Населення України

Визначення і загальна характеристика

НАСЕ́ЛЕ­Н­НЯ УКРАЇ́НИ

Чисельність і від­творе­н­ня населе­н­ня

Про зміни чисельності Н. У. в до­статист. добу, тобто до поч. за­провадже­н­ня його обліку в межах сучас. тер. нашої держави, можна вести мову із певним за­стереже­н­ням. Варто взяти до уваги, що автори оперують у цьо­му демогр. аналізі не лише окремими роками і десятиріч­чями, а й тисячолі­т­тями та столі­т­тями, тому виявлені під час дослідж. закономірності й тенденції історії Н. У. в укрупнених періодах загалом обʼєктивно від­ображають демогр. реалії певних істор. епох. Водночас варто виходити із того, що Н. У. в істор. ретро­спективі могло призупинятися у зро­стан­ні або ж навіть зменшуватися, але лише упродовж певних проміжків часу, і щойно особливо не­сприятливі пертурбац. чин­ники зникали, зро­ста­н­ня Н. від­новлювалося і заг. тенденція істор. динаміки чисельності Н. до поч. 1990-х рр. продовжувала зберігати позитивну спрямованість.

Н. У. у більшості періодів повільно, але зро­стало. Так, у 1-й пол. 1 тис. його чисельність зросла у 1,5 раза, а в 2-й пол. 1 тис. — у 1,8 раза. Позитивною була тенденція змін чисельності людності й у княжу добу (поч. 2 тис.). На час виникне­н­ня Київ. Русі людність на сучас. укр. тер. становила 3,2 млн осіб. Заг. приріст Н. на сучас. тер. України у княжу добу становив 2,6 млн осіб, при середньоріч. темпі приросту 0,2 %. Вкрай крит. ситуація склалася в Україні у звʼязку з навалою монголо-татар. Політика заво­йовників що­до під­кореного Н., яке винищували фізично й масово забирали в полон, спричинила його різке скороче­н­ня: із 5,8 млн напередодні навали до 4,6 млн осіб на­прикінці 13 ст. Від­тоді подола­н­ня явищ демогр. ре­гресу було не­прос­тим і від­бувалося довго: за три столі­т­тя Н. У. в сучас. межах збільшилося лише на 1,9 млн осіб. Надто складною у демогр. плані була ситуація в Україні в серед. та 2-й пол. 17 ст. Цей період був часом ката­строф. скороче­н­ня чисельності людності, і його можна характеризувати як чергову демогр. ката­строфу, виникне­н­ня якої зумовлено подіями Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельни­ць­кого, рос.-польс. вій­ни 1654–­67, походами турків і крим. татар, військ Речі Посполитої, «Великим згоном» жит. Прав­обереж­жя Дні­пра на Лів­обереж­жя тощо. Чисельність Н. укр. земель у 17 ст. скоротилася на 1,5 млн осіб.

У формуван­ні чисельності Н. У. задіяні складові природ. руху (народжені, померлі) та міграцій (прибулі, вибулі). Водночас компоненти руху Н. знач. мірою детермінуються пертурбац. чин­никами (вій­на­ми, голодом, епідеміями, насильниц. міграцією, мас­штаб. стихій. лихами). В істор. ретро­спективі смертоносна тріада (вій­на–голод–епідемія) ві­ді­гравала роль ви­значал. чин­ника у демогр. процесах в Україні. Часто голод не виникав само­стійно, а був по­єд­нувал. ланкою між вій­ною та епідемією. Вій­на призводила до занепаду с. господарства, що викликало голод, і, як наслідок, епідемію. Кожна складова тріади окремо чи всі три разом призводили до знач. убутку Н. Хоча були періоди, коли пертурбац. фактори зумовлювали не лише убуток приросту, а й значне скороче­н­ня самої чисельності людності. В результаті Україна за рівнем чисельності від­кочувалася на багато років назад.

Заг. стабілізація на укр. землях у 18–19 ст. справила позитив. вплив на демогр. ситуацію. Воєн­ні дії тих часів практично не торкнулися більшості укр. земель. У 18 ст. звелися до мінімуму татар. набіги, а після 1768 — припинилися. Це були два столі­т­тя накопиче­н­ня демогр. потенціалу. Для України до кін. 19 ст. був притаман­ний традиц. тип від­творе­н­ня Н., що характеризувався дуже високою смертністю (заг. коефіцієнт смертності у без­криз. роки — 35 ‰, смертність немовлят — 320 на 1000 новонароджених, очікув. тривалість життя чоловіків — 29 р., жінок — 30 р.), ран­ньою і заг. шлюбністю, дуже високою, нерегульованою на внутр.-­сімей. рівні народжуваністю (заг. коефіцієнт народжуваності — 50 ‰, коефіцієнт сумар. народжувано­сті — 7,5 дитини на одну жінку). Народжуваність у той період була дуже високою за рівнем, проте вельми низькою за ефективністю. Жінки народжували багато дітей, але втрати сімей через над­звичайно високий рівень дит. смертності були величезними. Лише половина дівчат досягала серед. віку материнства, однак при рівні народжуваності 7,5 дитини на одну жінку забезпечувалося стале роз­ширене від­творе­н­ня — кількість дочок була в 1,4 раза більшою від кількості матерів. Чисельність Н. щорічно збільшувалася на 1,4–1,5 % аж до поч. 1-ї світової вій­ни. Швидкі темпи зро­ста­н­ня Н. досягалися ціною високого марнотратства людського капіталу. Від­творе­н­ня поколінь було роз­ширеним, проте високозатратним, оскільки близько половини дівчаток із числа народжених не мали шансів дожити до віку, в якому вони могли замінити матерів. У структурі причин смерті пере­важали інфекц. та паразитарні хвороби. Тому при порівняно стабільній динаміці рівнів народжуваності зміни чисельності Н. до поч. 1-ї світової вій­ни ви­значалися пере­важно рівнями смертності людності. Збільше­н­ня Н. не раз порушувалося демогр. кризами, що проявлялися, зокрема, в абсолют. убутку Н. Деякі кризи були пере­важно природними для свого часу і зумовленими неврожаями та епідеміями, яким тогочасна укр. людність ще не вміла ефективно протидіяти. В цьому виявилася від­сталість Рос. імперії та Австро-Угорщини, яким були під­владні укр. землі.

У роз­витку Н. У. в 19 ст. виділяють 2 періоди. У 1-му періоді (1795–1860) Н. укр. земель збільшувалося стрибкоподібно, із доволі знач. природ. убутком людності протягом 6-ти р. (1812, 1813, 1831, 1848, 1849 і 1855). Величина природ. убутку за вказані роки становила 2,5 млн осіб. Заг. збільше­н­ня людності України за період 1795–1860 повністю забезпечувалося (на 99,2 %) природ. приростом, що складав 6,2 млн осіб. 2-й етап у роз­витку людності України в 19 ст., що бере від­лік від селян. реформи 1861, тривав до поч. 1-ї світової вій­ни. Протягом 1861–1914 чисельність Н. У. зросла на 19,6 млн осіб, або ж у 2,2 раза при середньоріч. темпі 1,5 %. При тому міграц. саль­до в цьому періоді було від­ʼєм­ним і становило 1,6 млн осіб. Такі позитивні зруше­н­ня в роз­вит­ку укр. людності ні в поперед. столі­т­тях, ні у 20 ст. не спо­стерігали. Скасува­н­ня кріпацтва у під­рос. Україні 1861 зробило можливим масові міграції укр. селян на Пн. Кавказ, Нижню Волгу, в Сибір, на Далекий Схід і у Пн. Казах­стан. Із Галичини та Буковини селянство мігрувало до Бразилії, Арґентини, США та Канади. Від­бувався також міграц. приплив на території України (росіян, німців, поляків). 1861–1913 Н. У. збільшувалося середньорічно на 369 тис. осіб, що у 5 разів пере­вищує від­повід. показник 1795–1861. Особ­ливо стрімке під­вище­н­ня темпів при­род. приросту на рівні 1,7–1,8 ‰ спо­стерігалося 1896–1913. Від­булося зниже­н­ня рівнів народжуваності та смертності, що свідчить про початок демогр. пере­ходу в Україні.

Демогр. пере­хід — фундам. закон роз­витку людства, його зміст полягає у зміні типу від­творе­н­ня Н., зокрема в пере­ході від високих рівнів народжуваності та смертності до низьких. У різних країнах пере­біг демогр. пере­ходу мав власну специфіку, його тривалість становить понад 100 р. Специфіка демогр. пере­ходу в Україні порівняно із більшістю країн Заходу полягала у перерв. характері роз­витку цього феномену через демогр. ката­строфи, спричинені чин­никами пертурбац. характеру (вій­нами, революціями, голодом, колективізацією, масовим держ. терором, насильниц. міграцією тощо). Початок демогр. пере­ходу в Україні повʼязаний зі зменше­н­ням рівня смертності Н., він реалізувався через механізм епідеміол. (сан.) пере­ходу. Епідеміол. пере­хід становить феномен модернізації смертності на основі структур. пере­будови причин смерті та від­повід­но кардинал. зрушень у віковому складі померлих, що лежить в основі збільше­н­ня очікув. тривалості життя. За даними сан. статистики, рівень інфекц. смертності укр. Н. перед 1-ю світ. вій­ною знизився порівняно з 1890-ми рр. майже вдвічі, що для того часу було великим досягне­н­ням. Від­булося скороче­н­ня заг. коефіцієнта народжуваності із 48,6 ‰ у 1897–1901 до 43,8 ‰ у 1909–13, або майже на 9 %.

Еволюц. роз­виток демогр. пере­ходу 1896–1913 був пере­рваний демогр. ката­строфою 1914–23. За 10 криз. років від­бувся від­кат від набутих Україною перед вій­ною позитив. результатів демогр. модернізації. Структура причин смерті в роки вій­ни внаслідок посиле­н­ня в її складі інфекц. компонента набула ще більшої архаїчності. Погіршилися кількісні параметри природ. руху Н. Так, заг. коефіцієнт народжуваності скоротився на 25,6 %, а рівень заг. коефіцієнта смертності зріс на 30 %. Очікув. тривалість життя при народжен­ні за роки ката­строфи зменшилася у чоловіків на 23 %, а в жінок — на 13 %. Криз. ситуація у сфері від­творе­н­ня Н. вплинула на скороче­н­ня чисельності й зумовила значні прямі та непрямі демогр. втрати. Втрати Н. через надсмертність дорівнювали 4,5 млн осіб, із них 3 млн припадає на чоловіків, а 1,5 млн — на жінок. Ката­строф. паді­н­ня дітород. активності Н. при­звело до сут­тєвого дефіциту народжуваності, або непрямих демогр. втрат. Зниже­н­ня народжуваності як важливий компонент демогр. пере­ходу ніколи не припинялося. Особливо значною була величина дефіциту народжень через обвальне паді­н­ня під час війн і революції дітород. активності людності — 3,2 млн осіб.

Після лихоліть 1914–23 на­став компенсац. період у сфері від­творе­н­ня Н. У., протягом якого заг. рівень народжуваності людності під­вищився на 9,2 %. Динаміка смертності Н. У. впродовж 1923–28 від­значалася позитив. зруше­н­нями, особливо для жінок. Заг. рівень смертності у цей період зменшився на 46,8 %, показник тривалості життя у чоловіків під­вищився на 3,4 р., а в жінок — на 4,1 р. 1927–31 від­новився процес транс­формації традиц. структури причин смерті в сучасну. Чисельність Н. У. 1927–31 зросла на 5788,9 тис. осіб, або ж на 13,5 %. Проте еволюц. характер демогр. роз­витку був пере­рваний колективізацією (див. Колгоспи) та голодомором 1932–33 (див. Голод, голодомор 1932–33), що при­звело до радикал. змін у динаміці демогр. показників. У цей період спо­стерігалося ката­строф. під­вище­н­ня смертності — кількість померлих 1933 порівняно з 1931 зросла у 7 разів, а число народжених 1934 було майже вдвічі меншим, ніж у пере­дкриз. роки. 2-а демогр. ката­строфа спричинила мас­штабні втрати людно­сті УСРР: сукупні демогр. втрати під час голодомору становлять 4528,5 тис. осіб, зокрема 3942,5 тис. — через надмір. рівень смертності (прямі втрати) та 586,0 тис. — дефіцит народжувано­сті. Величину прямих втрат сільс. Н. оцінюють у 3654,9 тис. осіб, що становить 92,7 % від усіх втрат. Утрати через надмір. рівень смертності в міських поселе­н­нях УСРР ви­значають цифрою у 287,6 тис. осіб, що у 12,7 раза менше, ніж у сільс. місцевості. Дефіцит народжуваності людності УСРР під час 2-ї ката­строфи становив 586 тис. осіб, зокрема 519,1 тис. у селах та 66,9 тис. у містах. Заг. показник смертності людності України в сучас. межах під­вищився із 18,9 ‰ у 1927–31 до 46,4 ‰ у 1932–34, або ж у 2,6 раза. У межах УСРР заг. коефіцієнт смертності Н. 1933 складав 135,3 ‰ і зріс порівняно із 1931 у 7,4 раза. До небачених в історії величин скоротилася 1933 очікув. тривалість життя Н. у під­рад. Україні — до 8,3 р., у чоловіків — до 6,7 р. і в жінок — до 10,9 р. Чисельність людності УСРР на поч. 1935 порівняно з 1932 скоротилася в абсолют. вимірі на 3,5 млн осіб, або ж на 10,8 %. Під час 2-ї демогр. ката­строфи 1932–34 рівень народжуваності у під­рад. Україні за­знав неординар. зрушень. Так, число народжень 1934 було майже вдвічі меншим, аніж 1930. Дані мед. статистики 2-ї пол. 1920-х рр. свідчать про від­новле­н­ня довоєн. спроби «запуску» епідеміол. пере­ходу в під­рад. Україні. Однак ледве роз­почавшись, він був грубо пере­рваний демогр. ката­строфою, викликаною голодомором 1932–33, коли осн. причинами смерті залишалися хвороби екзоген. походже­н­ня. Поверне­н­ня до епідеміол. пере­ходу припадає на 2-у пол. 1930-х рр., після подола­н­ня наслідків голодомору. Проте цей процес виявився не лише короткочасним, а й дуже сповільненим. Радше це був не епідеміол. пере­хід як такий, а від­новле­н­ня демогр. параметрів докриз. періоду. Проте навіть ці, по суті позитивні, тенденції демогр. динаміки не усталилися перед 2-ю світ. вій­ною. За даними статистики смертності, у структурі причин смерті напередодні цієї вій­ни все ще пере­важали хвороби екзоген. походже­н­ня.

3-я демогр. ката­строфа, спричинена 2-ю світ. вій­ною, радикально по­значилася на всіх сторонах демогр. роз­витку України. Рівень народжуваності за ці роки скоротився із 28,9 ‰ у 1935–36 до 26,1 ‰ у 1937–47. Заг. коефіцієнт смертності в означений період зріс із 13,9 ‰ у 1935–36 до 34,2‰ у 1937–47, або ж у 2,5 раза, а очікув. тривалість життя зменшилася в чоловіків на 12,9 р., у жінок — на 5,3 р. Чисельність Н. У. за роки нім.-рад. вій­ни 1941–45 скоротилася на 8,9 млн осіб. Заг. демогр. втрати України у 1-й пол. 20 ст. становлять 23 178,3 тис. осіб, зокрема 17 269,3 тис. припадає на прямі втрати через надмір. рівень смертності й 5909,0 тис. осіб — на непрямі, в результаті обвал. паді­н­ня народжуваності в криз. роки.

Роз­мір втрат Н. у період демогр. ката­строф оцінювало багато дослідників. При цьому якщо кількість оцінок втрат у період 1-ї ката­строфи не­значна, то щодо 3-ї ката­строфи їх значно більше. Але найбільша кількість оцінок стосується втрат під час голодомору 1932–33. Аналіз публікацій остан. років засвідчує загостре­н­ня істор.-­демогр. дис­кусій; при цьому знач­на частка оцінок не має чітко ви­значених методол. під­ходів і ґрунтується на фрагментар. фактогр. базі. Подеколи про­блему втрат людності вирішують не з позиції пошуку наук. істини, а з міркувань ідеол. чи політ. доцільності. Нині в широкому інформ. просторі особливо активно артикулюють цифру прямих втрат у 7 млн осіб. Загалом же діапазон оцінок демогр. втрат варіюється від 1 до 12 млн осіб. Оцінюва­н­ня втрат людності є невід­ʼємною складовою предмета демо­графії; його проводять із викори­ста­н­ням певного інструментарію від­повід­но до засадничих методол. на­станов сучас. демогр. науки. Аналіз пере­бігу демогр. процесів у 1930-і рр., даних демо­статистич. та ін. джерел, а також проведене моделюва­н­ня засвідчує, що реал. діапазон втрат під час голодомору 1932–33 може пере­бувати у межах 3,5–4,5 млн осіб. Без­умовно, ці оцінки є предметом наук. дис­кусій і надалі.

Значні людські втрати внаслідок соц. катаклізмів у 1-й пол. 20 ст. істотно пі­дірвали демогр. потенціал України, зокрема по­збавили її ви­грашу, який вона могла отримати у процесі демогр. пере­ходу і повʼязаного з ним демогр. вибуху. Проте цього не від­булося через мас­штабні втрати Н. Якби Україна змогла б уникнути цих ката­строф, тоді чисельність її Н. на час проголоше­н­ня незалежності становила б 80–85 млн осіб. Після 2-ї світової вій­ни в Україні від­новилося зро­ста­н­ня Н., пере­рване вій­ною. До серед. 1960-х рр. збільше­н­ня чисельності Н. залишалося досить значним. Довоєн­на чисельність людності України була від­новлена до 1960. Проте від серед. 1960-х рр. у звʼязку з подальшим зниже­н­ням народжуваності, припине­н­ням зниже­н­ня смертності, а також по­старі­н­ням Н. величина середньоріч. приросту людності скоротилася. По­ступ. зниже­н­ня темпів приросту спо­стерігалося й у 1970-і, а особ­ливо інтенсивно — у 1980-і рр. У 1948–58 середньоріч. темп приросту Н. У. становив 1,6 %, 1959–69 — 1,1 %, 1970–78 — 0,6 % і 1979–88 — 0,3 %. Це зумовлено пере­важно зниже­н­ням природ. приросту: якщо 1948–58 він становив 514,1 тис., 1959–69 — 424,3 тис., 1970–78 — 263,6 тис., то 1979–88 — лише 179,5 тис. осіб.

Ін. гол. чин­ник, що ви­значав динаміку чисельності людності України, — міграція. Загалом за період 1950–90 УРСР мала додатне сальдо міграції порівняно з ін. союз. респ., за винятком 1952, 1954–55, 1961, 1970, 1976–78 і 1982–88. Пе­редумови зниже­н­ня чисельності людності України існували ще від поч. 1960-х рр., коли почалося невпин­не скороче­н­ня природ. приросту Н. Сальдо міграції, якщо й було додатним, мало невеликі роз­міри. Це неминуче мало при­звести Україну до депопуляц. процесів, що й сталося у 1990-х рр. За роки незалежності в Україні від­бувся пере­лом тенденції зро­ста­н­ня чисельності Н. Ця ситуація зумовлена як вичерпа­н­ням потенціалу демогр. зро­ста­н­ня, що накопичився у віковій структурі й певний час під­тримував природ. приріст Н., так і загостре­н­ням криз. явищ в укр. соціумі. Якщо 1959 заг. річний приріст Н. складав 600 тис. осіб, що на 94 % було зумовлено природ. поповне­н­ням Н., то протягом 1989 кількість жит. в Україні зросла лише на 136 тис. При цьому внесок природ. приросту до його заг. величини становив 66 %. У 1991 для всього Н. У. було зафіксовано природне зменше­н­ня, що систематично посилювалося упродовж на­ступ. років. Водночас саме міграц. приріст на поч. 1990-х рр., який 1991–92 досяг 439 тис. осіб, пере­крив природ. убуток і забезпечив у під­сумку зро­ста­н­ня чисельності Н. за цей час майже на 300 тис. осіб. На поч. 1993 на території України чисельність Н. сягнула макс. по­значки — 52,2 млн осіб, після чого цей показник набув сталої тенденції до скороче­н­ня. По­єд­на­н­ня в часі природ. та міграц. убутку 1993–2019 при­звело до заг. зменше­н­ня Н. на 8 млн, або ж на 300 тис. осіб у середньому за рік. Середньоріч. темп зменше­н­ня чисельності Н. упродовж 1993–95 становив 0,6 %, 1996–2002 — 0,9 %, а 2003–13 — 0,5 %. Най­інтенсивнішим цей процес був 2000–01, коли чисельність жит. України скоротилася на 1,1 %. Гол. роль у зменшен­ні чисельності Н. У. ві­ді­грає депопуляція, що роз­­почалася в сільс. місцевості ще 1979, а заг.-нац. мас­штабу набула від 1991. Якщо 1991–95 природ. убуток Н. становив 173,3 тис. осіб у середньому на рік, то 1996–2002 — 340,8 тис., а 2003–13 — 248,8 тис. В остан­ні роки темпи депопуляції в Україні дещо сповільнилися й природне зменше­н­ня Н. стабілізувалося на рівні 150–160 тис. осіб. Додатне сальдо міграції Н. зафіксовано в Україні на поч. 1990-х рр., зокрема 1989–93 до України приїхало на 618 тис. осіб більше, ніж виїхало. Макс. додатне сальдо міграції в Україні спо­стерігалося 1992 (262 тис. осіб), починаючи від 1994, воно стало від­ʼємним. Протягом на­ступ. років формува­н­ня знач. потоків зовн. мі­грантів по­глиблювало процес скороче­н­ня чисельності Н. У. Негативне сальдо міграції в Україні у під­сумку за 1994–2004 досягло 1002,8 тис. осіб, або ж 91 тис. осіб у середньому за рік, що становило 15,4 % від зменше­н­ня кількості Н. за цей час. Таким чином, скороче­н­ня чисельності жит. України впродовж 1994–2004 на 4,2 млн осіб було зумовлено також і міграц. від­пливом Н. за межі країни. Сповільне­н­ня природ. убутку Н. протягом кількох остан. років (до 2014) виявилося тимчас. явищем і було спричинене пере­хід. чин­никами, серед яких гол. роль належить збільшен­ню чисельності жінок дітород. віку внаслідок під­вище­н­ня народжуваності у 1980-х рр., а також призупинен­ню зро­ста­н­ня і навіть скорочен­ню числа літніх людей, що сповільнювало зро­ста­н­ня числа смертей. Від 2001 60-річну межу пере­ходили малочислен­ні поколі­н­ня 1941 і на­ступ. років народж., внаслідок чого число людей віком 60 р. і старше скоротилося у початк. роках 21 ст. Вплив обох чин­ників практично вже вичерпав себе, внаслідок чого 2001–10 число потенц. матерів повернулося до рівня поч. 1990-х рр., а зро­ста­н­ня числа літніх людей знову збільшилося за рахунок числен. повоєн. поколінь, народжених 1949–60. У результаті структурні фактори, дуже сприятливі з огляду на формува­н­ня природ. приросту в 1-му десятиріч­чі 21 ст., від серед. 2-го отримали протилежну тенденцію.

Ще один чин­ник, що зумовив сповільне­н­ня природ. убутку Н. У. до 2014, — сприятл. зміни в динаміці народжуваності внаслідок активізації соц.-демогр. політики. Сприятл. зміни вікової структури Н. до 2015 посилювали позитив. ефект покраще­н­ня показників народжуваності, однак після 2015 зміни вікового складу почали діяти у протилеж. напрямі, послаблюючи ефект досягнень демогр. політики.

Літ.: Бушен А. Статистические таблицы Рос­сийской империи. Вып. 2. С.-Пе­тербург, 1863; Межигорская летопись // Сб. летописей, относящихся к истории Юж. и Запад. Руси. К., 1888; Описание Слободско-Украинской Харьковской губернии: 1802. Х., 1889; Владимирский-Бу­данов М. Ф. Население Юго-Западной Рос­сии от половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.). К., 1891; Баранович О. Залюдне­н­ня України перед Хмельнич­чиною. I: Волинське воєводство: залюдне­н­ня Волинського воєводства в першій половині XVII ст. К., 1930; Урланис Б. Ц. Рост населения в Европе. Москва, 1941; Огоновський В. П. Еволюція населе­н­ня Галичини // Наук. зап. Ін­ституту економіки АН УРСР. 1946. Т. 1; Баранович А. Украина накануне освободительной войны середины XVII в. (социально-экономические предпосылки войны). Москва, 1959; Водарский Я. Е. Население Рос­сии за 400 лет (XVI — начало XX вв.). Москва, 1973; Молдавия в эпоху феодализма. Т. 7, ч. 2: Пере­писи населения Молдавии 1772–1773 и 1774 гг. Кишинев, 1974; Гошко Ю. Г. Населе­н­ня Українських Карпат XV–XVIII ст.: Заселе­н­ня. Міграції. Побут. К., 1976; Населе­н­ня Прикарпа­т­тя і Волині за доби роз­кладу первісного ладу та в давньоруський час. К., 1976; Водарский Я. Е. Население Рос­сии в конце XVII — начале XVIII в. Москва, 1977; Волынская краткая летопись // Полное со­брание рус. летописей. Т. 35. Москва, 1980; Крикун М. Г. Пита­н­ня чисельності населе­н­ня на Прав­обережній Україні другої половини XVI — середини XVII ст. у радянській історіо­графії // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. 1980. Вип. 16; Стрішенець М. М. Чисельність населе­н­ня Київського і Чернігівського воєводств в першій половині XVII ст. // Демогр. дослідж. 1982. Вип. 6; Кожолянко Г. К. Числен­ность населения Буковины в конце XVIII — первой половине XIX в. // Пробл. истор. демо­графии СССР: Сб. науч. тр. К., 1988; Рудницький О. П. Демо­графічні наслідки голоду 1932–1933 pp. в Українській РСР // Історія нар. господарства та екон. думки УРСР. 1990. Вип. 24; Клем Р. С. Зміни населе­н­ня України у XIX ст. // Ukrainian Economic History. Cambridge, 1991; Гуржій І. О. До пита­н­ня про кількість та етнічний склад населе­н­ня України у другій половині XVII ст. // УІЖ. 1993. № 4–6; Дашкевич Я. Р. Ясир з України (XV — перша половина XVII ст.) як історико-демо­графічна про­блема // Укр. археогр. щоріч. 1993. Вип. 2, т. 5; Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. Т. 1: Структури повсякден­ності: можливе і неможливе. К., 1995; Егоров В. Л. Историческая гео­графия Золотой Орды в XIII–XIV вв. Москва, 2009; Сидоренко В. Н. и др. Оценка динамики и региональной диф­ференциации демо­графических показателей Рос­сии за последние 150 лет // Вест. Моск. університета. Сер. Экономика. 2009. № 5; Ворончук І. Населе­н­ня Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демо­графічні чин­ники. К., 2012; Левчук Н. М. та ін. Втрати міського та сільського населе­н­ня України внаслідок Голодомору у 1932–1934 роках: нові оцінки // УІЖ. 2015. № 4; Рудницький О. П. та ін. Демо­графія штучно викликаної людської ката­строфи: масовий голод 1932–1933 в Україні // Демо­графія та соц. економіка. 2015. Вип. 2–3; Гладун О. М. Нариси з демо­графічної історії України XX столі­т­тя. К., 2018; Левчук Н. М. До пита­н­ня про «старі» та «нові» під­ходи до оцінки втрат населе­н­ня України внаслідок Голодомору 1932–1933 років // УІЖ. 2018. № 2.

Роз­міще­н­ня населе­н­ня

Роз­міще­н­ня Н. — гео­графічний роз­поділ людності по окремих час­тинах території. Осн. показниками роз­міще­н­ня є чисельність (чи частка від заг. чисельності) та густота Н. Якщо динаміка людності пере­важно залежить від її природ. руху, то зміна в роз­міщен­ні Н. всередині країни повʼязана з міграц. процесами. Сучасну укр. тер. поділяють на 2 частини, що від­повід­ають ліс. і степ. ландшафт. зонам (лісо­степ. зону можна роз­глядати як пере­хідну). Ліс. зона була здавна заселена осілими землеробами, степ. — кочовиками-скотарями. У 16 — 1-й пол. 19 ст. тривав процес колонізації лісо­степу і степу землеробами (пере­важно українцями), кочовики-скотарі або пере­йшли до землеробства, або ж емі­грували. Заг. стабілізація політ. си­туації в Європі після наполеонів. війн справила позитив. вплив — 19 і поч. 20 ст. були винятково мир­ними в укр. історії. Воєн­ні дії прак­тично не торкнулися більшості укр. етніч. земель. 19 ст. стало періодом накопиче­н­ня демогр. потенціалу, його рівномірнішого роз­міще­н­ня на сучас. укр. території. Н. У. за столі­т­тя зросло з 10,5 млн осіб у 1795 до 28,9 млн у 1897. Заг. приріст у 18,4 млн осіб без­прецедентний у демогр. історії України. Саме на 19 ст. припадає заверше­н­ня госп. колонізації Укра­їни. Динаміку цього процесу дає змогу від­стежити такий інтеграл. показник, як густота Н. Її роз­раховують шляхом діле­н­ня чисельності людності на роз­мір площі, на якій воно роз­селяється (за­звичай це число осіб на 1 км²). Середня густота Н. на сучас. тер. України перед поч. Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельницького (1648) була невисокою і 1629 становила 11,3 осіб на 1 км², до 1795 цей показник зріс на 59,3 %. У 19 ст. густота Н. мала позитивну динаміку і на рубежі 19 та 20 ст. досягнула по­значки 50 осіб на 1 км². Якщо 1795 показник густоти Н. виявляв пере­пади в діапазоні 39,4 осіб на 1 км² на Тернопільщині та 3,7 осіб на 1 км² на Херсонщині, то на­прикінці 19 ст. ситуація дещо вирівнялася, і зга­даний діапазон пролягав між від­мітками у 92,7 осіб на 1 км² на Тернопільщині й 19,0 осіб на 1 км² на Херсонщині. Роз­рив між макс. і мін. показниками скоротився із 10,6 раза до 4,4. Оскільки для пере­важно аг­рар. економіки оптимал. показник становить 30–35 осіб на 1 км², ціл­ком очевидно, що на­прикінці 19 ст. практично вся тер. України вже була обжитою, освоєною.

Одночасно виникла про­блема пере­населе­н­ня. Україна і без того за середньою густотою людності на поч. 20 ст. (50 осіб на 1 км²) обігнала решту країн Сх. Європи. А у старозаселених р-нах (Зх., Пра­в­обережна і Лів­обережна Укра­їна) ці параметри перед 1-ю світ. вій­ною істотно пере­вищено (70–105 осіб на 1 км²), що при­звело до формува­н­ня знач. надлишків робочої сили. Цю про­блему вирішували шляхом стихій. труд. еміграції. У під­австр. Україні гол. напрямком був зх. — спочатку до Лат. Америки, потім — до США і Канади. У під­рос. Україні на перших порах пере­важав пд. напрямок — на вільні степ. землі у При­чорноморʼї. Від кін. 19 ст. міграцію українців зорієнтовано у сх. напрямку — на вільні землі за Ура­лом і до Пн. Казах­стану. Проте проб­лему аграр. пере­населе­н­ня це не знімало, а лише послаблювало. Аналіз регіон. диференціації показників густоти Н. у 19 ст. показує 3 пов­здовжні смуги в геогр. вимірі: пн., середню і пд. Найгустіше заселено тер., що вхо­дять у середню смугу (землі нинішніх Львів., Терноп., Хмельн., Чер­нів., Вінн., Київ., Черкас., Пол­тав., Харків. обл.). Це пере­важно смуга лісо­степу, що має найкращі умови для с. господарства. Густота людності в цій смузі становила на­прикінці 19 ст. бл. 70 осіб на 1 км². Удвічі менше були заселені пн. землі, перед­усім через гірші ґрунти і менш сприятливі клімат. умови для веде­н­ня с. господарства (тер. сучас. Волин., Рівнен., Житомир., Черніг. та Сум. обл.). Середня густота Н. у цій смузі на­прикінці 19 ст. становила понад 40 осіб на 1 км². Найрідше була заселена Пів­ден­на — степова — Україна, тоді ще недо­статньо колонізована. У регіон. картині роз­міще­н­ня люд­ності України у 1-й пол. 20 ст. ста­лися значні зміни. Як і у 19 ст., так і за даними пере­писів 1926 та 1939 виразно виділяють 3 зони (пн., середню і пд.). Пн. межа лісо­степу є водночас межею між густозаселеною серед. смугою та пів­нічною. 1939 пере­січна густота Н. пн. смуги становила 57 осіб на 1 км². Взагалі густота людності у межах цієї смуги залежить від якості ґрунтів і більшої чи меншої заболоченості території. Різниця в густоті Н. між серед. і пд. смугами вже не така різка, як у 19 ст., оскільки завдяки колонізац. процесам у цей час від­булося деяке вирівнюва­н­ня густоти. У серед. смузі пере­січна густота Н. становила майже 85 осіб на 1 км², а у пд. смузі — майже 60 осіб на 1 км². Вона зменшується у міру збільше­н­ня сухості клімату, отже найнижча — в херсон. і крим. степах. Проте на густоту людності Пд. України значно вплинула індустріалізація, що за між­перепис. період (1926–39) охопила Донбас та Придні­провʼя. Більшість укр. земель у часи перед колективізацією потерпала від гострого аграр. пере­населе­н­ня, що зникло після багатоміль­йон. людсь­ких жертв укр. села під час голодомору 1932–33 та масового міграц. від­пливу з сіл до міст. У повоєн. період густота Н. У. продовжувала зро­стати і макс. зна­чен­ня сягнула на поч. 1990-х рр. — майже 88 осіб на 1 км². Після 1993 чисельність Н. невпин­но скорочується і, від­повід­но, зменшується показник густоти людності — на поч. 2020 він знизився порівняно з 1991 на 14,6 %.

Урбанізація

Форма роз­селе­н­ня (міські та сільс. поселе­н­ня і спів­­відноше­н­ня між ними) сут­тєво впливала на всі сторони жит­тєдіяльності укр. етносу в різні періоди його історії. Перші міські поселе­н­ня грец. пере­селенців зʼя­ви­лися в 7–6 ст. до н. е. у Пн. При­чорноморʼї. Грец. міста-колонії ви­конували функцію госп.-торг. по­середника між антич. цивілізацією і тогочас. Н. Сх. Європи. Де­які з них (Ольвія, Тіра) припинили існува­н­ня під тиском варварів, а ін. (Херсонес Таврійський, пізніша назва — Херсон, і Пантікапей, пізніша назва — Боспор) продовжували існувати і в період Середньовіч­чя. По­ста­н­ня міської субкультури у межах сучас. тер. України (за винятком Криму, де міська субкультура існувала без­перервно з антич. часів, та Закарпа­т­тя, де заснува­н­ня міст повʼязане з діяль­ністю угор. королів і магнатів) припадає на кін. 1 — поч. 2 тис. Найдавніші міста виникали на базі протоміських поселень, утворених сх.-словʼян. племін­ними обʼєд­нан­нями та/або ран­ньою руссю — торг.-­пірат. корпораціями, що складалися пере­важно зі скандинавів. Терміном «город/град» у давньорус. мові по­значали будь-яке поселе­н­ня, що мало фортифікац. споруди, тому ви­значати рівень урбанізації Київ. Русі за кількістю зга­даних у писем. джерелах «городів» чи за кількістю виявлених городищ некоректно. Науковці намагаються встановити формал. ознаки, що допомогли б від­різняти «справжні» міста — центри політ. і церк. влади, ремесла, торгівлі та культури — від ін. типів укріплених поселень (прикордон. фортець, укріплених князів. і бояр. садиб тощо). На­прикінці 13 ст. на тер. Галиц.-Волин. держави зафіксовано новий термін «місто», що від­повід­ав нім. «Stadt» і від­окремлював це поня­т­тя від «замку» — терміна, що при­йшов на зміну «граду» в 14 ст.

Чисельність Н. у давньорус. містах не під­лягає обліку, тому можна робити тільки на­ближені її оцінки з викори­ста­н­ням даних археології, писем. джерел і методів демогр. моделюва­н­ня. Найбільшим із міст Київ. Русі був Київ, кількість Н. якого у період макс. зро­ста­н­ня можна оцінити у 35 тис. осіб. Більшість міст належали до категорії «малих» із Н. не більше 1–2 тис. осіб. Під час екс­пансії монголо-татар міські поселе­н­ня на тер. сучас. України за­знали великих втрат, багато міських поселень зруйновано вщент. У 14–15 ст. від­будовували старі міста та закладали нові, внаслідок чого зро­стала чисельність міського Н. Київ зберіг провід­не місце у госп. житті. Зросло значе­н­ня Львова, засн. у серед. 13 ст. Вдале геогр. роз­ташува­н­ня на вододілі серед­земномор. та балт. басейнів не­вдовзі пере­творило місто на великий торг. і культур. центр. У зх.-укр. регіоні у 14–15 ст. статус міст отримали понад 100 насел. пунктів. У 2-й пол. 13 — 16 ст. на узбереж­жі Чорного моря, у гір. Криму та степ. зоні по­стали нові міста, зобовʼязані своїм народже­н­ням Золотій Орді, Ґенуез. респ., Крим. ханату й Осман. імперії. Найбільше із цих міст — Кафа (нині м. Фео­досія АР Крим; у 16 ст. її Н. становило не більше 20 тис. осіб).

Після звільне­н­ня від золотоордин. залежності у 1360-х рр. укр. землі за­знавали нападів татар, що особливо посилилися на­прикінці 15 ст. Для оборони від них було збудовано систему оборон. замків, багато з яких із часом пере­росли у міста. Міста у межах тер. України, під­порядк. Речі Посполитій, станом на 17–18 ст. належали державі (20 %), Церкві та магнатам (80 %). Міщани по­стійно від­чували тиск із боку власників. Польс. королі ви­ступали на захист інтересів шляхти, а не міст, як це було у Зх. Європі. Однак для того, щоб забезпечити мін. умови роз­витку міст, литов. великі князі, польс. королі, магнати надавали укр. містам самоврядува­н­ня (Маґдебур. право). Слабкий роз­виток міст в Україні (на­прикінці 18 ст. міське Н. у заг. чисельності людності становило 9,9 %) зумовлений панува­н­ням кріпосниц. від­носин, натурал. характером с. господарства, що мало залежало від міської торгівлі та промисловості й усі свої потреби здебільшого задовольняло само­стійно. Водночас пере­робле­н­ня с.-г. сировини в Україні базувалося пере­важно на примус. праці селян, що не вело до істот. зро­ста­н­ня чисельності Н. у містах. Свідче­н­ням украй повільних темпів урбанізації України у 19 ст. є динаміка частки міського Н. від­носно всієї людності. За столі­т­тя рівень урбанізованості зріс із 9,8 % у 1801 до 12,6 % у 1901. Пореформений період для міст і містечок під­рос. України був часом швидкого зро­ста­н­ня чисельності жит., пере­важно внаслідок припливу робочої сили у гірничо­пром. регіони Донбасу та Придні­провʼя, а також завдяки при­скореному буд-ву залізниць. У подальшому в рад. період чисельність міського Н. стрімко зро­стала, цей процес сповільнився в роки незалежності України. Помітна активізація урбанізац. процесів у 2-й пол. 19 ст. почалася також у під­австр. Україні у звʼязку з ростом пром. виробництва і залізнич. будівництва. Бурхливо зро­стало Н. Львова (із 20 тис. у 1772 до 212 тис. у 1914) та Чернівців (із 2,3 тис. до 94 тис. від­повід­но). Швидко роз­вивалися і міста, що стали великими залізнич. вузлами та нафтодобув. центрами: Ста­ніслав (нині Івано-Франківськ), Стрий, Борислав, Дрогобич (нині усі — Львів. обл.) та ін. Міське Н. під­австр. України протягом 19 ст. збільшилося у 3,6 раза, а за період 1858–1914 — у 2,1 раза. Катаклізми 1-ї світової вій­ни та періоду Визвольних змагань 1917–21 по­значилися на роз­витку укр. міст негативно: якщо 1914 заг. чисельність Н. міст становила 4667 тис., то 1920 — 4096 тис. осіб, тобто воно скоротилося на 13,5 %. Урбанізац. процеси в УСРР у між­воєн. період роз­вивалися бурхливо. 1923–40 чисельність Н. місь­ких поселень зросла на 9,6 млн осіб, або у 2,9 раза. Одне із джерел цього зро­ста­н­ня — міграція до міст 4,5 млн укр. селян, на­ступний за величиною чин­ник формува­н­ня чисельності міського Н. УСРР — адм. пере­творе­н­ня сільс. насел. пунктів у міські. Від­будова і роз­виток нар. господарства України після 2-ї світової вій­ни зумовили подальшу урбанізацію, зро­ста­н­ня числа міст і міського Н. Чисельність міських жит. 1946–92 зросла із 9,4 до 34,9 млн, або у 3,7 раза, питома вага містян у заг. кількості Н. за цей час — із 28,2 до 67,4 %. У дослідж. урбанізації використовують умовний критерій пере­ходу су­спільства до «міської» стадії. Це спів­від­ноше­н­ня часток міського та сільс. Н. Після того, як чисельність міського Н. пере­вищує 50 %, країну вважають «міською». Україна подолала тривалий шлях, щоб досягнути цієї межі: лише 1964 чисельність міського та сільс. Н. зрівнялася (по 22,3 млн), а від 1965 міське Н. почало пере­вищувати сільське. За цим показником рівня урбанізованості Україні довелося долати майже пів­столітнє від­става­н­ня від роз­винутих країн Європи. При цьому чисельність сільс. Н. спочатку стабілізувалася 1961–64 на рівні 22,3 млн осіб, а потім почала повільно, проте неухильно знижуватися. Зро­ста­н­ня чисельності міського Н. су­проводжувалося зниже­н­ням абсолют. і від­нос. чисельності сільс. людності. Так, 1959–92 чисельність сільс. Н. зменшилася із 22,7 до 16,8 млн осіб, а частка сільс. жит. — із 54,3 до 32,6 % від­повід­но, середньоріч. темп зниже­н­ня сільс. Н. становив майже 1 %. Індустріалізація та урбанізація у 1960–80-х рр. зумовили інтенсивне збільше­н­ня кількості міських поселень та чисельності Н. у них. 1959–92 число міст зросло на 105, смт — на 179, і на поч. 1992 їх налічувалося від­повід­но 437 і 923. При цьому серед міських поселень у 1980-і рр. зро­стала кількість малих та серед. міст (до 50 тис. і 50–100 тис. жит.), а також великих і найбільших — із чисельністю жит. 250–500 тис. та 500 тис. — 1 млн осіб від­повід­но. За роки незалежності ситуація докорін­но змінилася: заг. кількість міських поселень зменшилася на 19 і нині становить 1342. Скоротилася кількість смт, а також серед. міст (50–250 тис. жит.) і найбільших міст із числом жит. від 500 тис. до 1 млн осіб. Знач­ні зміни від­бувалися у структурі міських поселень за категоріями людності: число міст із високими темпами приросту людності скорочувалося і під­вищувалося із низькими. Так, якщо 1959–69 середньорічні темпи збільше­н­ня вище 3 % спо­стерігалися у 109-ти містах України, 1970–78 — у 48-ми, то 1979–89 — лише у 23-х містах. Водночас кількість міст із низькими темпами зро­ста­н­ня чисельно­сті Н. збільшилося із 178-ми до 315-ти. Залежно від темпів зро­ста­н­ня Н. міст різної величини змінювалося спів­від­ноше­н­ня між Н. груп міст у складі всього міського Н. У. 1959–92 частка міст із Н. більше 100 тис. жит. — осн. центрів системи роз­селе­н­ня — зросла із 7,2 до 10,5 %, частка чисельності Н. у них зросла за цей період із 55,4 до 66,4 %. Пере­хід від планової до ринк. економіки від­бувався в Україні болісно і спричинив обвальний спад виробництва. Затяжна екон. криза за роки незалежності вкрай негативно по­значилася на жит­тєдіяльності міст. У найгіршому становищі опинилися під­приємства металург. комплексу та більшість під­приємств ВПК. Складні й не­продумані схеми приватизації привели в економіку тіньовий, а то й кримінал. капітал, наслідком чого став пере­розподіл зон політ.-екон. впливу за кланово-корпоратив. схемами. Різко посилився від­тік праце­­здат. Н. із непер­спектив. міст, багато з яких потрапили до категорії де­пресивних. Склалася тривожна тенденція, що нагадує лат.-­амер. варіант: зро­ста­н­ня великих міських центрів від­бувається за рахунок периферії. Міста із Н. до 50 тис. осіб стали заручниками не­зваженої регіон. політики. Негат. зміни у динаміці чисельності спо­стерігалися у всіх без винятку категоріях міських поселень (не лише з чисельністю жит. до 50 тис. осіб).

Хоча скороче­н­ня кількості сільс. мешканців роз­почалося в Україні значно раніше, ніж міських жит., процес зменше­н­ня чисельності Н. у 1990-х рр. від­бувався інтенсивніше у містах. Середньорічні темпи зменше­н­ня чисельності міського Н. випереджали від­повід­ні показники для сільського і 1993–95 становили 0,7 % та 0,5 % від­повід­но. Протягом на­ступ. років темпи скороче­н­ня чисельності Н. посилилися і становили у 1996–­2002 1 % у міських поселе­н­нях та 0,8 % у сільс. місцевості. У звʼяз­ку із цим питома вага міських жит. у заг. чисельності Н. навіть дещо скоротилася: від 67,5 % у 1993 до 67,1 % у 2003. У 2003–13 темпи зменше­н­ня сільс. людності стали вищими, ніж у міських поселе­н­нях, — 10 % і 3 % від­повід­но. Чисель­ність міських жит. України 1992–­2014 скоротилася на 3,8 млн осіб. Осн. чин­ником скороче­н­ня чисельності міського Н. став природ. убуток людності, на який припадає майже 80 % заг. убутку, а решта — на міграцію та адм.-тер. пере­творе­н­ня. Чисельність сільс. Н. загалом у цей період зменшилася на 2,7 млн осіб, або на 15,9 %. На поч. 2020 каркас системи роз­селе­н­ня в Україні утворювали 461 місто, 882 смт і 28 376 сіл, роз­таш. у 490-ти адм. р-нах. 17 липня 2020 за­проваджено новий поділ на р-ни, від­тепер їх 136.

За роки незалежності сформувалися такі осн. тенденції у роз­витку процесу урбанізації: триває скороче­н­ня чисельності міського та сільс. Н. країни із випереджаючими темпами зменше­н­ня чисельності сільс. жит.; змінюються структура джерел формува­н­ня міського та сільс. Н. (зокрема ви­значал. є роль депопуляції у динаміці чисельності Н. обох типів поселень) і процеси урбанізації Н. У., що характеризувалися під­вище­н­ням частки малих (із числом жит. до 50 тис. осіб) та великих (250–500 тис. жит.) міст при одночас. скорочен­ні чисельності частки жит. усіх ін. категорій міських поселень. Ці зміни від­бувалися не лише внаслідок криз. явищ, що виникли у процесі транс­формації соц.-­екон. системи та набули стійкого характеру, а й у результаті від­ходу від політики сприя­н­ня росту великих і найбільших міст.

Літ.: Владимирский-Бу­данов М. Ф. Население Юго-Западной Рос­сии от по­ловины XIII до половины XV в. // Арх. Юго-Западной Рос­сии. 1886. Ч. 7, т. 1; Його ж. Население Юго-Западной Рос­сии от по­ловины XIII до половины XVII века. К., 1886; Його ж. Пере­движение южнорус­ского населения в эпоху Бог­дана Хмельницкого // КС. 1888, июль; Його ж. Население Юго-Западной Рос­сии от половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.). К., 1891; Бронзов П. В. Міські землі та впорядкува­н­ня міських селищ на Україні. X., 1926; Трацевський М. Людність м. Києва (до пита­н­ня про певність і повноту обліків людності м. Києва) // Госп-во України. К., 1928; Вологодцев И. К. Особен­ности развития городов Украины // Тр. Комис­сии по изучению пер­спектив развития городов. X., 1930; Отамановский В. Д. Города Прав­обережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVII в. (про­блема возникновения и развития украинского фе­одального города). Саратов, 1955; Компан О. С. До пита­н­ня про заселеність України в XVII ст. // УІЖ. 1960. № 1; Її ж. Демо­графія в історичному атласі // Там само. 1965. № 11; Крикун М. Г. Населе­н­ня Подільського воєводства в першій половині XVII ст. // Укр. істор.-геогр. зб. 1971. Вип. 1; Доценко A. I. Гео­графічні особливості процесів урбанізації на Україні (XIX–XX ст.) // Там само. 1972. Вип. 2; Водарский Я. Е. Население Рос­сии в конце XVII — начале XVIII века. Москва, 1977; Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1983; Миронов Б. Н. Рус­ский город в 1740–1860-е гг.: демо­графическое, социальное и политическое развитие. Ленин­град, 1990; Івченко А. Міста України. К., 1999; Миронов Б. Н. Социальная история Рос­сии периода империи (XVIII — начало XX в.). Т. 1–2. С.-Пе­тербург, 1999; 2003; Водарский Я. Е. Население Крыма в XVIII–XX вв. (числен­ность, размещение, этнический со­став). Москва, 2003; Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945–1991 рр. Д., 2012.

Статево-вікова структура населе­н­ня

Від­­творюючись загалом, Н. У. від­творює і свій статево-віковий склад. Оскільки певний режим від­творе­н­ня у кожен момент істор. роз­витку складається під впливом конкрет. су­спільно-екон. умов, зміну статево-вікової структури можна роз­глядати як специфіч. літопис від­творе­н­ня Н. У. Проте статево-вікова структура знач. мірою на багато поколінь наперед ви­значає напрям демогр. роз­витку. Динаміка статево-вікової структури Н. У. залежить від 2-х осн. груп фак­торів: таких, що зумовлюють еволюц. характер демогр. роз­витку без будь-яких соц. потрясінь (ево­люц. фактори), і таких, що різко порушують природні процеси демогр. динаміки під впливом соц. катаклізмів (криз. фактори). Перша група факторів ви­значає заг.-осв. закономірності динаміки статево-­вікової структури, друга — істотно деформує процеси природ. еволюції вікового складу Н. за рахунок демогр. роз­ривності (різких коливань у рівнях народжуваності та смертності поколінь, що пере­жили глибокі соц. потрясі­н­ня). Вона породжує хвилеподібні колива­н­ня в динаміці вікової структури, що спричиняють значні соц.-­екон. наслідки, повʼязані з різницею в чисельності поколінь. Соц. катаклізми у 20 ст. істотно порушили нормал. хід демогр. динаміки та по­значилися на віковій піраміді Н. низкою лакун. Спів­від­ноше­н­ня за ста­т­тю і віковими гру­пами Н. У. змінюються в часі та просторі. При цьому у 2-й пол. 19 ст. діяла заг. тенденція до паритет. вирівнюва­н­ня спів­від­ноше­н­ня між чисельністю чоловіків і жінок. За даними пере­пису Н. 1897, в Україні зафіксовано пов­ну гармонію у спів­від­ношен­ні статей: на 1000 українців припадало 1008 українок. Таке спів­від­ношен­ня було нормальним, оскільки, хо­ча хлопчиків народжувалося за­звичай більше, ніж дівчаток (на 100 народжених дівчаток припадало 105–106 хлопчиків), через більшу смертність хлопчиків спів­від­ноше­н­ня по­ступово вирівнювалося, і, починаючи із 30–34-річ. віку, чисельність жінок пере­важала за чисельність чоловіків. Вікова піраміда станом на поч. 1897 свідчить про від­повід­ність статево-вікової структури Н. того часу класич. типу про­гресив. структури — трикутника із широкою основою та звуженою вершиною. Динаміка вікової структури Н. У. після пере­пису 1926 характеризується низкою важливих особливостей: по-перше, від­булася зміна режиму від­творе­н­ня людності у процесі демогр. пере­ходу, що не могло не по­значитися на віковій структурі; по-друге, глибокі соц. катаклізми 1920–40-х рр. пере­рвали еволюц. хід демогр. роз­витку укр. земель. Зро­ста­н­ня пере­ваги жінок у заг. чисельності Н. 1926 порівняно з 1897 від­бувалося різним чином і в різних вікових групах. Зросла пере­вага хлопчиків над дівчатками у віковій групі 0–4 р. і скоротилося пере­важа­н­ня дівчаток над хлопчиками у вікових групах 5–9 і 10–14 р. Ці об­ставини сприяли частк. нормалізації спів­від­ноше­н­ня чоловіків і жінок в Україні. Починаючи із 15-річ. віку, пере­вага жінок збільшилася й особливо різко посилилася, починаючи із 25-річ. віку, причому характерно, що найвищого показника вона досягнула не у віковій групі 25–29 р., чоловіки якої за­знали втрат унаслідок без­посеред. участі у воєн. діях, а у старших вікових групах (50 р. і більше). Остан­нє стало, очевидно, резуль­татом того, що наслідки першої демогр. ката­строфи (1914–23) по­­значилися у старших вікових групах більшою мірою на чол. Н., ніж на жіночому. Зміни вікової структури Н. у 1930-х рр. були зумовлені як еволюц., так і кризовими чин­никами, що зна­йшло прояв у зміні типу вікової структури (сут­тєво скоротилися дит. вікові контингенти та зросла частка літнього Н.) при знач. її деформації. Від­булися подальші зміни у структурі Н. У. за ста­т­тю. За даними на поч. 1939, заг. чисельність Н. У. в су­час. межах становила 40 860,6 тис. осіб: чоловіків — 19 235,7 тис., або 47,1 %, жінок — 21 624,9 тис., або 52,9 %. Від­повід­но на 1000 чоловіків 1939 припадало 1124 жінки, що на 67 осіб більше, ніж 1926. У віковій структурі Н. У. на поч. 1939 утворився провал у дит. вікових групах до 10-ти р., спричинений ката­строф. зро­ста­н­ням смертності й обвал. паді­н­ням рівня народжуваності під час голодомору 1932–33. Причому за величиною втрат цей провал знач­но сут­тєвіший, ніж зафіксований пере­писом 1926. Друга демогр. ката­строфа 1932–33 справила більш негатив. вплив на Н. У., ніж ката­строф. ситуація у сфері від­творе­н­ня людності 1914–23. Третя за рахунком демогр. ката­строфа 20 ст. (1937–47) вкрай негатив­но вплинула на статево-вікову струк­туру Н. та демогр. роз­виток України загалом. За пере­писом Н. 1959, на тер. сучас. України проживало 41 862,3 тис. осіб, зокрема 18 575,0 тис. чоловіків (44,4 %) і 23 287,4 тис. жінок (55,6 %). Від­повід­но на 1000 чоловіків 1959 припадало 1254 жінки, тобто на 129 більше, ніж 1939. Це стало прямим наслідком пере­важних втрат чол. Н. під час 2-ї світової вій­ни. Різкі від­мін­ності у статевому роз­поділі простежуються за окре­мими віковими групами. У групі дітей 0–9 р., народжених у 2-й пол. 20 ст. і на поч. 21 ст., пере­важають хлопчики: із 1000 дітей цього віку хлопчиків — 509–511, дівчаток — 491–489. Таке саме спів­­відноше­н­ня, хоч і не так явно виявлене, і в групі 10–19 р. Починаючи із 20–24-річ. віку зафіксовано пере­вагу жінок, хоча у групах 20–24 р. і 25–29 р. вона не­знач­на. У віковій групі Н. у віці 0–31 р., на чисельності якої менше всього по­значився вплив наслідків вій­ни, пере­важають чоловіки: на 1000 осіб цієї групи — 506 чоловіків і 494 жінки. Заг. пере­вага жінок в Україні зумовлена знач. пе­реважа­н­ням їх у віці, старшому за 32 р., тобто у віковій групі, що охопила Н., яке за­знало впливу наслідків війн, а також вищою у цій групі смертністю чоловіків, ніж жінок. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. на частку дітей віком 0–14 р. в Україні припадало 43,4 % всього Н. Питома вага молоді у віці 15–29 р. становила 25,9 %, праце­здат. контингент (16–59 р.) — 51,1 %. На непраце­здат. вік (60 р. і старше) припадало 5,6 % усього Н. Збільше­н­ня чисельності Н. 1926 порівняно з 1897 виявилося далеко не однаковим за окремими віковими групами. Більший, ніж в Україні загалом, був від­носний при­ріст у групі 70 р. і старше (39,8 %), а у групі 0–9 р. — менший (4,7 %). На порівняно малий приріст дітей до 9-ти р. істотно вплинула понижена народжуваність 1915–22. Нерівномірність приросту зумовила і зруше­н­ня у віковій структурі: дещо знизилася питома вага дітей до 9-ти р. — 24,1 % у 1926, замість 30,1 % у 1897. Загалом від­соток дітей до 15-ти р. зменшився з 43,5 до 39,0 %. Зросла питома вага молоді у віці 15–29 р.: із 25,5 % у 1897 до 30,5 % у 1926. Попри сут­тєві втрати Н., питома вага праце­здат. контингенту (16–59 р.) зросла з 51,0 % у 1897 до 54,9 % у 1926. Питома вага вікових контингентів від 0 до 19-ти р. дещо знизилася — із 48,5 % у 1926 до 43,3 % у 1939. Зменшилася частка осіб у віці 60 р. і старше. Частка решти вікових груп у заг. чисельності Н. У. зросла. На вікову структуру Н. 1959 сут­тєво вплинули наслідки 2-ї світової вій­ни. Різке скороче­н­ня народжуваності у воєн­ні та перші повоєн­ні роки при­звело до зниже­н­ня питомої ваги дітей у віці 10–15 р. (із 14,2 % у 1939 до 8,3 % у 1959). Дещо знизилася і частка 25–29-річних. Прямим наслідком втрат на фронтах 2-ї світової вій­ни ста­ло скороче­н­ня чисельності 35–39-­річних. Компенсатор. період у повоєн. динаміці народжуваності (кін. 1940-х — 1950-і рр.) призвів до збільше­н­ня чисельності дітей віком 0–9 р. — із 6612,1 тис. у 1949 до 7903,7 тис. осіб у 1959. Зросла також чисельність Н. праце­здат. віку — із 24 644,4 тис. у 1939 до 26 556,5 тис. осіб у 1959. Чисельність осіб непраце­здат. віку збільшилася із 2478,9 тис. у 1939 до 4412,5 тис. осіб у 1959. Чисельність осіб післяпраце­здат. віку збільшувалася і надалі, зокрема у роки незалежності України. Пере­пис Н. 1959 зафіксував про­гресуючу тенденцію до збільше­н­ня питомої ваги старших вікових груп (60 р. і старше) у заг. чисельності Н., що характеризує у числовому вимірі процес демогр. старі­н­ня Н. — збільше­н­ня частки осіб похилого віку в заг. чисельності. Чин­никами, що ви­значають старі­н­ня, є зниже­н­ня народжуваності, зміни у смертності та структурні фактори. Народжуваність була і залишається найпотужнішим чин­ником старі­н­ня Н.: скороче­н­ня частки осіб молодших вікових груп структурно збільшує питому вагу осіб похилого віку, внаслідок чого Н. старіє. Роль смертності у процесах старі­н­ня Н. неодно­значна: зниже­н­ня смертності у молодших вікових групах призводить до збільше­н­ня їхньої від­нос. чисельності, що сприяє «омолоджен­ню» Н.; зниже­н­ня смертності у старших вікових групах, вочевидь, означає посиле­н­ня демогр. старі­н­ня. Про рівень старі­н­ня опосередковано також свідчить показник серед. віку Н., що зріс із 23,9 р. у 1897 до 40,6 у 2014.

В Україні існує істотна регіон. диференціація рівнів демогр. старі­н­ня Н. — частка осіб у віці старше 60-ти р. становить від 15,4 % у Закарп. до 26,7 % у Черніг. обл. Серед областей України лише Н. Закарп. обл. характеризується серед. рівнем старі­н­ня. Н. Рівнен. обл. і Києва належить до групи з високим рівнем старі­н­ня, а у реш­ті регіонів він дуже високий. Найбільш істотним є старі­н­ня сільс. Н. усіх регіонів України, проте особливо гострих форм воно набуло в сільс. місцевості Черніг. обл.: питома вага жінок у віці 60 і більше років тут становить 46 %. В Україні старі­н­ня Н. роз­почалося ще у між­воєн. період, однак у 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. воно стало осн. тенденцією еволюції статево-­вікового складу людності. Україна уві­йшла до групи демо­графічно старих країн на поч. 1970-х рр. У пе­ріод між пере­писами 1926 і 1939 середньоріч. приріст чисельності Н. у віці 60 р. і старше становив 0,52 %, після вій­ни (1946–­70) — 4,04 %, однак вже в на­ступ. період (1970–89) він знизився до 1,82 %. У 2014 частка Н. у віці 60 і більше років склала в Україні 21,6 %, що свідчить про дуже високий рівень старі­н­ня. В остан­нє десятилі­т­тя за рівнем демогр. старості Україна наздогнала Францію, Велику Британію, Швецію, Швейцарію, Бельгію.

Узагальнюючим показником вікової структури є демогр. навантаже­н­ня, що показує кількість не­праце­здат. Н. на 1000 праце­здат. (16–59 р.). Заг. демогр. навантаже­н­ня по­стійно зменшувалося із 962-х у 1897 до 595-ти у 1958, потім набуло хвилеподіб. характеру, досягло мінімуму в 2008 — 553 і від­тоді збільшується. Демогр. навантаже­н­ня дітьми має стійку тенденцію до зниже­н­ня від поч. 1920-х рр. Заг. тенденція повʼя­зана зі зниже­н­ням народжувано­сті та, як наслідок, збільше­н­ням частки Н. спочатку праце­здат. віку, а згодом — і старшого за праце­здатний. Цьому також сприяє під­вищена смертність дит. контингентів під час соц. ката­строф. Колива­н­ня зумовлено ефектом хвилеподібності зміни вікової струк­тури внаслідок соц. ката­строф. Демогр. навантаже­н­ня осо­бами віком 60 р. і старше почало збільшуватися у 1940-і рр. і з не­знач. колива­н­нями продовжувало зро­стати й надалі. За 100 р. спів­від­ноше­н­ня 2-х складових заг. демогр. навантаже­н­ня кардинально змінилося: частка навантаже­н­ня дітьми зменшилася з 87,3 % у 1914 до 42,2 % у 2014. Навантаже­н­ня особами у віці 60 р. і старше від­повід­но зросло. Рік рівноваги — 1999, коли питома вага демогр. навантаже­н­ня дітьми та особами літнього віку була однаковою. Наявні демогр. тенденції свідчать, що «пере­вага» старших вікових груп у демогр. навантажен­ні встановилась якщо не назавжди, то на багато десятків років. Динаміка статево-вікової структури Н. У. вказує на значну її еволюцію внаслідок впливу змін у демогр. процесах. Зміст цієї еволюції полягає у старін­ні Н. та зменшен­ні внеску вікової структури у від­творе­н­ня Н. Важливою особ­ливістю формува­н­ня вікової структури Н. У. є те, що цей процес су­­проводжували значні деформації окремих вікових контингентів, зу­мовлені кризовими подіями минулих років. Саме ця об­ставина — під­ґрунтя для деформації демогр. роз­витку України, що ще протягом багатьох десятиліть знаходитиме прояв у дисбалансі статево-вікової структури.

Літ.: Буняковский В. Я. Опыт о законах смертности в Рос­сии // Зап. Император. АН. 1865. Т. 8, приложение 6; Борткевич В. И. Смертность и долговечность женского православного населения Ев­ропейской Рос­сии // Там само. 1891. Т. 66, приложение 3; Бес­сер Л., Бал­лод К. Смертность, возрастной со­став и долговечность православного народонаселения обоего пола в Рос­сии за 1851–1890 годы // Зап. Император. АН по историко-филол. отделению: сер. 8. 1897. Т. 1, приложение 5; Пирожков С. И. Демо­графические процес­сы и возрастная структура населения. Москва, 1976; Рудницкий Е. П. Методические про­блемы изучения про­должительности жизни населения Укра­и­ны // Демогр. ис­следования. 1990. Вып. 14; Його ж. Информацион­ные про­блемы изу­чения динамики городского и сельского населения Украины в 1926–1939 гг. // Миграция и урбанизация населения (на мат. Украины и Польши). К., 1991; Його ж. Динаміка смертності та дожи­т­тя у трудо­активний період // Смертність насел. України у трудо­актив. віці. К., 2007; Пирожков С. І. Ви­брані наукові праці. Т. 1. К., 2008; Шевчук П. Є., Швидка Г. Ю. Закономірності формува­н­ня статево-вікової структури населе­н­ня України // Демо­графія та соц. економіка. 2009. № 2; Населе­н­ня України: імперативи демо­графічного старі­н­ня. К., 2014; Гладун О. М. Нариси з демо­графічної історії України ХХ столі­т­тя. К., 2018.

Народжуваність населе­н­ня

Народжуваність Н. — один із основних демогр. процесів, що зумовлюють від­творе­н­ня людства. На народжуваність впливають багато чин­ників — соц., екон., культур. та ін. У рівні народжуваності, що пред­ставляє реалізов. дітородну активність Н., втілюється вся сукупність умов його жит­тєдіяльності. Надійну інформ. основу для ви­вче­н­ня довготривалих тенденцій народжуваності Н. у межах тер. сучас. України мож­на отримати у процесі рекон­струкції демогр. динаміки за 1795–2014. Для більш ран­ніх істор. періодів така інформ. база від­сутня, оскільки на території України не велося повного й системат. реєструва­н­ня явищ природ. руху людності. Хоча церк. реєстрація актів природ. руху Н. у ви­гляді фіксува­н­ня обрядів вінчань, хрещень та поховань проводилася в Україні не лише у 19 — на поч. 20 ст., а й у 18 ст., проте церк. реєструва­н­ня було непо­всюдним і нерегулярним. Не­зважаючи на від­сутність прямих даних про природ. рух Н. У. в до­статист. добу (до 18 ст.), є можливість конструюва­н­ня на непрямих матеріалах хоча б на­ближених кількіс. характеристик демогр. ситуації в царині народжуваності у поперед. епохах. Проведені роз­рахунки свідчать, що колива­н­ня рівня народжуваності Н. У. в 1 тис. та перших восьми столі­т­тях 2 тис. було несут­тєвим у мирний час (у межах 45–50 ‰), проте цей рівень істотно знижувався під впливом пертурбац. чин­ників: війн, голоду, епідемій, неврожаїв (до 35–40 ‰). Роз­рахований заг. показник народжуваності для періодів до поч. 19 ст. свідчить, що дітородна активність людності України в давнину була над­звичайно високою і на­ближалася до фізіол. межі. В умовах від­сутності масового регулюва­н­ня народжуваності (контрацепції, абортів тощо) високий рівень дітород. активності ви­значався ран­німи шлюбами, що укладали в дуже молодому віці, та високим від­сотком укр. жіноцтва, яке пере­бувало в шлюбі. Високий рівень шлюбності Н. У. при психол. установці на багатодітність перед­бачав високу народжуваність й у 19 ст. Заг. коефіцієнт народжуваності в Україні у цей період пере­бував на рівні 47–50 народжень на 1000 осіб Н. Найвищі рівні народжуваності в Україні були у 1881–90-і рр., коли заг. показник в окремі роки становив майже 50 народжень на 1000 осіб Н. У 19 ст. заміжні жінки, які прожили у шлюбі весь ре­продуктив. період життя і мали гарне здоровʼя, народжували досить часто. Так, у 2-й пол. 19 ст. сумар. коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, яких у середньому народить одна жінка за все життя, за умови збереже­н­ня тієї інтенсивності вікової народжуваності, що спо­стерігалася в роз­рахунк. періоді) становив у середньому 7,3 живонароджених. Річна динаміка сумар. ко­ефіцієнта народжуваності наочно від­ображає ката­строф. події в історії України. Най­яскравіше проявляються 1-а та 2-а світова вій­ни і голодомор 1932–33.

Становле­н­ня сучас. режиму народжуваності та від­творе­н­ня Н. У. нерозривно повʼязане з істор. подіями на укр. тер. у 20 ст., катаклізмами і потрясі­н­нями (вій­ни, масові епідемії, голод, колективізація, форсов. індустріалізація, держ. терор та ре­пресії), що су­проводжувалися величез. людськими втратами. Соц. зруше­н­ня по­стійно призводили до руйнува­н­ня традиц. та формува­н­ня нового способу життя, нових традицій, ін. системи цін­ностей. Соц. потрясі­н­ня за­вдали знач. шкоди демогр. та ре­продуктив. потенціалу Н. У. Зниже­н­ня рівня народжуваності в Україні роз­почалося на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. У цей період стала по­ступово входити в життя практика регулюва­н­ня народжуваності, спочатку — в містах, потім — у селах, у середовищі освічених і багатих верств Н., а згодом — і міських низів та селянства. Однак аж до поч. 1920-х рр. темпи регулюва­н­ня не були високими, оскільки загалом традиц. залишався шлюбно-сімей. уклад, що регламентував норми дітонародже­н­ня та бажане число дітей у сімʼї. Модернізація типу шлюбносімей. від­носин і, як наслідок, народжуваності була повʼязана з індустріалізацією, колективізацією, різ­ким обмеже­н­ням ролі Церкви в житті су­спільства, зміною соц.-екон. і правового статусу жінки. Зміни режиму від­творе­н­ня Н. У. у 1920–30-і рр. без­прецедентні за мас­штабами і темпами. Всього за два десятилі­т­тя було різко скорочено від­става­н­ня демогр. пере­ходу у сфері народжуваності від країн Європи, що вступили на шлях демогр. модернізації від­творе­н­ня Н. ще двома столі­т­тями раніше.

Тенденції рівня народжуваності в Україні від­повід­ають заг. спрямованості цього процесу на всьому європ. просторі, проте динаміка заг. коефіцієнта народжуваності часом помітно від­хиляється від еволюц. ходу всього процесу, від­значається екс­тремальністю падінь та наявністю коливань, повʼя­заних не стільки із транс­формацією моделі народжуваності, скільки із «від­лу­н­ням» соц. катаклізмів і політ. впливів. Показові в цьому від­ношен­ні обвал. паді­н­ня народжуваності у періоди війн та соц.-­екон. потрясінь і компенсац. під­вище­н­ня дітород. активності Н., що на­стало після них. Протягом рад. періоду демогр. історії Укра­їни такі хвилеподібні колива­н­ня показників народжуваності спо­стерігалися не раз. Найвищий рівень дітород. активності в рад. добу в Україні зафіксовано 1925–26. Високі темпи індустріалізації, примус. колективізації, голодомор 1932–33, ре­пресії 1930-х рр. — усе це зумовило вищі темпи зниже­н­ня народжуваності, ніж у дорев. період. Форсов. індустріалізація й стрімка урбанізація су­проводжувалися масовим від­пливом Н. із сіл, руйнацією традиц. селян. сімʼї, пошире­н­ням обмеже­н­ня народжуваності. У 1-й пол. 20 ст. рівень народжуваності в Україні за­знав неординар. зрушень, епіцентром яких стали колективізація та голодомор 1932–33. Стрімке паді­н­ня народжуваності спо­стерігалося у 1-й пол. 1930-х рр. Так, число народжень 1934 було майже вдвічі меншим, ніж 1930.

Впливовим чин­ником під­вище­н­ня народжуваності у 2-й пол. 1930-х рр. поряд із компенсац. процесами стала також законодавча заборона абортів 1936. Її метою було під­вище­н­ня дітород. активності Н. для компенсації його втрат від голоду та ре­пресій. Під­вище­н­ня рівня народжуваності на­прикінці 1930-х рр. виявилося нетривалим та було пере­рване 2-ю світ. вій­ною. Наслідком вій­ни стало різке зниже­н­ня народжуваності, що при­звело до формува­н­ня вкрай малочисел. поколінь і знач. скороче­н­ня ре­продуктив. потенціалу Н. У. Вступаючи у ре­продуктив. вік на межі 1950–60-х рр., поколі­н­ня народжених 1941–45 ви­значило зниже­н­ня чисельності народжених у 1960-і рр., заклавши, таким чином, основу формува­н­ня нової та на­ступ. хвиль порівняно нечислен. поколінь. Загалом голодомор 1932–33 роз­почав, а 2-а світова вій­на довершила злам нормал. вікової структури жінок фертил. віку. Якщо на поч. минулого столі­т­тя спів­від­ноше­н­ня від­повід­ало природ. спів­від­ношен­ню (найбільше було жінок віком 15–19 р., менше — 20–24 р., ще менше — 25–29 р. і так далі), то голодомор без­посередньо чи з часом значно впли­нув на молодші фертил. групи, а після 2-ї світової вій­ни вся вікова структура жінок була деформована. Вплив цього зламу на подальші процеси народжуваності зумовлений тим, що кожній віковій групі притаман­на власна ре­продуктивна поведінка.

У 1950-х рр. від­бувся сплеск народжуваності, спричинений т. зв. компенсатор. під­несе­н­ням. Приріст числа народжених у ті роки обʼєктивно був занижений статевою дис­пропорцією в осн. ре­продуктив. вікових групах. Саме по собі під­несе­н­ня народжуваності було роз­тягнуте в часі за рахунок по­етап. повоєн. демобілізації й не мало вираженого піка. Цей період тривав від серед. 1940-х до поч. 1960-х рр. Попри всі обʼєктивні труднощі в зруйнованій вій­ною Україні у 1950-х рр. народилися багаточислен­ні поколі­н­ня, вплив яких на демогр. динаміку загалом і число народжених простежується аж до кін. 1980-х рр. Ще одним наслідком вій­ни у сфері шлюбно-сімей. та ре­продуктив. поведінки, зумовленої дефіцитом чол. Н. шлюбо­­здат. віку, стала реал. неможливість для багатьох жінок ре­продуктив. віку створювати сімʼю та мати дітей. Одна їх частина зважилася на народже­н­ня дитини поза шлюбом, інша була приречена на без­дітність. Заверше­н­ня періоду повоєн. компенсатор. під­несе­н­ня народжуваності на­прикінці 1950-х рр. ви­значило межу нормал. від­творе­н­ня Н. У. Вже у серед. 1960-х рр. сумар. коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, що міг би в пер­спективі гарантувати просте від­творе­н­ня Н. До кін. 1960-х рр. число дітей, народжених у середньому однією жінкою за весь період дітород. діяльності, стало менше двох.

У 1960-х рр. усе більшу роль у формуван­ні рівнів народжуваності в щоріч. числах народжених почала ві­ді­гравати зміна структури жін. ре­продуктив. потенціалу, оскільки в осн. вікові групи вступили поколі­н­ня, народжені в роки вій­ни й у перше повоєн­не десятилі­т­тя. Вони були значно меншими за чисельністю і мали занижені ре­продуктивні установки, оскільки були орієнтовані на вищі освіт. та профес. статус і рівень життя. Орієнтація молодих поколінь на позасімейні цін­ності зумовлювала подальше зниже­н­ня рівня народжу­ваності.

Пере­лом. етапом демогр. історії України стали 1970-і рр. Власне в цей період завершилося формува­н­ня депопуляц. тенденції. Пита­н­ня полягало лише в тому, як швидко рух Н. у цьому напрямі при­зведе до на­ста­н­ня фактич. де­популяції чи поч. абсолют. скороче­н­ня чисельності Н. У. До поч. 1980-х рр. наро­ста­н­ня негатив. тенденцій у демогр. роз­витку зумовило потребу в заходах, спрямов. на стимулюва­н­ня народжуваності. 1981 прийнято спец. уряд. по­станову, що посилила держ. допомогу сімʼям із дітьми. Введе­н­ня в дію заходів цієї по­станови мало позитив. ефект. Від­булося сут­тєве під­вище­н­ня рівня народжуваності 1981–89 в Україні. Цей приріст народжень забезпечив збільше­н­ня в заг. кількості Н. чисельності й питомої ваги дітей та молоді й необхідне оновле­н­ня та поповне­н­ня ре­продуктив. потенціалу в Україні.

Від 1988 в Україні почалося різке зниже­н­ня народжуваності. Крім чин­ника вичерпаності ре­продуктив. планів когорт, на нього вплинули зміни у складі дітород. контингентів жінок: почалася заміна числен. поколінь, народжених у пе­ріод повоєн. компенсатор. під­несе­н­ня народжуваності, нечислен. поколі­н­нями, народженими у 1960-і рр. До поч. 1990-х рр. народжуваність в Україні була зумовлена двома чин­никами: погірше­н­ням вікової структури жін. ре­продуктив. контингентів і вичерпа­н­ням установок щодо народже­н­ня дітей у більшої їх частини. До того ж від серед. 1980-х рр. почала погіршуватися екон. ситуація. Сукупна дія цих факторів при­звела до поч. стрімкого паді­н­ня народжуваності. Межа, що від­діляла Н. У. від депопуляції, була пере­йдена 1991, коли воно пере­живало шок від різкої зміни соц.-екон. устрою. Швидше за все гол. був не факт обвал. паді­н­ня рівня життя, а усві­домле­н­ня того, що соц. й екон. політика у державі від­тоді роз­вивається за новими, нікому не ві­домими законами, і це лякало. Під впливом кардинал. змін соц.-екон. умов жит­тєдіяльності Н. почав діяти чин­ник від­кла­да­н­ня народжень. Власне, від 1-ї пол. 1990-х рр. і донині зруше­н­ня в роз­поділі народжень за черговістю в окремих вікових групах (пере­важно в молодих жінок) свідчить про по­стійне збільше­н­ня ролі соц.-екон. кризи у ви­значен­ні дітород. поведінки. Зруше­н­ня в календарі народжень, тобто від­кла­да­н­ня народжень дітей на пізніший період, при­звело до по­старі­н­ня материнства, що негативно впливає на здоровʼя як немовляти, так і породіл­лі. Паді­н­ня народжуваності в Україні у 1990-і рр. є екс­траординарним для мирного часу як за тривалістю, так і за темпами, воно уособлює один із зразків швидкого реагува­н­ня Н. у сфері дітород. активності на стрімке погірше­н­ня умов життя під час соц.-­екон. кризи. Від­творе­н­ня Н. в Укра­їні в умовах кризи не забезпечується економічно. Значно скорочується матеріал. база реалізації потреби в дітях, що призводить до вимушеного обмеже­н­ня більшістю шлюб. пар роз­міру сімʼї. Не народжуючи бажаного числа дітей, сімʼї намагаються зберегти досягнутий рівень життя, наслідком чого стало значне паді­н­ня рівня народжуваності в Україні у 1990-х рр. За період 1901–2001 чисельність новонароджених в Україні скоротилася майже у 3,7 раза, а заг. коефіцієнт народжуваності знизився у 5,9 раза. Середньоріч. темп зниже­н­ня заг. ко­ефіцієнта народжуваності в за­знач. період становив 1,8 %.

У 1-му десятиліт­ті 21 ст., у міру подола­н­ня соц.-екон. кризи, в Україні актуалізувалася роль держави, що сприяло деякому під­вищен­ню народжуваності через від­носну стабілізацію екон. ситуації та під­вище­н­ня жит­тєвого рівня, певну активізацію соц. політики (виплати при народжен­ні дітей), по­­ступ. адаптацію Н. до нових соц.-­екон. умов. Зафіксоване в цей період збільше­н­ня чисельності народжених майже на 100 тис. стало наслідком компенсації від­кладених у криз. роки народжень, а також частково зумовлене вступом у дітород. вік більш числен. контингентів жінок 1983–88 років народже­н­ня. На позитивну динаміку вплинуло й уведе­н­ня від 1 квітня 2005 вагомої однораз. допомоги при народжен­ні дитини. Для режиму від­творе­н­ня Н. характерні регіон. від­мін­ності народжуваності, зумовлені істор., геогр. й екон. чин­никами та сталими етніч. і культур. традиціями й конфесій. належністю. За ста­ном дітород. активності Н. У. мож­на ви­окремити 4 великих регіони: 1-й — Донец., Запоріз., Луган., Полтав., Сум., Харків., Черкас., Черніг. обл. і Київ (з над­звичайно низькою народжуваністю); 2-й — Вінн., Дні­проп., Івано-Фр., Київ., Кіровогр., Львів., Микол., Терноп., Херсон., Хмельн., Чернів. обл. і Севастополь (із показниками, що пере­бувають на ме­жі середнього по Україні); 3-й — АР Крим, Жито­мир. та Одес. обл.; 4-й — Волин., Закарп., Рівнен. обл. (для обох ха­рактерний порівняно високий рівень дітород. активності). 1-й і 2-й регіони є де­пресивними з огляду на дітородну активність Н., жінки в них пере­важно народжують першу дитину в більш зрілому віці, внаслідок чого показ­ники дітород. активності нижчі. В остан­ньому найвищі в Україні показники народжуваності та найменші показники роз­по­всюдженості абортів і нижча від заг.-укр. рівня позашлюбна народжуваність. Не­зважаючи на певні позитивні зруше­н­ня у сфері народжуваності Н. У. в 1-му десятиліт­ті 21 ст. вирішал. пере­лому в тенденції до зниже­н­ня рівня дітород. активності не від­булося, оскільки не зникли чин­ники, що призводять до паді­н­ня цього рівня. Подальші зміни в демогр. ситуації та й у самій державі за 6 р. 2-го десятилі­т­тя 21 ст. засвідчили не­стабільність тенденції до зро­ста­н­ня народжуваності. До негатив. чин­ників, що впливали на її зниже­н­ня, 2014 долучився фактор рос. агресії в Україні. Таким чином, ситуація в Україні у сфері народжуваності Н. гранично складна. Модель дводітної ре­продуктив. поведінки, що сформувалася на­прикінці 1970-х рр., може бути замінена в най­ближчі роки новою — без­дітно-однодітною, що при­зведе до незворот. депопуляц. змін Н. У.

Літ.: Корчак-Чепурківський Ю. О. Рух населе­н­ня УСРР перед світовою вій­ною // Природ. рух насел. України в 1924 з оглядом природ. руху перед світ. вій­ною. Х., 1927; Новосельский С. А., Биншток В. И. Естествен­ное движение еврейского населения СССР // Евреи в СССР: Мат. и ис­след. Москва, 1929. № 4; Корчак-Чепурковский Ю. А. О таблицах рождаемости и плодовитости // ГиС. 1937. № 4; Стешенко В. С. Опыт применения метода когорт для изучения рождаемости на Укра­ине в послевоен­ный период // Пробл. демогр. статистики. Москва, 1966; Корчак-Чепурковский Ю. А. Из­бран­ные демо­графические ис­следования. Москва, 1970; Піскунов В. П. Про позашлюбну народжуваність на Україні в 1945–1967 рр. // Демогр. дослідж. 1970. № 1; Стешенко В. С. Про таблиці народжуваності і плідності // Там само; Урланис Б. Ц. Динамика уровня рождаемости в СССР за годы советской власти // Брачность, рождаемость, смертность в Рос­сии и в СССР: Сб. ст. Москва, 1977; Корчак-Чепурківсь­кий Ю. О. По­дружність і народжуваність у жінок УРСР // Демогр. дослідж.: Респ. між­ві­дом. зб. 1979. Вип. 4; Стешенко В. С. Дослідже­н­ня народжуваності й плідності у реальних поколінь жінок України: висновки для сьогоде­н­ня // Демо­графія та соц. економіка. 2010. № 1; Аксьонова С. Ю. Під­літкове материнство: демо­графічний аспект про­блеми. К., 2016.

Смертність і тривалість життя

Поряд із народжуваністю смертність є одним із демогр. процесів, що ви­значає режим від­творе­н­ня Н. Смертність Н. на тер. сучас. України впродовж істор. епох зумовлювала сукупна дія соц.-екон., пертурбац., сан.-гіг. і культур. чин­ників. У 10–19 ст. рівень смертності був дуже високий. Заг. коефіцієнт смертності (кількість померлих за рік на 1000 осіб) у цей істор. період в нормальні роки пере­бував у ме­жах 35–46 ‰, а очікувана тривалість життя при народжен­ні трималася на над­звичайно низькому рівні — 22–30 р. Очікувана тривалість життя — кількість років, яку в середньому проживе людина за умови, що протягом її майбут. життя збережуться вікові рівні смертності, що були в році, для котрого проведений роз­рахунок. Може бути роз­рахована для будь-­якого віку, найбільш вживаним є роз­рахунок для новонароджених. Це один із осн. інтеграл. показників екон., соц., гуманітар. стану су­спільства. Характерна особливість динаміки смертності в період Середньовіч­чя — різкі річні колива­н­ня її рівнів, що залежало від врожаю чи неврожаю, воєн, епідемій тощо. У 20 ст. тенденцію смертності та тривалості життя в Україні, як і в ін. країнах, знач. мірою ви­значав заг.-світ. процес, що отримав назву «епідеміол. пере­хід». Його зміст полягає у пере­ході від традиц. (старої) структури захворюваності та смертно­сті, зумовлених пере­важно екзоген. чин­никами (інфекц. і паразитар. захворюва­н­нями тощо), до сучас. (нової) структури із пере­важа­н­ням хвороб і причин смерті, повʼязаних зі старі­н­ням людсь­кого організму. Такі зміни структури патологій призводять до від­несе­н­ня більшості смертей до пізнішого віку і, від­повід­но, до під­вище­н­ня тривалості життя.

В Україні епідеміол. пере­хід роз­почався пізніше, ніж у Зх. Європі, роз­вивався вкрай суперечливо і ще до кінця не завершений. До поч. 1-ї світової вій­ни пере­важав традиц. тип смертності, характерний для аграр. країн, від­сталих в екон., культур. і сан. від­ноше­н­нях. Зміни рівня смертності в Україні впродовж поперед. століть залежали здебільшого від пере­бігу інфекц. і паразитар. захворювань: у періоди порівняно спокійної епідеміол. ситуації він знижувався, а при її загострен­ні зро­став. Між рівнем заг. смертності та інфекц. захворюваністю існує досить тісний звʼязок: коефіцієнт кореляції між ними 1889–1913 становив 0,776 для Н. старше 1 р. та 0,609 для дітей до 1 р. Не­зважаючи на конʼюнктурні різноспрямовані колива­н­ня показників смертності в цей період, провід­ною залишалася тенденція до зниже­н­ня смертності. Осн. від­мін­ність України від країн Зх. Європи полягала у над­звичайно високій смертності дітей до 1 р. — 1912 коефіцієнт смертності немовлят в Україні становив 190,2 на 1000 новонароджених, тоді як у Зх. Європі — 110,4. Новонароджені 1900 хлопчики мали прожити 35,4 р., а дівчатка — 36,3 р. Очікув. тривалість життя в Україні для хлопчиків 1900 була майже на 8, а для дівчаток — на 9 р. менша, ніж в їхніх однолітків у Зх. Європі. Сприятливішою виявилася ситуація зі смертністю чол. Н. у робочому та похилому віці — роз­рив у показниках для цих категорій чоловіків між Україною і Зх. Європою був неістотним. На від­міну від чоловіків, смертність укр. жінок як у дит. роки, так і в дорослому та старшому віці залишалася дуже високою. Феномен жін. надсмертності в Україні до поч. 1-ї світової вій­ни — результат сукуп. дії низки чин­ників: умов праці та побуту, інтенсив. ре­продуктив. діяльності, високої материн. смертності тощо. 1900 коефіцієнт смертності жінок-українок у праце­здат. віці (16–59 р.) був майже на 18 %, а у похилому (60 р. і старше) — на 15 % більшим, ніж в укр. чоловіків. Соц. катаклізми 1914–23 пере­рвали еволюц. зміни смертності в Україні та спричинили втрати Н. через надсмертність у 4,5 млн осіб. Після істот. під­вище­н­ня смертності в ці роки ситуація з режимом дожива­н­ня Н. із 2-ї пол. 1920-х рр. по­ступово нормалізувалася, від­новилася довоєн­на тенденція зниже­н­ня рівня смертності. Проте, як і в довоєн­ні роки, зруше­н­ня у смертності ви­значав пере­біг дит. інфекц. хвороб. 1923–­30 стандартизов. коефіцієнт смерт­ності Н. У. (умовна гіпотетична величина для порівня­н­ня коефіцієнта смертності України та Зх. Європи в різні періоди часу, що свідчить про те, якою була б величина смертності в Україні при усунених від­мін­ностях у віковому складі Н.) зменшився на 9,3 %, а коефіцієнт смертності немовлят — на 7,1 %. У 1923–30 зафіксовано більш швидке зниже­н­ня смертно­сті жінок, ніж чоловіків. Внаслі­док цього у 1920-х рр. рівень смерт­ності жінок став нижчим, ніж чоловіків, на всьому віковому профілі. Зниже­н­ня жін. смертності знач. мірою повʼязане із заг. покраще­н­ням соц.-гіг. умов, особ­ливо з поліпше­н­ням умов для материнства та зниже­н­ням народжуваності. Гірша ситуація зі смерт­ністю чоловіків, порівняно із жінками, спричинена тогочас. умовами їхнього життя та праці, а також негатив. впливом наслідків пертурбац. явищ, від яких вони потерпали більше, ніж жінки. Очікувана тривалість життя 1923–30 зросла на 1,1 р. у чоловіків і на 1,3 р. в жінок. Роз­рив у тривалості життя між чоловіками й жінками на­прикінці 1920-х рр. становив 3,4 р. на користь жінок, а перед 2-ю світ. вій­ною — 4,8 р. На­ступне після демогр. кризи 1914–­23 загостре­н­ня демогр. ситуації в Україні сталося під час голодомору 1932–33, коли через надсмертність вона втратила 3,9 млн осіб. Протягом 1934–36 тривало повільне зниже­н­ня смертності, проте в на­ступні 4 р. її рівень знову під­вищувався. Чергову демогр. ката­строфу спричинила 2-а світова вій­на. Через високу перед­часну смертність в роки вій­ни Україна втратила майже 8 млн осіб. Після затяжних демогр. ката­строф, що загальмували і деформували нормал. процес вимира­н­ня Н., від кін. 1940-х рр. зміни показників смертності ви­значала еволюц. складова. 1948–­64 смертність неухильно знижувалася по всьому віковому профілю. Стандартизов. коефіцієнт смертності Н. в Україні за цей період скоротився на 30,5 %, у той час як у Зх. Європі — на 19,1 %. Найвищими темпами знижувалася в Україні смертність Н. у допраце­здат. віці (0–15 р.) — у 4,1 раза, а також у праце­здат. (16–59 р.) — у 1,5 раза. У серед. 1960-х рр. стандартизов. коефіцієнт смертності жінок у праце­здат. віці зрівнявся з аналог. показником для жінок Зх. Європи і становив 4,3 померлих на 1000 жінок від­повід. віку. Очікувана тривалість життя при народжен­ні 1948–64 зросла для чоловіків на 14,4 р., для жінок — на 12,4 р. Заг. приріст тривалості життя за ці роки в Україні був удвічі більшим, ніж у країнах Зх. Європи, внаслідок чого її від­става­н­ня від них за цим показником 1964 скоротилося: у чоловіків — до 2-х р., а у жінок він пере­вищив на 0,2 р. показник зх.-європ. країн. Таким чином, Україна уві­йшла до числа 15-ти європ. країн із найвищим рівнем тривалості життя. Осн. чин­никами зниже­н­ня смертності Н. У. 1948–64 стало по­ступ. зро­ста­н­ня добробуту, поліпше­н­ня матеріал. і соц. умов життя: забезпече­н­ня продуктами харчува­н­ня, масове житл. будівництво у містах, роз­виток житл.-комунал. інфра­структури, зро­ста­н­ня рівня освіти і культури та рівня сан.-гіг. культури, покраще­н­ня мед. обслуговува­н­ня Н. Сут­тєві позитивні зруше­н­ня у смертності Н. У. стали можливими також завдяки імунізації, впроваджен­ню у практику охорони здоровʼя сульфамід. препаратів та антибіо­тиків, їхньої до­ступності для широких верств Н. До кін. 1960-х рр. зниже­н­ня смертності та зро­ста­н­ня тривалості життя в Україні, як і на Заході, призупинилися. Завдяки успіш. боротьбі з інфекц. хворобами шляхом широкого впровадже­н­ня антибіо­тиків із пере­ліку причин смерті майже зникла більшість хвороб, які можна повністю вилікувати за допомогою імуно- та хіміотерапії. Проте почали домінувати хронічні, важковиліковні недуги, а екон. і соц. зміни при­звели до посиле­н­ня впливу низки не­сприятливих чин­ників, серед яких — за­брудне­н­ня довкі­л­ля, низький рівень охорони праці, за­старілі технології, широке роз­по­всюдже­н­ня гігієнічно нерац. і навіть шкідливих стереотипів поведінки. Також давалося взнаки істор.-стереотипне нехтува­н­ня цін­ністю людського життя на держ. й індивід. рівнях. У таких умовах від­новле­н­ня тенденції до зменше­н­ня рівня смертності було можливим лише через встановле­н­ня контролю над осн. чин­никами ризику та завдяки ефектив. боротьбі з хроніч. захворюва­н­нями і зовн. причинами смерті. Однак негативні зміни у смертності Н. не викликали адекват. реакції на держ. рівні. Нові зав­да­н­ня, що по­стали перед укр. соціумом, не було враховано належ. чином. Система охорони здоровʼя також виявилася непідготовленою для їхнього виріше­н­ня. Склалася не­сприятлива ситуація, коли Н., яке дедалі старішало, продовжувало накопичувати тягар хроніч. патологій, що по­стійно збільшували рівень смертності. Комплекс зга­даних чин­ників призвів до того, що зниже­н­ня смертності змінилося її тривалим зро­ста­н­ням: від 1965 почав зро­стати рівень смертності у чоловіків, від 1969 — у жінок. 1965–80 стандартизов. коефіцієнт смертності зріс загалом на 20,4 % (у чоловіків — на 24,2 %, у жінок — на 10,7 %). Антиалкогол. кампанія, роз­почата у травні 1985, при­звела до знач., хоч і короткочас., зниже­н­ня смертності та під­вище­н­ня тривалості життя. 1985–87 очікувана тривалість життя в Україні зросла на 1,9 р. у чоловіків і на 0,7 р. у жінок. Проте позитив. вплив антиалкогол. кампанії не міг бути довготривалим, оскільки гол. зуси­л­ля зосереджено не на боротьбі з причинами пияцтва, а на примус. обмежен­ні виробництва та продажу алкогол. напоїв.

У 1990-і рр. смертність в Україні зро­стала внаслідок тривалих негатив. тенденцій 1965–84, різко під­силених впливом соц.-екон. кризи пере­хідного періоду. Кількість померлих, що 1990 становила 630 тис., 1995 зросла до 793 тис. осіб, а стандартизов. коефіцієнт смертності за цей період — загалом на 24,6 % (у чоловіків — на 27,0 %, у жінок — на 18,2 %). Смерт­ність під­вищилася практично в усіх вікових групах, окрім дітей у віці 0–14 р. Найбільших втрат за­знало в цей час Н. праце­здат. віку, смертність якого зросла: у чоловіків — у 1,5 раза, у жінок — в 1,2 раза. Очікувана тривалість життя при народжен­ні зменшилася 1990–95 у чоловіків на 4,3 р., у жінок — на 2,4 р. Після 1995, на який припало макс. загостре­н­ня кризи, смертність в Україні почала знижуватися: 1996–98 вона зменшилася на 10,8 % у чоловіків і на 8,7 % — у жінок. Проте цього виявилося недо­статньо, щоб вийти на рівень показників кін. 1980-х рр., коли почалося їхнє зро­ста­н­ня. 1999–2007 смертність в Україні зросла на 7,9 % (у чоловіків — на 8,5 %, у жінок — на 4,2 %). Очікувана тривалість життя чоловіків за цей період зменшилася на 0,9 р., а у жінок залишилася не­змін­ною. 2008 знову зафіксовано зниже­н­ня рівня смертності та під­вище­н­ня показників тривалості життя, очікувана тривалість життя при народжен­ні зросла у чоловіків на 2,1 р., у жінок — на 0,9 р. У 2009–13 тривалість життя зро­стала, але уповільнено. Динаміку кількості померлих в Україні знач. мірою ви­значають колива­н­ня вікової інтенсивності смертності та зміни вікової струк­тури. Роз­рахунки свідчать, що чи­сельність померлих в Україні на 55 % залежить від структур. факторів (статево-вікової структури) і на 45 % від впливу ін. чин­ників (насамперед соц.-екон.). При ви­значен­ні рівня смертності враховують показники всіх вікових груп, зокрема дітей віком до 1 р., показник смертності яких — важливий індикатор якості життя та соц. клімату в Україні. На від­міну від заг. коефіцієнта смертності, що за роки незалежності змінювався хвилеподібно, смертність немовлят, що інтенсивно зро­стала у 1-й пол. 1990-х рр., упродовж 1995–2014 мала пере­важну тенденцію до зниже­н­ня. Не­зважаючи на довготривале зниже­н­ня рівня смертності немовлят, зафіксований нині в Україні рівень смертності дітей віком до 1 р. (7,4 ‰) і досі прибл. у 2–3 рази вищий, ніж у багатьох роз­винутих країнах.

Унаслідок затяжної кризи смертності Н. в Україні сформувалася консе­рвативна (архаїчна) структура причин смерті, в якій високий рівень смертності від ендоген. причин (хвороб системи кровообігу та ново­утворень) по­єд­наний з не менш знач. рівнем смертності від екзоген. патологій (хвороб органів диха­н­ня, травле­н­ня, інфекц. і паразитар. хвороб, зовн. причин). Її формува­н­ня зумовлене про­гресом (чи ре­гресом) у сфері медицини, охорони здоровʼя та яко­сті життя загалом і змінами у статево-віковому складі Н. Загалом до 73,3 % усіх летал. випадків нині в Україні припадає на 3 осн. класи причин смерті: хвороби системи кровообігу, зовн. причини смерті, ново­утворе­н­ня. В ієрархії причин смерті Н. перші 5 місць стало посідають хвороби системи кровообігу, ново­утворе­н­ня, зовн. причини смерті, хвороби органів травле­н­ня та органів диха­н­ня. Починаючи від серед. 1970-х рр. і донині більше половини смертей зумовлено хворобами системи кро­вообігу, друге місце серед причин смерті за поширеністю посідають ново­утворе­н­ня (пере­важно зло­якісні), третє — зовн. причини. За роки незалежності частка смертей від хвороб системи кровообігу та ново­утворень по­ступово зро­стає, від більшості ін. причин — зменшується. Тенденція до скороче­н­ня частки смертей від зовн. причин сприятлива, але втрати від них залишаються високими. На від­міну від ситуації сторіч. давнини, нині в Україні зафіксовано феномен чол. надсмертності — пере­вище­н­ня рівня смертності чоловіків порівняно із жінками (особливо у праце­здат. віці). Гол. причинами цього є смертність чоловіків від зовн. причин, тютюнопалі­н­ня та зло­вжива­н­ня алкоголем. 2013 в Україні досягнуто істор. максимуму очікуваної тривалості життя для жінок — 76,2 р., для чоловіків цей показник становив 66,3 р. Вони від­повід­ають остан­ньому благополуч. рівню стосовно ситуації зі смертністю 1990, проте порівняно з європ. країнами сам по собі цей рівень дуже низький. За показниками за тривалістю життя Україна від­стає від більшості роз­винутих країн, і це від­става­н­ня наро­стає, іноді пере­вищуючи 10, а в чоловіків — майже 15 р. Дослідж. змін структури причин смерті в остан­ні два десятиріч­чя свідчать, що в різні періоди одні й ті самі причини робили неоднаковий внесок у зміну тривалості життя Н. У. За роки незалежності вона знижувалася двічі — 1990–95 і 1999–2006, причому і в чоловіків, і в жінок заг. темп зниже­н­ня 1999–2006 був удвічі нижчим, ніж 1990–95. Якщо у перший період гол. причиною зниже­н­ня тривалості життя чоловіків було зро­ста­н­ня смертності від зовн. причин смерті, то 1999–2006 — від хвороб системи кровообігу. У жінок хвороби системи кровообігу були і залишилися гол. причиною зниже­н­ня тривалості життя, а роль зовн. причин смерті порівняно зменшилася. Осн. зро­ста­н­ня тривалості життя 2007–13 і у чоловіків, і у жінок по­вʼязане з позитив. динамікою смертності від хвороб системи кровообігу та зовн. причин, хоча в цей період пере­стали негативно впливати на динаміку тривалості життя дорослих також інфекц. хвороби та хвороби органів травле­н­ня. Зро­ста­н­ня очікуваної тривалості життя при народжен­ні у 2006–13 від­бувалося пере­важно за рахунок по­ступ. зниже­н­ня смертності в Н. праце­­здат. віку — на від­міну від поперед. періоду, 1996–98, коли цей ріст був повʼязаний здебільшого зі зниже­н­ням смертності дітей і літніх людей, тоді як тривалість життя чоловіків у віці 15 р. залишалася не­змін­ною. Навпаки, 2006–13 очікувана тривалість життя 15-річних зросла майже тією самою мірою, що й у віці до 1 р. До особливостей цього періоду можна зарахувати і той факт, що майже 3/4 зро­ста­н­ня тривалості життя у чоловіків припадало на вік 30–74 р., у жінок — на вік 45 р. і старше. У чоловіків на зро­ста­н­ня тривалості життя найбільше вплинуло зниже­н­ня смертності у віці 45–59 р., у жінок рівною мірою — у віці 60–74 і 45–59 р. Ці тенденції майже однакові для міського та сільс. Н. Найбільший внесок у зро­ста­н­ня тривалості життя чоловіків 2006–13 зробили середні вікові групи від 15-ти до 64-х р., на які припадає понад 70 % зро­ста­н­ня тривалості їхнього життя, порівняно з тільки бл. 50 % зро­ста­н­ня в аналог. групах у жінок. У жінок внесок віку старше 65 р. склав трохи більше 40 % зро­ста­н­ня, у чоловіків — майже 20 %. У 2006–13 у чоловіків осн. зро­ста­н­ня було повʼязане зі зниже­н­ням смертності від зовн. причин (38 %), на другому місці — хвороби системи кровообігу (39 %). У жінок порядок причин зворотний: найбільший внесок був від зниже­н­ня смертності від серцево-­судин. захворювань (понад 60 % зро­ста­н­ня), потім — від зовн. причин (майже 21 % зро­ста­н­ня) — плюс позитив. внесок усіх ін. причин. В Україні існують істотні регіон. від­мін­ності у рівні смертності Н. До тер. із високою смертністю належать пн. Черніг. і Житомир. обл., придні­пров. Кіровогр. і Дні­проп. обл., сх. Луган. і Донец. обл. та пд. Запоріз. й Одес. обл. Натомість порівняно сприятлива ситуація з рівнем смертності у зх. областях і Києві. На цих тер. фіксують і кращі за середньоукр. рівень показники тривалості життя. Загалом зро­ста­н­ня тривалості життя після 2003 можна охарактеризувати як від­новлюв. (чи поворот.) процес, що дав би можливість у на­ступні роки нарешті ві­ді­рватися від рівня, уже тричі досягнутого протягом остан­ніх 50-ти р., проте якого досі не вдавалося втримати. Однак події, повʼязані з від­критою агресією РФ проти України 2014–20, що спричинила істотне погірше­н­ня соц.-екон., політ. і мед.-демогр. ситуації в країні, не дають під­став сподіватися на подальшу позитивну динаміку очікуваної тривалості життя в коротко- та середньо­строк. пер­спективах.

Літ.: Леонтович Ф. И. Голодовки в Рос­сии до конца прошлого века // Север. вест. 1892. № 3–5; Новосельский С. А. Смертность и продолжительность жизни в Рос­сии. Петро­град, 1916; Боголепов М. А. Причины неурожаев и голода в Рос­сии в историческое время. Москва, 1922; Хоменко А. П. До пита­н­ня про сучасний рівень загальної смертності на Україні. Х., 1925; Корчак-Чепурківський Ю. О. Місто й село у смертності Над­дні­прянської України // Демогр. зб. К., 1926; Имен­ной список потерь на фронтах в личном со­ставе РККА за время граж­данской войны с дополнениями. Москва, 1926–27; Хоменко А., Кольнер Р. Сучасна смертність немовлят в УСРР. Х., 1930; Мировая война в цифрах. Москва; Ленин­­град, 1934; Ульянов Л. Д. Епідемія на Україні під час імперіалістичної вій­ни і інтервенції // Зб. з пит. сан. статистики. К., 1938; Васильев К. Г., Сегал А. Е. История эпидемий в Рос­сии: Мат. и очерки. Москва, 1960; Дзира Я. І. Татаро-турецькі напади на Україну XIII–XVI ст. за хроніками Бєльських та Стрийковського // Укр. істор.-геогр. зб. 1971. Вип. 1; Птуха М. В. Ви­брані праці. К., 1971; Борисенков Е. П., Пасецкий В. М. Экстремальные природные явления в рус­ских летописях ХІ– XVII вв. Ленин­град, 1983; Максудов С. Потери населения СССР. Бенсон, 1989; Гудим-Левкович О. М., Покас П. М. Про тривалість життя населе­н­ня черняхівської культури (спроба палеодемо­графічного дослідже­н­ня) // Археологія. 1990. № 4; Ли­ванова Э. М. Продолжительность жизни населения: опыт комплексного регио­нального ис­следования. К., 1991; Дашкевич Я. Р. Ясир з України (XV — перша половина XVII ст.) як історико-демо­графічна про­блема // Укр. археогр. щоріч. 1993. Вип. 2, т. 5; Куповецкий М. Людские потери еврейского населения в послевоен­ных границах СССР в годы Великой Отечествен­ной войны // Вест. Еврей. університета в Москве. 1995. № 2; Людские потери СССР в период Второй мировой войны: Сб. ст. С.-Пе­тербург, 1995; Корчак-Чепурковский Ю. А. Таблицы доживаемости и средней продолжительности жизни для населения УССР за 1958–1959 годы. К., 1996; Муковсь­кий І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах 2-ї світової вій­ни. К., 1996; Нікольський В. М. Національні аспекти політичних ре­пресій 1937 р. в Україні // УІЖ. 2001. № 2; Вишневский А. Г. Из­бран­ные демо­графические труды. Т. 2. Москва, 2005.

Міграція населе­н­ня

Міграція Н. — масові пере­міще­н­ня людей (як внутрішні, так і за межі країни). Є одним із вагомих явищ соц.-екон. історії. Територ. пере­міще­н­ня тривають від давніх часів і ві­ді­грають важливу роль у формуван­ні демогр. ситуації на будь-якій території. Однак у різні істор. епохи істотно від­різнялися форми, мас­штаби, інтенсивність і наслідки міграції Н. Давати кількісні характеристики міграціям на території України можна від 18 ст., коли від­бувалося освоє­н­ня пд.-укр. степів (пере­важно укр. селянами, стихійно, шляхом нар. колонізації). Загалом у 18 ст. до пд.-укр. степів мігрувало 0,5 млн українців. На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. Пд. Україна із малозаселеного регіону почала пере­творюватися на складову укр. етніч. території. На­прикінці 18 ст. Пн. Причорно­морʼя було анексоване Рос. імперією, що від­крило ще більші можливості для його госп. освоє­н­ня. Хоча царський уряд і створив усі умови для поселе­н­ня на Пд. України колоністів-іноземців, усе ж вирішал. роль в освоєн­ні Пн. Причорноморʼя належить українцям. Так, у 19 ст. на Пд. України пере­селилося майже 3 млн українців, що становить майже 65 % заг. міграц. приросту в цей період. Частка росіян у сальдо міграц. балансу Пд. України склала 25 %, а на всіх ін. пере­селенців з-поза меж цього регіону (німців, шведів, сербів, молдован, румунів, греків, болгар, ґаґаузів, чехів) припадає лише 10 %. У 19–20 ст. територ. мобільність Н. У. мала 2 осн. напрями — сх. (пере­селе­н­ня до внутр. р-нів Рос. імперії, пізніше — до респ. колиш. СРСР, а також у зворот. напрямку) та зх. (до Пн. і Пд. Америки та Зх. Європи). До селян. реформи 1861 Пд. України був пере­важно освоєний, тому міграц. потоки пере­орієнтовано на Пн. Кавказ, зокрема на Кубань. Процес міграц. просува­н­ня українців на Пн. Кавказ започатковано 1792, коли царський уряд до­зволив запороз. козакам пере­селитися на Кубань і заснувати Чорномор. козац. військо. На Кубань пере­селилося 25 тис. козаків, склад яких згодом попов­нили козаки Задунай. Січі — бл. 8 тис. осіб. Водночас царський уряд уживав заходів до пере­селе­н­ня на Кубань колиш. реєстр. козаків із Полтав. і Черніг. губ. Загалом 1792–1865 сюди пере­селилося майже 160 тис. українців. Цивіл. Н. тривалий час не мало права поселятися на Кубані. Лише 1868 особам невійськ. станів до­зволено проживати у козац. станицях. Отже, після реформи 1861 гол. субʼєктом міграції на Кубані став не козак-колоніст, який мав охороняти кордони, а селянин-хлібороб. Саме від­тоді, пере­важно із Лів­обереж­жя, почалося інтенсивне пере­селе­н­ня укр. селян на Пн. Кавказ. 1880–1914 сюди пере­селився майже 1 млн укр. селян. Пере­селе­н­ня в Рос. імперії мали пере­важно аграр. характер і не лише сприяли с.-г. освоєн­ню нових земель, а й помʼякшували кризу, спричинену аграр. пере­населе­н­ням у 6-ти укр. губерніях (Волин., Поділ., Харків., Черніг., Київ., Пол­тав.).

Укр. міграція на Далекий Схід (див. Зелений Клин), у Сибір і Пн. Казах­стан (див. Сірий Клин) набула знач. роз­мірів лише у 1880-х рр. Загалом 1883–1914 зі сх.-укр. земель до азій. частини Рос. імперії мігрувало 2,3 млн осіб, повернулося назад 0,6 млн. Отже, на нових місцях осіло 1,7 млн пере­селенців. На межі 19 і 20 ст. українці становили лише 19 % заг. чисельності Н. Рос. імперії, але водночас — майже 40 % усіх землероб. пере­селенців. Роль українців у справі заселе­н­ня пд. і сх. окраїн імперії у 19 — на поч. 20 ст. була над­звичайно вагомою. По суті, українці у міграц. від­ношен­ні виявилися наймобільнішим етносом імперії. Рос. етно­граф О. Ріт­тіх під­мітив цю особливість українців і від­значив, що в них є «природна схильність бути основою заселе­н­ня». Одночасно із від­пливом за межі України її жит. від­бувався приплив на її тер. мі­грантів з ін. регіонів імперії, здебільшого із рос. губерній. Пере­селе­н­ня росіян в Україну роз­почалося після її при­єд­на­н­ня до Рос. держави. Спочатку пере­важала військ. і т. зв. держ. колонізація — пере­селе­н­ня різних категорій чиновників і службовців, з яких сформовано ядро місц. адміністрації. Згодом дедалі помітнішу роль у формуван­ні рос. Н. У. ві­ді­гравала вільна колонізація, яку здійснювали пере­важно рос. селяни. Осн. потік пере­селенців був спрямований на тер. малозаселеної Пд. України, здебільшого в міста. 1801–­1914 на Пд. України пере­селилося 1,4 млн росіян. Окрім екон., пере­селе­н­ня мало і політ. характер, оскільки сприяло русифікації сх.-укр. земель. Не­зважаючи на чисельний виїзд українців, у Пд. Україні 1861–1914 склалося позитивне міграц. сальдо за рахунок припливу росіян. Царські чиновники вважали, що казен­ні землі варто від­давати пере­селенцям із рос. губерній, а збідніле місц. Н. потрібно пере­селяти до сх. регіонів імперії.

Важливий аспект висвітле­н­ня міграц. ситуації на укр. землях — зовн. міграція, що на межі 20 ст. набула вагомих мас­штабів, особливо серед євреїв. Гол. причинами євр. еміграції до Америки та Зх. Європи стали пряма за­гроза життю, без­пеці та майну під час євр. погромів і низький рівень життя більшості євреїв, скупчених у т. зв. смузі осілості. Загалом 1870–1914 з України емігрувало майже 0,9 млн євреїв. Значно меншою за обсягами була еміграція у між­воєн. період (1919–­39), коли із тер. сучас. України емігрувало 318 тис. євреїв. На остан­нє десятилі­т­тя 20 ст. припав пік черг. масової еміграції євреїв. 1968–2013 з України ви­їхало понад 0,8 млн євреїв, зокрема 0,5 млн — до Ізраїлю, 0,2 млн — до США, 0,1 млн — до Німеч­чини. У 1870-х рр. роз­почалася значна еміграція німців із Пд. України. Причинами цього стали істотна соц. диференціація у середовищі колоністів, погірше­н­ня їхнього правового становища, за­провадже­н­ня щодо колоністів заг. військ. повин­ності. На­прикінці 19 ст. еміграція до Нового світу масово охопила укр. селянство Закарпа­т­тя, Галичини, Буковини і, частково, Волині та Поді­л­ля. 1881–1914 із зх.-укр. земель за океан емігрувало понад 1 млн осіб, з них українців — майже 0,4 млн. Гол. причина еміграції — аграрне пере­населе­н­ня краю. Чергова міграц. хвиля припала на період Визв. змагань 1917–21. Заг. кількість емі­грантів у ці роки склала понад 240 тис. осіб. Знач­на їхня кількість осіла у Польщі, Чехо-Словач­чині, Франції, США, Канаді, Арґентині. Міграц. рух Н. із зх.-укр. земель тривав і у між­воєн. період. Із Зх. України тоді емігрувало 0,3 млн осіб, із них майже 180 тис. — українці.

Від 1920-х рр. причиною міграції Н. стала урбанізація, а осн. міграц. потоком — пере­селе­н­ня із сіл у міста. На перший план ви­йшли міграції, повʼязані з індустріалізацією. 1920–91 із сіл у міста пере­їхало понад 10 млн осіб. У 1930-х рр. рад. тоталітар. режим практикував масові насильниц. міграції з тер. УСРР. Пер­шою серед цих злочин. акцій було виселе­н­ня роз­куркулених селян 1930–31, коли у малозаселені сх. р-ни СРСР примусово пере­­селено 320 тис. селян. Ще одна складова насильниц. міграції — увʼязне­н­ня у концтаборах ГУЛАГу, через які про­йшли у пере­двоєн­ні роки понад 200 тис. жит. України. 1936 рад. влада депортувала до Казах­стану 60 тис. поляків із прикордон. із Польщею р-нів, а 1940–41 провела 3 спецоперації із виселе­н­ня поляків із Зх. України. Заг. обсяг 3-х етапів примус. виселе­н­ня поляків становить понад 210 тис. осіб. 1943–46 із тер. Зх. України проведено репатріацію поляків до Польщі. 1943 — у 1-й пол. 1944 поляки ви­їжджали само­стійно у звʼязку з їхнім проти­стоя­н­ням з ОУН–УПА. Пізніше евакуація поляків від­бувалася від­повід­но до уряд. угод між Польщею та УРСР. Всього за весь період тер. Зх. України покинули майже 1,2 млн поляків, у зворот. напрямку — в Україну — репатрі­йовано 0,5 млн етніч. українців зі сх. воє­водств Польщі.

На­прикінці 2-ї світової вій­ни міграцію як засіб політ. терору сталін. режим за­стосував щодо крим. татар, греків, болгар, вірмен. 18 травня 1944 роз­почато депортацію крим. татар, що тривала 3 дні. Загалом вивезено 190 тис. осіб, приводом для цієї карал. акції було звинуваче­н­ня крим. татар у спів­праці з німцями. Поверне­н­ня крим. татар на істор. батьківщину роз­почалося лише в часи «пере­будови». 1987–89 до Криму повернулося понад 30 тис. осіб раніше депортованих народів Криму, станом на поч. 2014 — понад 200 тис. крим. татар. Друга світ. вій­на спричинила евакуацію Н. У. в тилові р-ни СРСР, мас­штаби якої оцінюють майже у 2 млн осіб. 1947 роз­почато поверне­н­ня еваку­йованих. Під час вій­ни окупац. влада нацист. Німеч­чини проводила тотал. мобілізацію робочої сили на примус. роботи. За період окупації до Німеч­чини вивезено майже 2,4 млн осіб, із них 80 % повернулися після вій­ни в Україну. Частина остарбайтерів і військовополонених зуміла уникнути поверне­н­ня до УРСР і залишилася на Заході (понад 200 тис. осіб). У перші повоєн­ні роки від­булося примус. пере­міще­н­ня Н. із політ. мотивів у концтабори ГУЛАГу та на спецпоселе­н­ня у сх. р-ни СРСР. Так, із тер. Зх. України 1944–47 виселено понад 203 тис. актив. пов­станців і чл. їхніх родин. На від­міну від поперед. періодів, у 1950–80-х рр. міграція мала «природ.», не порушений екс­траординар. чин­никами характер. Ви­значал. її причиною у повоєн­ні роки залишалася урбанізація, а осн. потоком — пере­селе­н­ня у міста.

Міграції Н. доби незалежності роз­вивалися у цілком від­мін­них від поперед. періоду об­ставинах. Із роз­падом СРСР між­респ., тобто внутр., міграції пере­творилися на між­державні. Припинили діяти типові ка­нали між­респ. міграції — організов. набори робочої сили, обовʼязк. спрямува­н­ня на роботу випускників навч. закладів тощо. Демократизація сусп. життя зумовила послабле­н­ня конт­ролю за пере­сува­н­ням людей, який здійснювали за допомогою паспорт. режиму та ін­ституту прописки. Рев. значе­н­ня мав демонтаж «заліз. завіси», «опущеної» ще 1925 із прийня­т­тям першого Положе­н­ня про вʼїзд та виїзд із СРСР. Україна стала від­критою для зовн. світу. За­провадже­н­ня права на вільні виїзд за кордон і поверне­н­ня на батьківщину від­крило широкі можливості для зовн. міграції. Територ. пере­міще­н­ня Н. У. доби незалежності роз­вивалися під впливом різноманіт. і часом суперечливих чин­ників. Вирішал. ваги набуло залуче­н­ня України до світ. міграц. процесів. За спрямува­н­ням, формою та змістом міграції Н. У. на­ближалося до типових для ін. країн світу від­повід. рівня екон. роз­витку. Для України характерними є труд. зовн. міграції, що мають пере­важно тимчас. характер: укр. громадяни прагнуть накопичити якнайбільше заощаджень до свого поверне­н­ня на батьківщину. Вони не призводять до зміни чисельності Н. У. і, від­повід­но, майже не справляють прямого впливу на її демогр. роз­виток. Виняток становлять лише випадки пере­ходу труд. міграції у по­стійну. Вони поки не набули масового характеру, хоча тенденції до цього по­стійно зростають. Гол. про­блема зовн. труд. міграції — пере­важно нелегал. статус українців за кордоном. Більшість із тих, хто наважився на труд. міграцію, при вʼ­їзді у зарубіжну країну приховують свої справжні наміри і по суті пере­бувають там на нелегал. становищі, соціально незахищеними та без­правними.

Від­повід­но до обсягів, спрямованості та результатів ви­окремлюють 3 етапи в роз­витку міграцій Н. У. Перший із них охоплює 1991–93, другий — 1994–98, третій роз­почався 1999 і триває донині. Перший етап від­різнявся знач. позитив. міграц. сальдо: 1991 — 206,5 тис., 1992 — майже 300 тис. осіб, завдяки чому Н. У. продовжувало зро­стати, не­зважаючи на негативні показники природ. приросту. Для другого періоду характерне різке зменше­н­ня чисельності вʼ­їзду при певному збільшен­ні обсягів ви­їзду, внаслідок чого сформувалося від­ʼємне для України сальдо міграції. Всього за цей період з України до «ближнього» зарубіж­жя (колиш. союзних респ.) виїхало 900 тис. осіб, натомість прибуло лише 630 тис., або ж удвічі менше, ніж за 3 р. у поперед. період. Протягом третього періо­ду від­булося по­ступове скороче­н­ня від­ʼєм. сальдо міграції, 2004 вперше за десятилі­т­тя сальдо міграції із «ближнього» зарубіж­жя мало додатне значе­н­ня і впродовж на­ступ. років повільно зро­стало. Обмін Н. між Україною та «ближнім» зарубіж­жям мав загалом паритет. характер, проте міграції стабілізувалися на досить низькому рівні. За даними міграц. статистики, 1991–2013 до України із пострад. держав вʼї­хало понад 2,5 млн осіб, виїхало до них — 2,3 млн осіб. Водночас заг. сальдо міграції для України є від­ʼємним. Вирішал. для його формува­н­ня став від­ʼ­їзд у «далеке» зарубіж­жя (за межі колиш. СРСР). Усього в країни, що не входили до складу СРСР, 1991–2013 вибуло 0,8 млн осіб. Н. різних р-нів України неоднаковою мірою залучене до міграц. процесів, що ви­значає специфіку територ. диференціації міграц. ситуації у державі. Гол. показниками, покладеними в основу виявле­н­ня закономірностей просторових особливостей ситуації у сфері міграції на регіон. рівні, є: питома вага осіб, які хоча б один раз за життя змінили місце прожива­н­ня на момент проведе­н­ня пере­писів 1989 і 2001, а також коефіцієнти сальдо міграції протягом 1989–2013. За пере­писом 2001, питома вага мі­грантів у заг. чисельності Н. регіонів зро­стає із Зх. на Сх. та із Пн. на Пд., частка народжених за межами регіону також вища у сх. та пд. промислово роз­винених областях.

За під­сумками багаторіч. міграц. процесів, виявленими пере­писами Н. й особливостями пере­бігу зареєстр. міграцій, усі регіони України можна обʼ­єд­нати у 7 гео­графічно цілісних міграц. р-нів. Специфіка міграц. ситуації у Крим. р-ні (АР Крим і Севастоп. міськ­рада) зумовлена процесом поверне­н­ня депортов. народів, насамперед крим. татар, і особливостями етніч. складу, зокрема високою часткою етніч. росіян. На сучас. етапі Крим вирізняється над­звичайно високою інтенсивністю зовн. міграц. обороту — насамперед за рахунок інтенсив. міграц. контактів із РФ. У Пд.-Сх. р-ні (Дні­проп., Донец., Запоріз., Луган., Микол., Харків., Херсон. обл.) інтенсивність міграц. процесів вища за заг.-держ. рівень, причому має місце зближе­н­ня міграц. ситуації в місті й у селі; у Середньоукр. р-ні (Одес., Кіровогр., Полтав., Сум. обл.) практично всі осн. характеристики мі­грац. ситуації близькі до середніх в Україні. У Галиц.-Буковин. р-ні (Івано-Фр., Львів., Терноп., Чернів. обл.) над­звичайно низька інтенсивність міграцій сільс. і невисока — міського Н.; за даними пере­пису 2001, частка мі­грантів у заг. чисельності Н. невелика (26,7 % проти 37,2 % загалом в Україні). Закарп. р-н охоплює однойм. область, у ньому зберігаються найнижчі в Україні показники міграц. обороту Н. (за даними пере­пису 2001, частка мі­грантів склала 13,5 %, зокрема у містах — 24,8 %, у селах — 7,0 %). Міграц. оборот Н. Пн.-Зх. р-ну (Волин., Вінн., Житомир., Київ., Рівнен., Хмельн., Черкас., Черніг. обл.) близький до заг.-держ. рівня, але у міських поселе­н­нях він явно вищий, ніж у селах. У Столич. р-ні (Київ) питома вага осіб, які народилися за межами регіону, так само висока, як і в Криму, проте, на від­міну від Криму, більшість некорін. жит. столиці народилася на території України. Починаючи від 1995 Київ є єдиним регіо­ном України, де сальдо міграції стабільно додатне. Нині в Україні наявна тенденція до по­ступ. зменше­н­ня між­територ. від­мін­ностей міграц. ситуації. Перш за все від­бувається зближе­н­ня тенденцій у роз­витку міграц. процесів на рай. рівні (крім Криму, Києва і Закарпа­т­тя). Сучас. склад Н. У. знач. мірою завдячує міграції. Як засвідчив пере­пис 2001, значна час­тка жит. країни народилася поза її межами, тобто є ім­мі­грантами (5,2 млн осіб, або 10,8 % від заг. чисельності Н.). Найбільше серед них прибулих із РФ — 3,6 млн осіб (69,2 %). Більшість ім­мі­грантів, зафіксов. пере­писом, пере­селилася в Україну ще у рад. часи, коли масові міграції та пере­мішува­н­ня Н. були важливою складовою політики формува­н­ня нової наднац. спільноти — рад. народу.

Літ.: Па­влович В. Материалы для гео­графии и статистики Рос­сии, со­бран­ные офицерами Генерального штаба: Екатеринославская губерния. С.-Пе­тербург, 1862; Пере­селение государствен­ных крепостных в 1861 г. // Журн. Мин-ва гос. имуществ. 1863. Ч. 78, кн. 2; Турчанинов Н. Итоги пере­селенческого движения за 1896–1909 гг. С.-Пе­тербург, 1910; Па­вловский И. Ф. О пере­селении Полтавских козаков на Черноморье и Тамань в начале прошлого столетия (число козаков на Полтаве по полу, число пере­селенцев). Вып. 14. П., 1916; Турчанинов Н. Итоги пере­селенческого движения за 1910–1914 гг. Петро­град, 1916; Отход на заработки сельского населения Украины в 1925–1926 гг. Х., 1928; Отход сельского населения на заработки в СССР в 1926–1927 гг. Москва, 1929; Вейцбліт І. І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897–1926 років. Х., 1930; Волков Е. З. Динамика народонаселения СССР за восемьдесят лет. Москва; Ленин­град, 1930; Гіршфельд А. Міграційні процеси на Україні (в світлі пере­пису 1926 р.). Х., 1930; Дробижев В. З. Историческая гео­графия СССР. Москва, 1973; Платунов Н. И. Пере­селенческая политика советского государства и ее осуществление в СССР (1917 — июнь 1941 гг.). Томск, 1976; Зарубіжні українці. К., 1991; За­ставний Ф. Д. Українська діаспора. Л., 1991; Земс­ков В. Н. «Кулацкая ссылка» в 30-е годы // Социол. ис­следования. 1991. № 10; Население Советского Союза: 1922–1991. Ленин­град; Москва, 1993; Вин­ниченко І. Україна 1920–1980-х: депортації, засла­н­ня, висла­н­ня. К., 1994; Куповецкий М. Людские потери еврейского населения в послевоен­ных границах СССР в годы Великой Отечествен­ной войны // Вест. Евр. університета в Москве. 1995. № 2; Людские потери СССР в период Второй мировой войны: Сб. статей. С.-Пе­тербург, 1995; Кабузан В. М. Эмиграция и реэмиграция в Рос­сии в XVIII — начале XX в. Москва, 1998; Население Рос­сии в ХХ веке: Истор. очерки. Т. 2. Москва, 2001; Малиновська О. А. Мі­гранти, міграція та Українська держава: аналіз управлі­н­ня зовнішніми міграціями. К., 2004; Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика числен­ности и рас­селения: 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса. Москва, 2006.

Український етнос

Режим від­творе­н­ня укр. етносу від кін. 18 ст. і до поч. 1-ї світової вій­ни мав характеристики традиц. типу: високий (на грані фізіол. межі) рівень народжуваності — до 50 ‰ і над­звичайно високі на тлі Зх. Європи показники смертності — 28–35 ‰. В остан­ні пʼять років 19 ст. режим від­творе­н­ня укр. людності вступив у стадію демогр. пере­ходу: рівень смертності, а за нею і народжуваності почав повільно, проте неухильно знижуватися. Як наслідок, природ. приріст українців у 1896–1914 був найвищим за всю попередню вітчизн. історію — 20–25 ‰. У цьому періоді оформилися обʼєктивні засади для феномену «демогр. вибуху» в динаміці чисельності укр. людності. Однак через серію соц. катас­троф у 1-й пол. 20 ст. позитивна тенденція динаміки чисельності, за­дана на­прикінці 19 — на поч. 20 ст., пере­рвалася. Щоправда, певний демогр. ренесанс у динаміці укр. етносу проявився в період НЕПу. Середньоріч. природ. приріст українців у 1923–29, як і в довоєн. період, пере­вищував по­значку 20 ‰. Вкрай неблагополучна демогр. ситуація для укр. етносу тривала від поч. 1930-х рр. і до 1947. На цей порівняно короткий істор. період припали дві демогр. ката­строфи — голодомор 1932–33 і 2-а світова вій­на з голодом 1946–47, а повоєн. компенсатор. період в області народжуваності укр. етносу був запізнілим і нетривалим (1949–55). У серед. 1950-х рр. встановився рівень народжуваності, що дещо пере­вищував просте від­творе­н­ня етносу. Більшого приросту досягнуто в галузі дожива­н­ня українців. Очікувана тривалість життя для укр. чоловіків за цей період зросла на 15 р., жінок — на 13 р. Це спричинило зро­ста­н­ня Н., темпи якого були найвищими у 2-й пол. 20 ст. За роки незалежності від­бувся пере­лом тенденції змін чисельності укр. людності, започатковано депопуляц. динаміку, коли рівень смертності стало пере­вищує народжуваність. Ця ситуація зумовлена як вичерпа­н­ням набутого за повоєн­ні роки потенціалу демогр. зро­ста­н­ня, так і загостре­н­ням кризових явищ в умовах транс­формації соц.-екон. життя. Істотним став і міграц. від­плив українців за межі держави. По­єд­на­н­ня в часі природ. убутку та асиміляції укра­їнців у 1989–2014 при­звело до заг. зменше­н­ня їхньої чисельності май­же на 5,3 млн осіб, або на 202 тис. осіб у середньому за рік. Знач. втрат укр. етнос за­знає також унаслідок асиміляції його пред­ставників ін. етносами. Під етніч. асиміляцією ро­зуміють процеси, що су­проводжуються втратою осн. етніч. ознак (мови, нац. памʼяті та менталітету) і, зреш­тою, повною зміною етніч. самосві­домості. Початк. етапом етніч. асиміляції є мовна асиміляція. Втрата мови — осн. етніч. символу — помітно під­важує укр. етнос. Від­сутність влас. державності та входже­н­ня укр. етніч. земель до складу різних держ. утворень сприяли інтенсифікації етніч. (пере­важно асиміляц.) процесів, що у під­сумку при­звели до скороче­н­ня питомої ваги укр. Н. у заг. чисельності Н. в Україні, у колиш. СРСР і в усьому світі й до зменше­н­ня укр. етніч. тер. у низці регіонів. Етнічні процеси проходили по-різному на суто укр. тер. і на землях, спільно освоюваних різними народами Рос. імперії і зарубіж. колоністами. Одразу ж після при­єд­на­н­ня сх.-укр. земель до Рос. держави рос. уряд узяв курс на по­глина­н­ня Росією цієї тер., до повного зли­т­тя українців із рос. народом.

Ситуація різко погіршилася у пореформений період. Низка законів (1863, 1876) по суті пере­творила укр. мову в нелегальну на всій тер. під­рос. України. Було заборонено видавництво книг українською мовою, у школах та ВНЗах викладали тільки російською мовою. 1858–97 у під­рос. Україні внаслідок політики русифікації асимільовано не менше 1,4 млн осіб (на Лів­обереж. і Прав­обереж. Україні — по 350 тис. осіб). Понад 600 тис. осіб втратив укр. етнос за цей період і в результаті полонізації на землях Холмщини і Під­ляш­шя. Не менш інтенсивно від­бувалися асиміляц. процеси у 2-й пол. 19 ст. у під­австр. Україні. Внаслідок пере­ходу етніч. українців до складу польс., словац. і румун. етносів Україна втратила 400 тис. осіб. З урахува­н­ням асимільов. українців на сх. освоюваних землях царської Росії (700 тис. осіб) чисель­ність укр. людності світу становила б на­прикінці 19 ст. не 26,8, а майже 30 млн осіб. У звʼязку із під­вище­н­ням нац. самосві­домо­сті етніч. українців від кін. 19 ст. і до поч. 1-ї світової вій­ни процес асиміляції дещо сповільнився. Проте і тоді укр. світ. громада продовжувала втрачати людність (1 млн осіб). Продовжувалися асиміляц. процеси і в Рад. Україні, в якій освітою і культурою керувала держава, що лише прикривалася гаслами всесвіт. братерства народів, а на­справді здійснювала курс на ліквідацію нац. особливостей народів СРСР задля уподібне­н­ня їх за етніч. ознаками до «великого рос. народу». У рад. добу асиміляц. процеси серед українців посилилися через їхнє штучне при­скоре­н­ня, особливо в Росії (закри­т­тя укр. шкіл, культур. закладів, функціонува­н­ня в офіц. установах лише російської мови тощо). Внаслідок такої політики кількість українців у колиш. СРСР між пере­писами 1926 і 1939 скоротилася на 4 млн осіб. Видається сумнівним, щоб 3-міль­йон­не укр. Н., яке компактно проживало на тер. Росії, змінило етнічну самосві­домість природ. шляхом за такий короткий проміжок часу. Це було результатом цілеспрямов. політики рад. влади і під­контрол. їй статист. органів, що сві­домо спотворювали етнічну ситуацію при пере­писах Н. у 1920–30-х рр. і сут­тєво знижували кількість українців у Росії у місцях їхнього найбільшого роз­селе­н­ня (на Пн. Кавказі, у Центр.-Чор­но­зем. регіоні, на Далекому Сході тощо). Після 2-ї світової вій­ни від­працьована рад. владою система заходів, спрямов. на асиміляцію українців, як й ін. народів, продов­жувала діяти — у 1959–89 було асимільовано майже 3,5 млн етніч. українців. Проголоше­н­ня держ. незалежності України дещо призупинило цей процес, але гарантовано він не став без­поворотним. Реалізація вимоги на­да­н­ня рос. мові в Україні статусу держ. ставить під за­грозу укр. ідентичність узагалі. Можлива втрата національної ідентичності означала б зникне­н­ня укр. етносу з істор. арени.

Проте деякі позитивні зміни у галузі етніч. ситуації в Україні за роки незалежності все ж таки від­булися. Так, за між­перепис. період (1989–2001) кількість етніч. українців в Україні зросла неістотно — лише на 0,3 %, але питома вага українців зросла більш сут­тєво — із 72,7 % у 1989 до 77,8 % у 2001. Очевидно, у нових політ. реаліях багато осіб, народжених у змішаних укр.-рос. сі­мʼ­ях (а у 1980-х рр. більше третини народилося у таких сімʼях), під час пере­пису самоідентифікували себе як українців. Отже, згідно з остан­нім пере­писом чисельність етніч. українців становила 77,8 % від усього Н. і 87,1 % від сільс. Н. Залеж. статус України до 1991 мав трагічні наслідки для корін­ного Н. Вони проявлялися у спрямов. боротьбі метрополій проти української мови і культури. Нище­н­ня іншоетніч. режимами укр. культури, створе­н­ня атмо­сфери не­пре­стижності та без­пер­спективності української мови призводили до того, що частина українців втрачала свою мову і пере­ходила на «панівні мови» (польс., рос., угор., румун.). Під час пере­пису 1989 4,6 млн українців (12 %), які проживали в Україні, на­звали у пере­писних листах рідною мовою російську, а 2 млн від­повіли, що не володіють українською навіть зі словником. Ця ситуація була наслідком жорсткої русифікаторської політики радянської влади у 1970–80-х рр. За під­сумками пере­пису 2001, рідною на­звали українську мову 67,5 % громадян України (на 2,8 % більше, ніж 1989), проте частка українців, які на­звали рідною рос. мову, зросла із 12,2 до 14,8 %. На­прикінці 19 ст. у світі проживало 26,7 млн українців, із цього числа в Рос. імперії налічувалося 22,5 млн українців (84,3 %), а в Австро-Угор. монархії — 3,9 млн (14,6 %). Решта 0,3 млн осіб укр. походже­н­ня проживали за океаном (у США, Канаді, Бразилії, Арґентині та ін. країнах). 2001 у світі мешкало 43,9 млн осіб укр. походже­н­ня, зокрема в Україні — 37,5 млн осіб (85,6 %), у колиш. СРСР (без України) — 4,4 млн (9,9 %), у Зарубіж. Європі — 0,5 млн (1,1 %), в Америці — 1,4 млн (3,3 %), на решту регіонів світу припадало менше 1 % укр. людності. У най­ближчій пер­спективі варто очікувати на подальшу консолідацію укр. етносу на материн. землі, природну асиміляцію в його складі пред­ставників меншин національних, зокрема росіян. Чисельність пред­­ставників сх. діаспори українства через асиміляцію буде скорочуватися й надалі, а зх. — зро­стати внаслідок еміграції етніч. українців у зх. напрямку.

Українська етнічна територія

Однією з осн. характеристик територ. організації етніч. спільнот є їхня етнічна територія. Укр. етнічна тер. (укр. етнічні землі, етногр. тер. українців) — про­стір, компактно заселений і по-господарськи освоєний українцями за багато століть їхнього роз­витку і роз­селе­н­ня. Пред­ставництво етносу ві­ді­грає важливу роль при ви­значен­ні етніч. тер., проте воно не­одмін­но має бути повʼязане з істо­рією її заселе­н­ня. Більшість периферій. етніч. зон України, що нині пере­бувають у складі сусід. держав, є споконвіч. її землями, хоча не скрізь там проживають українці. Отже, етніч. тер. українців слід вважати ареал осн. етніч. масиву та всі споконвічні землі, що є його продовже­н­ням. Обриси та площа укр. етніч. тер. змінювалися залежно від конкрет. істор. об­ставин. У степ. і лісо­степ. смугах чисельність українців під тиском кочових народів не раз рідшала і вони зовсім зникали, потім знову селилися. Внаслідок міграції українців на сусідні та від­далені землі утворилася велика кількість етніч. ареалів на тер. колиш. СРСР, в Європі й за океаном. У 20 ст. із по­ступ. утвердже­н­ням етнонац. принципу у дер­жавотворен­ні укр. етнічна тер. виконувала функції не лише ареалу роз­селе­н­ня, а й ви­ступала просторовою ареною укр. політ. вимог, геогр. потенціалом укр. державності. За часом освоє­н­ня укр. етнічні землі включали як дав­ньо-освоєний ареал, прабатьківщину етносу (Поліс­ся, зх. Лісо­степ, середнє Подні­провʼя), так і новоосвоєні землі — Причорно­морʼя та Приазовʼя.

Укр. етнічні тер. поділяють на суцільні, де у нац. структурі Н. українці пере­важають, та на змішані, де вони становлять 10–25–50 % усіх жит. Більша частина укр. етніч. тер. має виразно моноетніч. характер — етнічні українці становлять понад 80 %. Такі моноетнічні тер. пере­важають у 22-х областях, у Чернів. обл. вони становлять 3/4, в Одес. — бл. 2/3 тер., в Луган. — бл. половини, у Донец. — більше половини; в АР Крим українців бл. 1/4. На змішані укр. землі припадає менше 20 % етніч. території. У межах укр. етніч. тер. є моноетнічні й етнічно змішані анклави болгар, молдован, румунів, угорців, росіян, поляків, греків, словаків та ін. народів. Ін­шо­етнічні групи у містах за чисельністю та питомою вагою значно більші, ніж у сільс. місцевості. Через істор. об­ставини українці у межах влас. етніч. тер. становили більшість у сільс. місцевості. І нині серед українців, які проживають в істор. ядрі, сільс. Н. теж пере­важає. У центр., пн.-сх. та зх. частинах ареалу прожива­н­ня українців їхнє пере­важа­н­ня як більшості Н. ніколи не пере­ривалося в часі, не­зважаючи на неодноразову зміну політ. статусу зга­даних територій.

У серед. 17 ст. пл. укр. етніч. тер. становила 348 тис. км², на ній проживало 5,7 млн осіб. У 2-й пол. цього ж столі­т­тя за рахунок освоє­н­ня Слобожанщини укр. етнічну тер. роз­ширено майже на 50 тис. км². Після рос.-турец. війн 2-ї пол. 18 ст. і при­єд­на­н­ня Криму до Росії 1783 продовжувалося просува­н­ня укр. етносу на Пд. від його осн. масиву. Потужна міграц. хвиля українців у 2-й пол. 18 ст. дала їм змогу заселити нові землі та пере­творити їх на укр. етнічну територію. Це було повʼязано з тим, що укр. міграц. хвиля пере­силила тут усі ін. — рос., нім., молдов., сербську. В результаті пд.-укр. степи на­прикінці 18 ст. стали етніч. тер. українців. Після опанува­н­ня пд. степів історія роз­селе­н­ня українців не закінчилася. Вже на­прикінці 18 ст. укр. козаки поселилися на Кубані, де створ. Чорномор. козац. військо. На землі Чорномор. козац. війська і прилеглих тер. у 1795–1914 мігрувало майже 2 млн етніч. українців. На серед. 19 ст. тут утворився заселений пере­важно українцями регіон — Малиновий Клин, площа якого становила понад 60 тис. км² із Н., станом на поч. 1897, у 703 тис. осіб.

Ще один заселений пере­важно українцями регіон — Сірий Клин — сформувався у Пн. Казах­стані. Пе­реселен. рух українців до цього регіону мав значні мас­штаби у період від серед. 1890-х рр. і до поч. 1-ї світової вій­ни. 1917 їх виявилося в регіоні 0,8 млн осіб. Більшість роз­селилася в Акмолин. і Тургай. обл., на тер. яких українці ви­йшли за чисельністю на 1-е місце та випередили росіян, які значно раніше почали освоювати ці землі, проте робили це менш інтенсивно. На поч. 1914 пл. укр. етніч. ареалу в Казах­стані становила понад 160 тис. км² із чисельністю людності у ньому майже у 500 тис. осіб. Потуж. була укр. міграц. хвиля і на Далекий Схід, що при­звела до утворе­н­ня у Примор. краї ще одного регіону — Зеленого Клину. Сформувався він перед 1-ю світ. вій­ною внаслідок інтенсив. пере­селе­н­ня на Далекий Схід українців, які чисельно пере­важали рос. пере­селен. рух у цьому напрямку. Пл. етніч. анклаву українців у Примор. краї на поч. 1914 становила понад 200 тис. км² із чисельністю Н. у 290 тис. осіб. Знач. були обсяги пере­селен. руху українців і до ін. регіонів Росії: у Нижнє Поволжя, Подо­н­ня, на Пн. Кавказ, Пд. Урал, у Сибір. Перед 1-ю світ. вій­ною укр. діаспора в Росії нараховувала 5,8 млн осіб і стало посідала за чисельністю 2-е місце на сучас. тер. Росії після росіян. Ще й нині, не­зважаючи на інтенсивну й тривалу асиміляцію, українці є найчислен­нішою нац. меншиною в Росії.

У сх. землях Польщі до укр. етніч. тер. належали р-ни Пн. Лемківщини, Надся­н­ня, Під­ляш­шя, Холм­щини, у Словач­чині — Пд. Лемківщини, у Румунії — Мараморощини та Пд. Буковини, у Білорусі — Берестейщини. Заг. чисельність українців у зх. етніч. ареалах на зх. прикордон­ні на поч. 1914 становила понад 4 млн осіб, сукупна пл. цих земель — 144 тис. км². За під­рахунками В. Кубі­йовича і А. Жу­ковського, суцільна укр. етнічна тер. за межами України сягала 146,5 тис. км², зокрема, у складі Росії — 114,5 тис. км² (частина Бєлгородщини, див. Бєлгородська область; Курщини і Воронежчини — 43,9 тис. км², зх. частина Ростов. обл. (Донщина) — 23,8 тис. км², Кубань — 46,6 тис. км²); у Білорусі — 27 тис. км² (частина Брест. і Гомел. обл.); у Словач­чині — 3,5 тис. км²; у Румунії — 1,7 тис. км² (частини Сучав. і Марамарос. пов.). Отже, суцільна нац. укр. тер. на європ. континенті становила 747,6 тис. км² (включаючи 601,1 тис. км² тер. України), а т. зв. укр. нац. мішана тер. — 197,1 тис. км², включаючи 14,2 тис. км² земель Пн. Чернігівщини, 163,4 тис. км² Сх. Пере­дкавказ­зя, 19,5 тис. км² укр. земель у Польщі. За оцінкою В. Кубі­йовича і А. Жуковського, укр. етнічні землі в Європі за­ймають 944,7 тис. км², суцільна укр. тер. становить майже 4/5 усіх земель, які заселяють українці. Із них понад 80 % — держ. тер. сучас. України, а майже 20 % входить до складу сусід. держав. Наведені обчисле­н­ня укр. етніч. тер. поза ме­жами України були актуальними станом на 1970, але є нереаліст. для поч. 21 ст. Ситуація у сфері від­творе­н­ня укр. людності у світі має всі ознаки криз. стану. 1991–2014 кількість померлих по­стійно пере­вищувала число народжених, сформувалася стала депопуляц. тенденція динаміки чисельності. Етніч. українців невпин­но асимілюють сусідні етноси, особливо рос., скорочується укр. етнічна територія. Без­слідно зник­ли колись великі етнічні укр. ареа­ли в рос. частині Слобожанщини, на Пн. Кавказі, на Дону, Далекому Сході, на тер. Пн. Казах­стану і на зх. прикордон­ні України. Знач. еволюції за­знали укр. етнічні ме­жі після 2-ї світової вій­ни. Зміни повоєн. періоду в р-ні укр.-польс. роз­селе­н­ня зумовили на сьогодні одно­значно ліній. характер укр.-­польс. етніч. межі. По­ступово від­ступає до лінії укр. кордону і ме­жа роз­селе­н­ня на тер. Румунії (Ма­рамарощина, Пд. Буковина). Подібні процеси від­буваються й на укр.-словац. та укр.-рос. прикордон­ні. Знач. мірою зберігається пере­хід. характер укр.-­біло­рус. етніч. межі. Зх. діаспора укра­їнців у країнах «далекого зарубіж­жя» виникла в результаті їхніх еміграцій у 2-й пол. 19 — 20 ст. На поч. 2015 чисельність людності світ. українства становила 40,8 млн осіб, зокрема на тер. колиш. СРСР (без України) — 3,0 млн, у Зарубіж. Європі — 0,8 млн, в Україні — 35,0 млн, у Пн. і Пд. Америці — 2 млн осіб. Неблагополучна демогр. ситуація склалася і для світ. українства, для якого також характерна депопуляц. динаміка чисельності Н. Чисельність людно­сті світ. українства скоротилася із 46 051,1 тис. осіб 1989 до 40 804,0 тис. осіб 2015, або ж на 11,4 %.

Етнічний склад населе­н­ня

Сучасне Н. У. досить різноманітне за етніч. складом, в якому поряд з українцями пред­ставлено ще багато ін. етносів. За остан. пере­писом Н., в Україні проживало 10,7 млн осіб (22,2 %), які не ідентифікували себе українцями. Від­повід­но до укр. законодавства для по­значе­н­ня пред­ставників неукр. етніч. груп використовують поня­т­тя нац. меншини. Найбільшою в Україні нац. меншиною є росіяни, які посідають 2-е місце за чисельністю після українців. До числа росіян уві­йшла і значна кількість етнічно змішаного Н., що було асимільоване із різних причин (змішані шлюби, політ. конʼюнктура рад. часів тощо) й ідентифікує себе з росіянами. У серед. 17 ст. росіяни на сучас. укр. тер. практично не проживали, масово заселяти укр. землі вони роз­почали із 2-ї пол. 18 ст. Міграц. політика метрополії була спрямована на збільше­н­ня чисельності росіян — опори царського, а пізніше і рад. режимів в Україні. Рос. еміграція разом із інтенсив. зросійще­н­ням авто­хтон. укр. Н. при­звели до зро­ста­н­ня рос. етносу у 34,4 раза за період 1795–1897, а протягом 20 ст. — у 4,1 раза. Укр. етнос у ці періоди збільшився від­повід­но у 5,1 та 1,8 раза. В істор.-­етніч. від­ношен­ні рос. нац. меншина в Україні досить неоднорідна, вона включає і давніх поселенців на Слобожанщині (субетнічна група донських козаків), пред­ставників різних рос. етноконфесій. груп (старообрядців), які пере­селилися в Україну впродовж 17–18 ст., і значну, кількісно найбільшу групу росіян — мі­грантів періоду індустріалізації укр. земель (оста­н­ня чв. 19 ст. — кін. 1980-х рр.). Роз­селе­н­ня поляків в Україні по­вʼязане з міграц. екс­пансією Речі Посполитої на під­леглі їй укр. землі. Колонізація поляками укр. земель склалася історично та була повʼязана насамперед із Галичиною і Прав­обереж. Україною. Саме тут сформувалися найчислен­ніші польс. етнічні спільноти у ме­жах укр. етніч. масиву. Перша хви­ля польс. колонізації — при­єд­на­н­ня до володінь польс. короля у 14 ст. Галиц. Русі. Від серед. 16 ст. посилилося пере­селе­н­ня поляків на зх.-укр. землі зі сх. польс. воєводств, у 17–18 ст. зросла кількість пере­селенців і на Над­дні­прянщину. У 18 — 1-й пол. 19 ст. поляки чисельно пере­важали в Україні росіян, зокрема 1719 їх було у 3 рази більше і вони становили 3,1 % заг. чисельності Н. на сучас. укр. тер., а росіяни — лише 1,0 %. Однак уже на­прикінці 19 ст. росіяни значно випередили поляків: 1897 на укр. землях проживало 2 млн росіян, поляків — 1,5 млн, 1939 — 4,7 і 2,4 млн осіб від­повід­но. У 1940-х рр. від­булося ката­строф. скороче­н­ня чисельності поляків, упродовж 2-ї пол. 20 ст. вона неухильно зменшувалася. За пере­писом 2001, частка цього етносу в заг. чисельності Н. У. становила лише 0,3 %.

Євреї на тер. сучас. України зʼя­вилися в епоху ран­нього Середньовіч­чя, але масово вони поселилися на землях Прав­обереж. України і в зх.-укр. регіоні у 16–17 ст. В заг. чисельності Н. У. питома вага євреїв збільшувалася до 1930-х рр. (на поч. 18 ст. — 4,6 %, у серед. 19 ст. — 7,3 %). Від кін. 19 — поч. 20 ст. їхня частка почала швидко скорочуватися, і за період 1959–2001 від­соток євреїв в етніч. складі Н. У. зменшився із 2,0 до 0,2 %. Німці в Україні масово почали роз­селятися лише на­прикінці 18 ст. На поч. 19 ст. їх мешкало тут 104 тис. осіб, 1914 — 0,7 млн осіб. 1940–44 майже 0,5 млн німців було пере­селено до Німеч­чини, частина їх потім повернулася до СРСР, але не в Україну, а в Сибір і Середню Азію. Питома вага решти нац. меншин в Україні, за пере­писом 2001, дорівнювала 4,3 % (2,1 млн осіб). Інтенсивно від­буваються процеси асиміляції укр. етносу і в середо­вищі етніч. меншин. Про рівень асиміляції етносів України, пере­важно росіянами, свідчить насамперед втрата мовної самобутно­сті. За даними пере­пису 2001, лише в не­знач. кількості із загалом 130-ти етносів понад 75 % їхніх пред­ставників вважають рідною мову своєї національності. У більшості етносів цей показник пере­буває у діапазоні 25–75 %. Більшість пред­ставників нац. меншин, які не ви­знають рідною мову своєї національності, вважають рідною рос. мову, що є, власне, наслідком русифікації поперед. десятиліть і вже сформованих механізмів, що продовжують діяти і в су­час. умовах. Істотними є від­мін­ності нац. меншин щодо заселе­н­ня укр. тер., компактності роз­­селе­н­ня та рівня асиміляції. Колонізація нац. меншинами тер. України має довгу історію, в істор. рет­ро­спективі найдавніша з них — грец. колонізація.

Невеликі частини деяких етніч. груп (угорці, румуни, молдовани, білоруси, росіяни) опинилися у складі України не в результаті міграцій, а внаслідок складних процесів встановле­н­ня держ. кордону та є авто­хтон. Н. Крим. татари, ґаґаузи, караїми, кримчаки — невеликі корін­ні народи. Їхнє етно­культурне облич­чя сформувалося на території України, тобто окремі укр. регіони — це їхня істор. батьківщина. Динаміка чисельності різних етносів в Україні — результат особливостей їхнього природ. та міграц. руху, а також етніч. процесів. Ці процеси у 1959–89 впливали таким чином, що чисельність усіх національностей зросла на 22,9 %. Особливо значно вона збільшилася у росіян (на 60,1 %) та білорусів (на 51,3 %). Чисельність корін­ної укр. нації зросла лише на 16,4 %. Чисельність поляків і євреїв скоротилася від­повід­но на 12,1 та 39,7 %. У 1989–2001 чисельність усіх етносів, за винятком укр., зменшувалася, особливо значне скороче­н­ня чисельності від­булося у євреїв (майже на 80 %), поляків (більш ніж на третину), білорусів (на 37,3 %). Збереже­н­ня майже не­змін­ною чисельності українців і зменше­н­ня на 26,6 % чисельності росіян певною мірою можна пояснити зміною самоідентифікації цих етносів. Одним із осн. чин­ників змін чисельності людності етносів України є рівень народжуваності. Порівняно високі заг. коефіцієнти народжуваності фіксують у білорусів і молдован, порівняно низькі — у євреїв, поляків, росіян. Українці за рівнем заг. показника народжуваності посідали 3–4 м. Осн. чин­ником транс­формації етніч. структури стали міграц. процеси. Із роз­падом СРСР і проголоше­н­ням незалежності України почалося поверне­н­ня до нашої країни етніч. українців і пред­ставників депортов. народів. Натомість чимало пред­ставників неукр. етносів повернулося до країн походже­н­ня. Різко зросли мас­штаби еміграції за межі колиш. СРСР. Найбільше додатне сальдо міграції у 1959–88 мали росіяни, міграц. приріст яких становив щорічно в середньому 80,5 тис. осіб та був навіть більшим за природ. приріст цього етносу; невеликий міграц. приріст мали білоруси, решті етносів притаман­не від­ʼємне сальдо міграції.

Один із найголовніших чин­ників еволюції етніч. структури в Україні — зовн. міграція, що зумовила наявність нині в Україні 130-ти етніч. спільнот, які на дату пере­пису 2001 становили 10,7 млн осіб (22,2 %). Ви­значал. вплив на величину частки етніч. спільноти в заг. чисельності Н. У. мала ім­міграція росіян у 19–20 ст., поляків і євреїв — у 15–18 ст., німців — у 18–19 ст., крим. татар — на­прикінці 20 ст., а також еміграція євреїв, поляків і німців у 20 ст. Неод­но­значно ви­глядає масова еміграція українців на Схід. Із конʼюн­к­тур. міркувань вона мала позитивне значе­н­ня, оскільки частково знімала напругу в галузі аграр. пере­населе­н­ня, однак з ін. боку — призводила і до негатив. наслідків: зменшувала міграц. потенціал етносу, необхідний для суціл. заселе­н­ня укр. степів Причорно­морʼя, полегшувала зросійще­н­ня українців у від­далених від етніч. ядра р-нах та, особливо, — у ві­дірваних від материк. основи укр. етніч. анклавах на Пн. Кавказі (Малиновий Клин), у Пн. Казах­стані (Сірий Клин) і на Далекому Сході (Зелений Клин). Зовн. міграція кін. 20 — поч. 21 ст. сприяє роз­ширен­ню кола пред­ставлених в Україні народів. Питома вага найчислен­нішої нац. меншини (росіян) зменшується, зро­стає частка етніч. більшості (українців). Роль ім­міграції в кількості пред­ставлених в Україні етносів досить значна — нині мають принаймні одного свого пред­ставника в Україні понад 150 некорін. етносів. Групува­н­ня при­йшлих спільнот за тер. осн. прожива­н­ня дає уявле­н­ня про напрямки міграції, а їхня чисельність та питома вага у заг. чисельності нац. меншин — уявле­н­ня про інтенсивність ім­міграції з окремих тер. та їхній вплив на сучас. етніч. склад Н. У. Ім­міграція більшості пред­ставлених в Україні народів при­звела до формува­н­ня діаспор. груп. Пред­ставники більшості народів не мають влас. анклавів і сталих між­особистіс. звʼязків, їх обʼ­єд­нано виключно у статист. сукупності на під­ставі етніч. самона­зви. Більшість із них чисельно утворюють на­стільки маленькі сукупності, що обʼєктивно неможливо стверджувати про існува­н­ня їхніх етніч. груп в Україні. Так, 80 народів світу, пред­ставлених в Україні завдяки ім­міграції, чисельно становили лише бл. 20 тис. осіб, або ж 0,02 %. Отже, навіть спіл. вплив міграції цих народів на сучас. етніч. склад людності України малопомітний. Трохи більший сумар. вплив справила міграція 25-ти народів чисельністю від 1 до 10 тис. кожен. Заг. їхня чисельність становила понад 100 тис. осіб, або 0,2 % людності України. 12 нац. меншин мали 2001 від 10 до 100 тис. осіб, спільна чисельність пред­ставників цих народів — 0,5 млн осіб, або бл. 1,0 %. Міграція 7-ми народів при­звела до формува­н­ня чисельно більших етніч. груп — від 100 до 400 тис. осіб (євреї, білоруси, молдовани, болгари, поляки, угорці, румуни). Разом вони налічують майже 2,0 млн осіб, або 4,0 %. Етнічна меншина росіян у кілька разів більша за всіх ін. разом узятих пред­ставників етніч. меншин, зафіксов. пере­писом 2001 в Україні.

Літ.: Шибаев В. П. Этнический со­став населения Европейской части Союза ССР // Тр. Комис­сии по изучению пле­мен­ного со­става насел. СССР и со­пре­дел. стран. Ленин­град, 1930; Українська людність СРСР // Пр. Укр. наук. ін­ституту. Т. 1, сер. статист., кн. 1. Варшава, 1931; Хоменко А. Національний склад людності УСРР. Х., 1931; Кабузан В. М. Народонаселение Рос­сии в ХVIII — первой половине ХIХ в. Москва, 1963; Наулко В. І. Етнічний склад населе­н­ня Української РСР: статистико-карто­графічне дослідже­н­ня. К., 1965; Кабузан В. М. Чисельність і склад населе­н­ня пів­ден­ної частини Бес­сарабії в першій половині ХIХ ст. // УІЖ. 1968. № 8; Перковський А. Л. Етнічна і соціальна структура населе­н­ня Прав­обережної України у 18 ст. // Істор. джерела та їх викори­ста­н­ня. 1969. Вип. 4; Моця О. П. Пита­н­ня етнічного складу населе­н­ня давнього Києва (за матеріалами некрополів) // Археологія. 1979. Вип. 31; Брук С. И. Числен­ность и рас­селение укра­инского этноса в XVIII — начале XX в. // Сов. этно­графия. 1981. № 5; Брук С. И., Кабузан В. М. Динамика числен­ности и рас­селения рус­ского этноса (1678–1971 гг.) // Там само. 1982. № 4; Кабузан В. М. Народы Рос­сии в XVIII веке: числен­ность и этнический со­став. Москва, 1990; Наулко В., Чорна Н. Динаміка чисельності і роз­міще­н­ня українців у світі (XVIII–ХХ ст.) // НТЕ. 1990. № 5; Зарубіжні українці. К., 1991; Шевченко А. Етнічні аспекти міграційних процесів в Україні // Етнонац. процеси в Україні: історія та сучасність. К., 2001; Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика числен­ности и рас­селения: 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнич. и полит. границ укр. этно­са. Мос­ква, 2006.

Освітня структура

Освіт. рівень, особливо праце­здат. частини Н., — одна із найважливіших характеристик людності країни. Він характеризує якість Н. як продуктив. сили та водночас дає уявле­н­ня про рівень і структуру матеріал. і духов. потреб людей на цій території. Перші кількісні характеристики грамотності Н. У. наявні лише для кін. 19 ст. за пере­писом 1897. Один із показників рівня освіти — грамотність Н., під якою ро­зуміють умі­н­ня прочитати не­склад. текст, зро­зуміти його зміст, а також записати. Оцінюють цей показник за часткою осіб, які вміють читати і писати у віці від 9-ти до 49-ти р. Станом на 1897 в Україні не­грамотні становили 72,1 % всіх жит. (місь­ке Н. — 46,1 %, сільс. Н. — 76,5 %). Серед чоловіків було 58,3 % не­грамотних, серед жінок — 86,5 %. Вищий рівень писемності мали групи у віці 10–19 і 20–29 р. Порівнял. аналіз освіченості укр. лю­дності в європ. контекс­ті свідчить, що за рівнем грамотності в умовах без­державності Україна посідала одне з остан­ніх місць. Не­зважаючи на певні позитивні зру­ше­н­ня у системі освіти на укр. землях, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах, уряди Рос. та Австро-Угор. імперій не були зацікавлені у повноцін. роз­витку укр. освіти та культури, оскільки побоювалися зро­ста­н­ня нац. сві­домості мас. Результати роботи системи освіти в Україні та пунктів мережі ліквідації неписемності (лікнепу), введеної в дію 1921, стали очевидними вже при проведен­ні пере­пису Н. 1926. За його під­сумками, грамотність Н. порівняно із 1897 зросла у 2,3 раза (у містах — в 1,4 раза, в селах — у 2,5 раза). У чоловіків рівень писемності під­вищився в 1,9 раза, в жінок — у 3,4 раза. Рівень грамотності 1939 порівняно із під­сумками пере­пису 1926 зріс на 139 % (у містах — на 115 %, в сільс. місце­вості — на 145 %). Особливо знач. було зро­ста­н­ня рівня грамотності сільс. жінок — на 195 %. Під­сумки пере­писів Н. 1897, 1920, 1926 щодо освіт. характеристик людності містять лише дані про грамотність Н. Інформацію про рівень освіти вперше опрацювали при пере­писі 1939. У межах України до 17 вересня 1939 кількість осіб, які мали вищу освіту у роз­рахунку на 1000 Н., становила 7 (у чоловіків — 10, у жінок — 4), неповну вищу й заг. середню (повну та базову) — 95 (110 — у чоловіків, 80 — у жінок). Пере­пис Н. 2001 засвідчив різке зро­ста­н­ня кількості та частки ос­ві­чених людей. Зро­ста­н­ня освіче­ності всього Н. зумовило й зро­ста­н­ня рівня освіченості серед зайнятого Н. — 1959–2001 кількість Н., зайнятого екон. діяльністю, із вищою, незакінч. вищою та серед. спец. освітою збільшилося із 99-ти до 474-х осіб, а із серед. заг. освітою — із 67-ми до 430-ти на 1000 Н.

Літ.: Авдієнко М. Народна освіта на Україні. Х., 1927; Його ж. Письмен­ність людності України. Х., 1930; Все­союзная пере­пись населения 1937 г.: краткие итоги. Москва, 1991; Оно­прієнко В. І. Історія української науки ХІХ–ХХ ст.: Навч. посіб. К., 1998; Ніколаєнко С. М. Стратегія роз­витку освіти України: початок ХХІ столі­т­тя. К., 2006; Чернікова Л. Ф. Роз­виток освіти в сучасній Укра­їні: освітньо-правовий аспект // Культура народов Причерноморья. 2014. № 266.

О. М. Гладун, Н. В. Кулик, О. П. Рудницький

Завантажити статтю