Рідна мова

Визначення і загальна характеристика

РІ́ДНА МО́ВА — мова, засвоєна в ран­ньому дитинстві без спеціального на­вча­н­ня,

• якою людина мислить і роз­мовляє без додаткового самоконтролю,
• за допомогою якої повною мірою висловлює думки й почу­т­тя,
• яка повʼязує людину з попередніми поколі­н­нями,
• через яку доросла людина усві­домлює свій звʼязок та належність до національної культури.

Поня­т­тя «рідна мова» — одне з най­складніших і водночас базових у соціолінгвістиці, лінгвофілософії, етнології, лінгводидактиці та інших науках. Його широке функціонува­н­ня й між­дисциплінарний статус засвідчують вагомість охоплюваного ним змісту, значну варіативність вираже­н­ня та наявність смислових нюансів. Із часу впровадже­н­ня в політичну практику принципу самови­значе­н­ня націй поня­т­тя «рідна мова» виразно й послідовно політизували.

В основу його дефініції кладуть різні диференційні ознаки, найчастіше це мова батьків та етнічна чи національна самоіндентифікація (мова етносу чи етно­графічної групи). Таке трактува­н­ня рідної мови пере­важає як у доробках українських учених і громадських діячів початку 20 ст. — К. Михальчука, І. Огієнка (див. Іларіон), В. Сімовича, А. Волошина, М. Возняка, М. Гладкого, О. Курило, О. Синявського, С. Смеречинського, так і в працях дослідників 2-ї половини 20 — початку 21 ст. — В. Русанівського, С. Єрмоленко, Л. Мацько, М. Сюська, Я. Радевича-Вин­ницького, Н. Шумарової, М. Степаненка, Ф. Бацевича, І. Фаріон, О. Маленко, Н. Дзюбишиної-Мельник, О. Федик та ін. Витоки цих по­глядів — в ідеях романтиків та пред­ставників німецької класичної філософії (Й.-Ґ. Гердер, Й.-Ґ. Фіхте, А. Шлейхер, В. фон Гумбольдт), що пізніше ви­значили суть концепції рідної мови у працях Г. Штейнталя, В. Вундта, К. Фослера, Е. Кас­сірера, О. Потебні та ін. Постулат В. фон Гумбольдта про духовно-енергетейну сутність мови роз­вивав у 19 ст. О. Потебня, який вважав, що мова — це головна ознака народу, але «те, що робить певний народ народом, полягає не в тому, щоб висловлюватися мовою, а в тому, як висловлюватися». Мова, за О. Потебнею, впливає на формува­н­ня народної сві­домості та на хід думок окремої людини. Поня­т­тя «рідна мова» і «мова народу» в працях українського лінгвіста тотожні. Різносфокусоване баче­н­ня про­блеми спів­від­ноше­н­ня народу і його рідної мови спродукувало психолінгвістичний висновок вченого про роз­двоєне світоспо­гля­да­н­ня дітей-білінгвів. І. Франко у праці «Двоязичність і дволичність» під­креслював тісний звʼязок людської психіки з «органічними системами звуків» рідної мови. Вчений, який сам володів кількома мовами, акцентував емоційний компонент поня­т­тя «рідна мова», під­креслював, що якнайповніше виразити внутрішній стан людини, увесь спектр її пере­живань можна тільки рідною мовою. У 20 ст. думки В. фон Гумбольдта зумовили появу гіпотези лінгвістичної від­носності Е. Сепіра і Б. Ворфа, суть якої полягає в тому, що: мова зумовлює спосіб мисле­н­ня народу, який нею говорить; спосіб пі­зна­н­ня реального світу залежить від того, якою мовою мислять люди. Ці положе­н­ня хоч і викликали дис­кусії, проте твердже­н­ня про вплив мови на процеси пі­зна­н­ня і формува­н­ня картини світу в сучасній науці стало аксіоматичним. Ідеї В. фон Гумбольдта надихнули Й.-Л. Вайсґербера на створе­н­ня мовного закону людства, основу якого склало трактува­н­ня рідної мови. На думку остан­нього, це та мова, за допомогою якої людина освоює світ і входить до певної мовної спільноти, а збереже­н­ня і роз­виток рідної мови — це головна умова збереже­н­ня етносу.

В українській науці ключову роль рідної (народної) мови і в роз­витку людини, і в процесах націотворе­н­ня від­значали М. Костомаров, М. Грушевський, К. Михальчук, Г. Ващенко, І. Огієнко, М. Гладкий, О. Курило, О. Синявський, С. Смеречинський, М. Сулима та ін. Усві­домле­н­ня нерозривного звʼязку між мовою здобу­т­тя знань та існува­н­ням окремого народу було поштовхом до боротьби за право на­вчатися рідною мовою. Ця боротьба на під­російській частині України загострилася в 2-й половині 19 ст. у звʼязку із скасува­н­ням кріпацтва та необхідністю на­вча­н­ня широких народних мас. Від­так на­вча­н­ня рідною мовою зумовлювало потребу під­ручників і посібників нею, але насамперед потребу літературної мови на народнорозмовній основі, кодифікації, унормованого правопису та граматик, що наштовхувалося на ще складніші про­блеми лінгвістичного та соціально-політичного плану. В умовах без­державності українцям необхідно було від­стояти окремішність української мови, довести широкому загалу спроможність української мови виконувати всі су­спільно-культурні функції, утвердити статус національної мови, сформувати її пре­стиж. Проте ці зав­да­н­ня не вичерпували мовну про­блему, а виходили в площину таких світо­глядних про­блем, як рівень національної сві­домості українців, роль мови в державотворчому процесі, мовна політика тощо. Напр., в Російської імперії під час пере­пису населе­н­ня 1897 національну належність українців, як і пред­ставників інших національностей, ви­значали за рідною мовою.

Від­стоюва­н­ня прав української як рідної було одним із перших важливих кроків до національного самови­значе­н­ня. Ро­зумі­н­ня її як мови свого народу пере­важало в україністиці періоду СРСР. Проте ґрунтовні соціолінгвістичні та лінгвофілософські дослідже­н­ня цієї про­блеми тоді не проводили, адже вони могли б пі­ді­рвати ідеологічні основи панівної на той час національної та мовної політики. У багатонаціональному й полікультурному СРСР реалізація політики внутрішнього колоніалізму та формува­н­ня «нової історичної спільноти — радянського народу» су­проводилися ре­пресивними заходами щодо національно сві­домих громадян та етнічних меншин, стира­н­ням полікультурності багатьох регіонів України, утвердже­н­ням російської не тільки як мови між­національного спілкува­н­ня, а й рідної для неросійських громадян. Цю тенденцію загалом від­ображають всесоюзні пере­писи, зокрема 1926, 1970, 1979 і 1989. З початком реформи освіти (1958), що за­проваджувала вільний вибір мови на­вча­н­ня, та по­станови пленуму ЦК КПУ «Зав­да­н­ня партійних організацій України щодо посиле­н­ня масово-політичної роботи серед трудящих» від 22 травня 1959 в Україні почалося утвердже­н­ня українсько-російської двомовності, яка в контекс­ті «творе­н­ня нової історичної спільноти» означала повний пере­хід су­спільства на російську мову спілкува­н­ня. За пере­писом 1989 в СРСР рідною або другою мовою, якою вільно володіють, на­звали російську 81,4 % всього населе­н­ня країни.

Єд­ність понять «мова» і «нація», що на українському ґрунті випливає насамперед із міркувань О. Потебні про мову як втіле­н­ня національного духу, закріпилася в українській лінгвофілософії на тривалий період. Лаконічно й водночас вичерпно це роз­крили В. Іванишин і Я. Радевич-Вин­ницький у праці «Мова і нація». Ф. Бацевич у праці «Духовна синергетика рідної мови» доходить висновку, що найважливішими ознаками рідної мови є її духовна сутність і синергетика. Актуальність та непересічне значе­н­ня для людства поня­т­тя «рідна мова» засвідчує проголоше­н­ня на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО Між­народного дня рідної мови (International Mother Language Day), який щорічно від­значають 21 лютого, починаючи від 2000.

В умовах глобального інформаційного й економічного простору, соціальної від­критості та багаторазового зро­ста­н­ня міграційних потоків, що су­проводяться збільше­н­ням кількості мультилінгвів, про­блема рідної мови не втрачає своєї важливості. У сучасній науці поня­т­тя «рідна мова» (native language) здебільшого корелює з поня­т­тями «перша мова» (first language, L1), «успадкована мова» (heritage language). Термін «успадкована мова» стосується мови, пере­важно вживаної в сімʼї, проте не тотожний терміну «перша мова», оскільки успадкована мова може мати обмежене функціонува­н­ня (на­приклад, спілкува­н­ня лише з пред­ставниками старших поколінь) і бути другою мовою. Засвоєна в дитинстві мова може забутися або за­знати істотної редукції під впливом іншої мови, що домінує в су­спільстві. Отже, поня­т­тя «рідна мова» по­стає як мінливе явище, залежне від субʼєктивних й обʼєктивних чин­ників, та водночас воно зберігає гостру актуальність в аспекті національного державотворе­н­ня та ідентичності індивіда.

Літ.: Потебня А. А. Полное со­брание сочинений. Т. 1. О., 1922; I. Dzyuba. Internationalism or Russification? London, 1968; Шевельов Ю. Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра // Сучасність. 1986. № 10; Потебня А. А. Мысль и язык. К., 1993; Радченко О. А. Лингвофилософский романтизм И.-Л. Вайсгербера // Во­просы языко­знания. 1993. № 2; Іванишин В., Радевич-Вин­ницький Я. Мова і нація. Дрогобич, 1994; Єрмоленко С. Я. Мова і україно­знавчий світо­гляд. К., 2007; Бацевич Ф. Духовна синергетика рідної мови: Лінгвофілософські нариси. К., 2009; Огієнко І. Наука про рідномовні обовʼязки // Огієнко І. Рідна мова. К., 2010; Франко І. Я. Двоязичність і дволичність: [Характеристика москвофільства в Галичині та роля І. Наумовича] // Франко І. Я. Додаткові томи до зі­бра­н­ня творів у 50-ти т. Т. 54. К., 2010; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 2010; Єрмоленко С. Я. Парадигма української мови в науковому світо­гляді Михайла Грушевського // Українська мова. 2016. № 3.

Л. В. Кравець

Завантажити статтю