Народне ополчення — Енциклопедія Сучасної України

Народне ополчення

НАРО́ДНЕ ОПОЛЧЕ́ННЯ – добровільні збройні формування, створені на допомогу регулярній армії. Н. о. формують із осіб, які можуть тримати у руках зброю, але не підлягають призову на військ. службу за мобілізацією. За князів. доби під час ворожого нападу Н. о. на укр. землях скликали із міщан і селян (однак оскільки вони були недостатньо озброєними та підготовленими, основу війська складала княжа дружина), за Речі Посполитої (1569–1795) – переважно із шляхтичів. Після вторгнення військ франц. імператора Наполеона I Бонапарта у Рос. імперію орг-цію Н. о. розпочато у липні 1812 відповідно до маніфесту імператора Олександра І. Формували полки 2-х видів: земські піхотні, до яких вступали селяни та міщани, й козачі кінні (першими постали 4 полки укр. козац. війська у Київ. і Волин. губ.). Добровільно йдучи на вій­ну, селяни розраховували на звільнення їх від кріпосної залежності, а козаки та міщани – на повернення колиш. привілеїв. У містах і селах збирали кошти на придбання озброєння, амуніції й коней для ополченців. У Лівобереж. Україні замість 8-ми запланованих створ. 9 полтав. і 6 черніг. ополчен. полків. Серед організаторів ополчення відзначився активністю відомий поет і громад. діяч І. Котляревський (відзнач. уряд. нагородою – сріб. медаллю). Окрім козачих полків сформовано ополчен. загони «лісових козаків» у Київ., Поділ., Волин. губ. і Терноп. окрузі й ін. частини. До поч. вересня 1812 на укр. землях до Н. о. зголосилося бл. 70 тис. піших ратників і кінних козаків, що становило 35 % заг.-рос. ополчення. Нач. черніг.-полтав. земського ополчення признач. генерал М. Гудович (укр. походження). Укр. ополченці вели бої на Пн. Чернігівщини та на білорус. землях, зокрема визволили м. Чечерськ і Рогачов (нині обидва – Гомел. обл., Білорусь). Під час переслідування наполеонів. військ відзначилися 2 бузьких, 2 полтав. і 3 київ. козачих полки. Понад 50 тис. укр. ополченців взяли участь у закордон. поході рос. армії. Так, 32-тисячне черніг.-пол­тав. земське ополчення, посилене 7-ма козачими полками, відіграло значну роль у блокаді й здобутті фортець Замостя, Модлин, Торунь (нині усі – Польща); 6 укр. козачих полків взяли активну участь у здобутті Парижа в березні 1814. Із завершенням вій­ни ополчен. формування розпущено.

Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 до Н. о. вступали особи, які через вік, стан здо­ров'я, профес. зайнятість не підлягали призову до армії. Перші ополчен. формування взяли участь у боях за м. Перемишль (нині Польща) і Дубно (Рівнен. обл.) вже наприкінці червня 1941. До Н. о. активно залучали висококваліфіков. фахівців нар. госп-ва, культури й науки, відволікання яких від виконання безпосеред. функцій (а часто – й загибель у боях) навряд чи було доцільним з погляду заг.-нар. інтересів. Загалом у 12-ти сх. і пд. областях УРСР в Н. о. вступило бл. 1 млн 300 тис. осіб. Частини Н. о. організовували за зразком регуляр. частин Червоної армії. На невеликих підпр-вах, у житл. масивах створювали взводи та роти, на великих підпр-вах – батальйони і полки, у містах і міських р-нах – полки й дивізії, у деяких областях – корпуси Н. о. Окрім стрілец., формували саперні, сан., кавалерій. та ін. частини. При комплектуванні Н. о. зазвичай дотримувалися принципу збереження сталого колективу, за яким у підрозділи входили працівники одного цеху, з-ду, ф-ту, курсу тощо. Розрізняли 2 види формувань Н. о. – частини без відриву особового складу від осн. роботи і підрозділи, що переходили на казарм. режим. Бойову підготовку проводили після закінчення робочого дня. Ополченці вивчали статути Червоної армії, тактику бою, ведення розвідки, займалися стройовою підготовкою. Заняття проводили ком-ри, які вибули з армії (через вік, поранення тощо), і навіть кадрові солдати колиш. царської армії або учасники воєн. дій 1918–20. З наближенням лінії фронту командні посади у підрозділах Н. о. займали армій. ком-ри, ополченцям видавали обмундирування та спорядження, стрілец. зброю (переважно застарілих зразків), пляшки із запалювал. сумішшю. Під час оборони Києва й Одеси невеликі ополчен. загони підпр-в та установ об'єднували порайонно в батальйони для оператив. використання як самостійно, так і в складі регуляр. армії. Зазвичай вони утримували 2-у лінію оборони, несли гарнізонну службу. У боях за Київ відзначилися батальйони Н. о. Ленін., Печер., Моск. р-нів міста; Одесу захищали ополчен. роти і батальйони порту, з-дів «Червоний Проф­інтерн», ім. Січн. повстання, ім. Жовтн. революції, ім. Ілліча та ін. Підрозділи Н. о. брали участь у боях на тер. Харків., Дніпроп., Микол. областей. У ході оборони Донбасу в складі Пд. фронту відзначилися сформовані з шахтарів і металургів 395-а стрілец. дивізія генерала А. Петраковського і 383-я стрілец. дивізія генерала К. Провалова. Самостійно діяла Кременчуц. дивізія Н. о. під командуванням полковника О. Платухіна, що в серпні 1941 відіграла вирішал. роль у зриві спроб передових частин 6-ї та 17-ї нім. армій з ходу форсувати Дніпро й захопити м. Кременчук (Полтав. обл.). У винятково важких боях загинуло більше половини особового складу дивізії, за мужність і героїзм 700 її воїнів нагородж. бойовими орденами і медалями. Особл. видом Н. о. були імпровізов. бронепоїзди, обладнані залізничниками-ополченцями, зокрема під час оборони Києва відзначилися бронепоїзди літер «А» і літер «Б». Незважаючи на слабку підготовку і озброєння, 1941 Н. о. відіграло певну роль у зриві нацист. планів «блискавич. вій­ни». У Києві та багатьох містах колиш. СРСР на честь Н. о. названо вулиці.

Літ.: Український народ у Вітчизняній вій­ні 1812 року: Зб. док. К., 1948; Балковий П. М. Народне ополчення Радянської України. К., 1961; Колесник А. Д. Народное ополчение городов-героев. Москва, 1974; Історія Української РСР. Т. 3. К., 1978; Герасименко Л. С. Народне ополчення та винищувальні батальйони в обороні Києва (1941 р.). К., 2006.

М. В. Коваль

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
М. В. Коваль . Народне ополчення // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71203 (дата звернення: 24.10.2021)