робітництво зі спец­службами Німеч­чини: станом на травень 1941 у спец­школах абверу навч. до 700–800 бандерівців (див. Дружини українських націоналістів) і 120–150 мельниківців. Другий Великий збір ОУН(б) у квітні 1941 роз­робив ін­струкцію з під­готовки до вій­ни — «Боротьба і діяльність ОУН під час вій­ни. Політичні вказівки», у якій поч. бо­йових дій проти СРСР роз­цінено як від­правний момент для від­новле­н­ня укр. нац. державності. На тер. Польщі сформов. 3 похідні групи бандерівців (власні створювали і мельниківці) із зав­да­н­нями на початк. етапі вій­ни роз­будовувати під­піл. мережу, вести пропаганду держ. від­родже­н­ня України, організовувати цивіл. укр. адміністрацію та поліцію (див. Похідні групи ОУН). Під час антипов­стан. операцій у 1939 — червні 1941 органи НКВС захопили 7 гармат, 200 кулеметів, 18 тис. гвинтівок, 7 тис. гранат. Загалом 1940–41 рад. органи держ. без­пеки змогли викрити декілька десятків великих націоналіст. організацій, затримати на кордоні понад 400 емісарів, ліквідувати понад 200 роз­відув.-диверсій. груп ОУН, що намагалися про­рватися через кордон. Після нападу нацист. Німеч­чини на СРСР 22 червня 1941 оунів. боївки, що ви­йшли з під­пі­л­ля, координуючи дії з нім. військ. командува­н­ням частинам Червоної армії, які від­ступали, робили спроби утверджувати місц. структури проголошеного 30 червня 1941 у Львові незалеж. Укр. держ. правлі­н­ня (див. Акт від­новле­н­ня Української держави), активно роз­будовували організац. мережу ОУН(б) — до осені 1941 діяло бл. 3300 станиць (19 тис. чл.). Після від­мови задовольнити вимоги окупантів щодо скасува­н­ня проголоше­н­ня Української Держави проведено масові арешти прихильників ОУН(б) в Україні та Німеч­чині (бл. 1500 осіб до жовтня 1941). На поч. вересня абвер ро­зі­рвав офіц. стосунки з бандерівцями, директивою від 25 листопада 1941 поліції без­пеки наказано їх знищувати. До поч. 1942 німці ліквідували 15 і увʼязнили у концтаборах 300 осіб керів. складу ОУН. Від кін. 1941 згідно з ріше­н­ням проводу ОУН(б) створ. мережу кон­спіратив. організацій у великих містах Німеч­чини, Австрії, Польщі, колиш. Чехо-Словач­чини, однак до 1943 її знищили нацисти. На­прикінці вересня — на поч. жовтня 1941 від­булася 1-а конф. керів. складу ОУН(б), на якій оновлено провід, що за­знав ре­пресій (його очолив М. Лебедь). Вирішено пере­вести більшу частину кадрів до під­пі­л­ля, не вступати у від­критий конфлікт із німцями для збереже­н­ня сил для подальшої політ. боротьби за Укр. самост. соборну державу, створювати легал. мережу в адм., громад. і культ.-осв. установах, роз­гортати антинім. та антирад. пропаганду, готувати військ. кадри, накопичувати зброю. Для викона­н­ня рішень конф. створ. Кра­йовий військ. штаб (включав Рівнен. і Львів. військ. кра­йові штаби), за­проваджено 37 нелегал. військ. шкіл. На Сх. і Пд. України похідні групи ОУН(б) організували під­піл. Київ. і Пд. кра­йові проводи, що обʼ­єд­нували 14 обл. і 30 окруж. проводів (загалом до 1 тис. учасників), зокрема Пд. провід ОУН (кер. — З. Матла, від літа 1942 — В. Кук) поділявся на Запоріз., Дні­проп. і Кіровогр. обл., окремі Дні­проп. і Одес. міські проводи. Обл. проводи (50–100 актив. під­пільників) поділяли на 2 окруж­ні та ра­йон­ні. Діяльність оунів. під­пі­л­ля набула пошире­н­ня й на тер. румун. зони окупації — Транс­ністрії. Нелегали-націоналісти активно діяли у Миколаєві, Херсоні, Одесі, Чернівцях, за що за­знали ре­пресій з боку румун. таєм. поліції. З особл. труднощами зі­ткнулося укр. Н. п. на тер. Закерзо­н­ня (Холмщина, Під­ляш­шя), де в умовах кривавого конфлікту між укр. і польс. насел. під­піл. боївкам ОУН доводилося протистояти осередкам Армії Кра­йової. На проведеній у квітні 1942 2-й конф. керів. складу ОУН(б) ухвалено більш радикал. ріше­н­ня. Зберігаючи курс на уникне­н­ня від­критого конфлікту з окупантами, провід­ники допустили можливість «збройної боротьби за українську державність в слушний час» та дали вказівку про «творе­н­ня і роз­будову власних політичних і військових сил». Ріше­н­ням Проводу ОУН(б) сформовано групи само­оборони (боївки) за схемою: кущ (3 села, 15–45 учасників) — повіт. сотня — курінь (3–4 сотні). З приходом на поч. 1944 на тер. Зх. України рад. військ посилився спротив зброй. під­піл. осередків, від 2-ї пол. 1945 сили УПА по­ступово злилися з озброєним під­пі­л­лям ОУН(б). Н. п. діяло в усіх містах і селах Галичини й Волині, використовувало заздалегідь під­готовлені під­земні сховища та бази продовольства й спиралося на під­тримку знач. частини населе­н­ня. Активізацію зброй. ви­ступів оунів. під­піл. боївок спричинив поч. масової примус. колективізації, мобілізація труд. ресурсів до ін. регіонів УРСР, брутал. методи радянізації в ідейно-духов. сфері.

Стратег. метою руху укр. націоналістів у повоєн. період було повале­н­ня рад. влади шляхом нац. революції та побудова Укр. самост. собор. держави на засадах демократії і соц. справедливості, ви­значених 3-м Над­звич. великим збором ОУН(б) у серпні 1943. В основу тактики під­пі­л­ля покладено на­станову про збереже­н­ня «політичної і військової революційної організації» та роз­будову «революційно-під­пільних клітин у всіх середовищах багато­гран­ного життя СРСР». При цьому наголошено на від­межуван­ні націоналістів від нацизму та фашизму. Гол. зав­да­н­ня: зрив політики радянізації регіону методами антирад. пропаганди і агітації, саботаж заходів режиму в соц.-екон. сфері, силові акції (осн. напрям — боротьба з рад. адміністрацією та колгосп. будівництвом). Акцент зроблено на мінімізації зі­ткнень із противником і збережен­ні влас. організац.-кадр. структури. Сут­тєві зміни внесено до організац. побудови: 1945–46 скасовано обл., повіт., під­рай. проводи (замість них діяли кущові організації, що охоплювали декілька насел. пунктів); роз­пущено низку галуз. референтур — військ., жін., Укр. Червоного хреста, госп., Юнацтва; за­проваджено спец. референтуру звʼязку. Ключовими стали референтури пропаганди і Служби без­пеки. Територ. мережа під­пі­л­ля включала: «великий» кра­йовий провід «Галичина» у складі «малих» кра­йових проводів «Захід-Карпати» (Стані­слав., нині Івано-Фр. обл., Буковина, Закарпа­т­тя) та «Буг-2» (Львів. і Дрогоб. обл.); «великий» кра­йовий провід «Пів­нічно-західних українських земель» у складі «малих» кра­йових проводів «Мос­ква» (Волин. і, частково, Рівнен. обл., пд. р-ни Білорусі), «Одеса» (Рівнен. і, частково, Терноп. обл.), «Поді­л­ля»; окружні проводи (10–15 р-нів); надрай. проводи (по 3–6) в окруж.; рай. проводи (по 3–5) в надрай. (їх вважали провід. ланкою нелегал. мережі); кущові (по 2–4 в рай.), що складалися зі станич. організацій. Кра­йовий провід Закерзо­н­ня під­порядковувався Центр. проводові. За­проваджено «легал.» сітку з чл. ОУН і «симпатиків», які мешкали від­крито та забезпечували боротьбу під­пільників. Роз­будовано широку мережу бункерів-сховищ (лише у січні–квітні 1946 у Львів. обл. за даними рад. влади зруйновано 2517 бункерів), лінії кон­спіратив. звʼязку. Станом на 1 грудня 1946 діяло 5 кра­йових, 17 окруж., 38 надрай., 117 рай. проводів. До 1 листопада того ж року мін-во держ. без­пеки УРСР мало ві­домості про 2694 осіб у рамках проводів, 1785 — окремих груп, 2151 — під­пільників-одинаків. До 1 січня 1950 рад. органи держ. без­пеки зареєстрували 4 кра­йові, 13 окруж., 33 надрай., 122 рай. проводи, 404 окремі групи, 144 «легал.» організації (загалом 3256 учасників і 812 нелегалів-одинаків). Тривалості опору сприяли роз­галуженість під­піл. мережі, широка допомога насел., поповне­н­ня молод­дю, наявність досвідчених кадрів зі стажем під­піл. роботи, кон­спіративність, ефектив. контр­розвідув. захист під­пі­л­ля. 1945–47 «легал.» мережа охопила практично всю сільс. місцевість регіону. На­прикінці 1950 — на поч. 1951 тільки у Станіслав. обл. виявлено 103 осередки з під­тримки під­пі­л­ля, з них 69 — у колгоспах, 7 — у навч. закладах, 10 — у ліс. промисловості; загалом 677 учасників, зокрема 7 голів колго­спів, 56 голів селищ. рад, 53 вчителі, 40 посад. осіб із колго­спів, 35 комсомольців, 8 бійців само­оборони, 84 учні і студенти. 1945–46 ватажки під­пі­л­ля ОУН Р. Шухевич, В. Кук, М. Арсенич, О. Гасин, О. Дяків, Р. Кравчук, В. Сидор, П. Федун, З. Тершаковець та ін. роз­робили тактичні схеми «Дажбог» (кон­спірація та збереже­н­ня кадрів, «легал.» робота), «Олег» (робота з молод­дю), «Орлик» (організація під­пі­л­ля на Сх. УРСР). Їхні положе­н­ня корегували від­повід­но до поточ. ситуації на нарадах керівництва та кра­йових провід­ників 1945–49, в ін­струкціях й пропагандист. документах. Вели й потужну антирад. пропагандист. кампанію. Так, органи мін-ва держ. без­пеки УРСР виявили понад 100 під­піл. друкарень, наклад під­піл. вид. тільки Дрогоб. обл. проводу за зиму 1949–50 пере­вищив 300 тис. прим. У 1944–52 чл. Н. п. здійснили 14,5 тис. зброй. акцій і диверсій проти працівників органів держ. без­пеки та внутр. справ, пред­ставників парт. і держ. органів, військовослужбовців, організаторів колго­спів, учителів, господарників, яких направляли для роботи в зх. області. Внаслідок терактів загинуло понад 30 тис. осіб, серед них майже 4 тис. — пред­ставники органів влади. Органи держ. без­пеки та внутр. справ, керуючись директивами парт. ін­станцій, вдавалися до широких ре­пресив. заходів не лише щодо учасників під­пі­л­ля, а й до насел. і при цьому масово порушували закон­ність. 1944–53 загинуло або було захоплено до 156 тис. учасників ОУН та УПА (87 тис. засудж.), 203 тис. громадян депортовано, 77 тис. осіб ви­йшло з під­пі­л­ля за амністіями. Значну роль у ліквідації під­пі­л­ля, оператив. іграх із закордон. центрами ОУН та іноз. роз­відками ві­діграли організов. органами держ. без­пеки з завербов. під­пільників ОУН агентурно-бо­йові групи, зокрема до 1951–53 діяли сформов. з агентури Ка­лус., Коломий., Камʼянець-Поділ. окружні та 4 рай. проводи лжепідпі­л­ля, 6 окремих груп. Тільки у липні 1948 — березні 1949 агенти-бо­йовики знищили 238 та захопили 328 під­пільників. На­прикінці 1940-х — на поч. 1950-х рр. пов­стан.-під­піл. рух почав згасати: під­пільники за­знали великих людських втрат, значно скоротилася база під­тримки нелегалів ОУН. 5 березня 1950 загинув кер. ОУН та УПА Р. Шухевич. Остан. очільник під­пі­л­ля В. Кук (захоплений 23 травня 1954) у 1952 від­дав роз­порядже­н­ня берегти кадри, формувати молодіж. резерв, під­тримувати здатність у випадку вій­ни пере­йти до широких диверс.-терорист. дій, наказав від­мовитися від терору та роз­відув. діяльності в інтересах іноз. спец­служб. Якщо 1950 рад. сторона зафіксувала 518 акцій під­пі­л­ля (вбито 408 осіб), то 1951 — 189, зокрема 112 терактів. При цьому загинуло 129 осіб, серед яких — 5 спів­роб. мін-ва держ. без­пеки УРСР, 26 міліціонерів, 18 бійців винищувальних баталь­йонів, 20 парт. і рад. функціонерів, 14 пред­ставників сільс. і колгосп. адміністрації, 23 колгоспники. На межі 1952–53 під­пі­л­ля остаточно роз­палося на окремі проводи й групи. Станом на 10 грудня 1953 на оператив. обліку пере­бувало 98 озброєних під­пільників, роз­порошених по 37-ми р-нах; 1954 — до 70-ти нелегалів ОУН (окремі їхні групи ліквідовано у 1955–56). Після 1953 частина звільнених із таборів учасників Н. п. намагалася діяти за старими тактич. на­становами ОУН: вступати до партії і комсомолу, влаштовуватися на керівну роботу до адм.-госп. органів, оволодівати військ. спеціальностями. Так, 1957–62 у Львові викрито бл. 20-ти антирад. груп, до яких входили пере­важно особи, які від­були покара­н­ня за участь в антирад. Русі Опору; 1956 органи КДБ вилучили у насел. та у сховках 6 гармат, 3 міномети, 37 кулеметів, 172 автомати, 756 гвинтівок, 1122 пістолети, 346 гранат, 180 кг вибухівки. Оста­н­ня збройна сутичка під­пільників ОУН з рад. стороною від­булася 14 квітня 1960 на Тернопільщині. Досвід нелегал. діяльності під­пі­л­ля ОУН намагалися викори­стати під­пільні націонал-патріотичні організації у таборах та у період хрущов. «від­лиги». Лише 1957–62 органи КДБ виявили в УРСР 62 організації, що кваліфікували як націоналіст., серед них — «Про­гресивна партія України», «Український національний комітет», «Український робітничо-селянський союз визволе­н­ня», «Союз боротьби».

Завантажити статтю