Нова ера

«НОВА́ Е́РА» — спроба українсько-польського поро­зумі­н­ня 1890 в Галичині за участі уряду Австро-Угорщини та українських громадських діячів Над­дні­прянщини. Поня­т­тям «Н. е.» за­звичай окреслюють не конкретні політ. домовленості, що офіційно не були оприлюднені, а поперед. кількаріч. пере­говор. процес і спроби реалізації угоди, під впливом яких у Галичині минули 1890-і рр. «Н. е.» стала наслідком не лише внутр. роз­витку укр.-польс. від­носин у Галичині та укр. нац. руху, а й зовн.-політ. об­ставин, в яких опинилася Австро-Угорщина. Її зовн. політику від 1870-х рр. ви­значали наро­ста­н­ня суперечностей із Росією і зближе­н­ня з Німеч­чиною.

Створе­н­ня Тро­їстого союзу, формува­н­ня франц.-рос. блоку ставили під сумнів узгоджену політику Росії, Німеч­чини та Австро-Угорщини в польс. питан­ні. Австро-нім. зближе­н­ня посилило інтерес правлячих кіл і громадськості Росії до укр. (руського) насел. Галичини, активізувало заходи з під­тримки русофільства. Можливість викори­стати укр. пита­н­ня проти Росії та Польщі в 1880-х рр. обговорювали у правлячих колах Німеч­чини, занепокоєних зміцне­н­ням поляків у Галичині. Під тиском цих об­ставин урядовці Австро-Угорщини на­прикінці 1880-х рр. під­креслено цікавилися становищем українців, демонстрували готовність під­тримати їхній нац.-культур. роз­виток взамін на лояльність і задля цього були готові ви­ступити посередниками в нормалізації укр.-польс. від­носин. Укладе­н­ня між­нац. угоди в Галичині від­повід­ало й внутр.-політ. інтересам Відня. Зміцнілі на базі кон­ституц. пере­творень нац. рухи роз­хитували цілісність держави і вимагали дедалі більшої уваги (водночас з польс.-укр. зближе­н­ням уряд готував і чесько-нім. угоду). Інтересові з боку правлячих кіл Австро-Угорщини до укр. пита­н­ня від­повід­али такі ж зацікавле­н­ня лідерів народов. (україно­філ.) течії (див. Народовці). У конкурент. боротьбі зі старорусинами й русофілами (див. Мос­квофіли) народовці на поч. 1880-х рр. домоглися рівноправ. участі в політ. житті провінції. Обмеже­н­ня політ. прав українців змушувало політиків народов. кола шукати прямі контакти з урядом. 1882 між народовцями й русофілами було укладено угоду, що перед­бачала узгоджені дії в політ. житті Галичини та зня­т­тя гостроти дис­кусій щодо національної ідентичності. Вона дала змогу народовцям здобути депутат. мандати та активізувати парламент. діяльність, але з часом почала гальмувати роз­виток народов. руху, спричинила звинуваче­н­ня усіх галиц. українців у пророс. симпатіях, не задовольняла діячів Над­дні­прянщини. У 2-й пол. 1880-х рр. у Києві сформувалася група укр. діячів (В. Антонович, О. Кониський та ін.), які наполягали на тісніших контактах з укр. народовцями в Галичині та ви­ступали проти їхнього зближе­н­ня з русофілами, мотивуючи це заг.-укр. інтересами.

Польс. політики протидіяли прямим контактам австр. урядовців з укр. діячами Галичини і Над­дні­прянщини, оскільки остерігалися, що втруча­н­ня Відня при­зведе до втрати поляками пере­ваги в Галичині. Спо­стерігаючи за зміцне­н­ням укр. руху, польс. діячі намагалися за­вчасно поро­зумітися з українцями, аніж зробити це під примусом Відня. Ключовою фігурою в пере­говорах з польс. боку був князь А. Сапєга. Як актив. учасник польс. визв. руху, він не міг роз­раховувати на політ. карʼєру, тому в 2-й пол. 1880-х рр. зосередився на пере­говорах з українцями. На заключ. етапах до них були залучені краків. консерватори, які керували Галичиною. Залишаючись рівновід­даленими від осн. лінії укр.-польс. конфлікту, вони ставали ініціаторами й реалізаторами всіх політ. домовленостей з українцями. Пере­говори су­проводжувала геополіт. риторика, що включала широке трактува­н­ня заг.-укр. пита­н­ня як чин­ника європ. політики і перед­бачала стратег. польс.-укр. союз задля спіл. проти­стоя­н­ня імпер. політиці Росії та Німеч­чини. З укр. боку гол. фігурою пере­говорів був О. Барвінський, який у 1870–80-х рр. разом із братом В. Барвінським ві­ді­гравав провід­ну роль у середовищі галиц. народов­ців. Після смерті брата (1883) і пере­їзду до Тернополя О. Барвінський ві­ді­йшов на другий план, однак зберіг контакти і з львів. народовцями, і з укр. діячами Над­дні­прянщини. Під час по­їздки до Києва 1885 він обговорив із В. Антоновичем план ви­да­н­ня «Руської історичної бібліотеки». 1888 за протекцією А. Сапєги О. Барвінський отримав посаду викл. учител. семінарії у Львові, де він згуртував частину львів. народов­ців (А. Вахнянин, Т. Грушкевич, Є. Гузар, К. Кахникевич, І. Чапельський, Д. Гладилович, К. Телішевський), які вирішили діяти у поро­зумін­ні з укр. діячами Над­дні­прянщини та вважали помилковими ком­проміси з русофілами. У тому ж році досягнуто угоди про ви­да­н­ня за фінанс. під­тримки А. Сапєги часопису «Правда», що мав стати органом усієї України, пропагувати духовну єд­ність роз­діленого держ. кордонами українського народу, під­штовхувати народовців до роз­риву з русофілами, об­стоювати тезу про спільність укр., польс. і австр. інтересів. У сере­довищі цих діячів у 1880–90-х рр. сформувалася укр. концепція «органіч. праці», реалізувати яку О. Барвінський сподівався завдяки укр.-польс. поро­зумін­ню.

Політики неодно­значно сприйняли ідею черг. польс.-укр. угоди. Особи, які її оприлюднили (намісник Галичини К. Бадені та голова політ. товариства народовців «Народна рада» Ю. Романчук), наважилися на публічні ви­ступи після знач. сумнівів. Уже на час проголоше­н­ня угоди її ініціатори ро­зуміли, що вона не роз­вʼяже всіх про­блем. Народовці сподівалися на ефективне посередництво уряду, здобутки в нац.-культур. сфері, витісне­н­ня русофілів. «Н. е.» була проголошена 25–27 листопада 1890 укр. депутатами-народовцями на засі­да­н­нях Галицького кра­йового сейму. Обра­н­ня сеймової трибуни мало засвідчити готовність українців спільно з поляками роз­будовувати галиц. автономію. У своєму ви­ступі Ю. Романчук проти­ставив москвофілам іншу «частину русинів», вірних про­грамі нац. само­стійності українського народу, що 1848 була проголошена Гол. руською радою, та ви­значив їхні політ. засади: само­стійність своєї «народності» й мови; вірність Австро-Угорщині та династії Габс­бурґів; від­даність греко-катол. Церкві; помірк. лібералізм; екон. роз­виток селянства й міщанства (при цьому він наголосив на необхідності зміни «не­приязної русинам системи»). К. Телішевсь­кий закликав українців і поляків до поро­зумі­н­ня, зважаючи на спільні небезпеки і потребу спів­праці задля роз­витку Галичини; М. Січинський говорив про необхідність створе­н­ня в Австро-Угорщині центру тяжі­н­ня для всіх українців, трактуючи це у контекс­ті пере­моги зх. цивілізації. Важливим моментом стала під­тримка акції греко-катол. митрополитом С. Сембратовичем, оскільки раніше церк. верхівка в Галичині уникала чітких висловлювань щодо нац. ідентичності галиц. українців і навіть була опорою русофіл. руху. У від­повідь К. Бадені по­обіцяв, що австр. уряд під­тримуватиме нац. роз­виток галиц. українців за умови їхньої лояльності та боротьби з москвофільством. Лідери польс. сил сприйняли заяви українців стримано, посилаючись на те, що вони звернені до уряду. Зваживши на позицію К. Бадені, який заперечив будь-які кулуарні домовленості, найбільш занепокоєні угодою сх.-галиц. консерватори не наважилися від­крито її засудити й обмежилися за­стереже­н­ням до уряду про те, що укр. пита­н­ня не можна обговорювати без участі польс. політиків.

Немає під­став стверджувати про існува­н­ня схваленого хоча б кількома сторонами під­сумк. документа угоди з пере­ліком вимог українців. На під­ставі аналізу чернетк. записів і по­етапно оприлюднених вимог можна зробити висновок, що йшлося про від­кри­т­тя кількох укр. середніх навч. закладів і укр. каф. у Львів. університеті, під­тримку укр. нац.-культур. і фі­нанс.-госп. ін­ституцій, роз­шире­н­ня прав української мови в адміністрації та судочинстві, поверне­н­ня із зх. у сх. частину Галичини чиновників-українців, на­да­н­ня пере­ваг при при­значен­ні на посади і священичі парафії народовцям перед русофілами тощо. Деякі з цих вимог були реалізовані, зокрема мін-во віро­сповідань і освіти ре­скриптом від 4 березня 1891 змінило про­грами навч. курсів для вчител. семінарій Львова, Тернополя, Станіслава (нині Івано-Франківськ) і збільшило кількість предметів з українською мовою викла­да­н­ня; мін-во юстиції 9 червня того ж року зобовʼязало робити записи в іпотеч. книгах мовою по­да­н­ня. Згідно з роз­порядже­н­ням галиц. намісника, під­владні органи мусили листуватися з українцями українською мовою, але на практиці це не завжди виконували. На держ. установах, поряд із написами нім. і польс. мовами, почали зʼявлятися і українською. На­прикінці 1890 засн. офіц. україномовну г. «Народна часопись», рідшими стали випадки конфіскації укр. преси цензурою. Важливим успіхом народовців у Галичині було за­провадже­н­ня у школах фонетич. правопису на під­ставі ріше­н­ня мін-ва віро­сповідань і освіти від 25 листопада 1892. Ще 1891 Кра­йовий виділ Галиц. сейму до­зволив викори­ста­н­ня його в україномов. діловодстві. 1892 створ. 3 укр. школи вправ при вчител. семінаріях у Львові, Станіславі, Тернополі; двомовну, однак із пере­вагою української мови, вчител. семінарію в м. Самбір (нині Львів. обл.); укр. гімназію в м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.). 1893 О. Барвінський став чл. Кра­йової шкіл. ради. Угода дала імпульс для активізації у 1890-х рр. діяльності товариства «Просвіта», заснува­н­ня 1891 страхового товариства «Дністер», реорганізації Товариства ім. Шевченка в наук. ін­ституцію (див. Наукове товариство імені Шевченка). Українофіл. нац.-культурні товариства й період. вид. почали отримувати невеликі дотації з кра­йового бюджету. 1894 М. Грушевський при­знач. проф. створ. у Львів. університеті «другої кафедри загальної історії з особливим оглядом на історію Східної Європи» з українською мовою викла­да­н­ня. Серед першочерг. заходів, які не вдалося реалізувати, — спроба народовців пере­брати від русофілів контроль над Народним домом у Львові та заснува­н­ня ще кількох укр. каф. у Львів. університеті. У звʼязку з цими процесами роз­глядають також пере­біг Львів. собору греко-катол. Церкви 1891, на якому від­кинуто спроби латинізації сх. обряду. «Н. е.» спричинила важливі зміни в укр. парламент. політиці: зросла чисельність укр. депутатів, зі складу парламент. пред­ставництва на деякий час були витіснені русофіли, 1891 перший українець уві­­йшов до спіл. австро-угор. делегацій (К. Мандичевський, від 1893 — О. Барвінський).

Найбільше «Н. е.» вплинула на внутр. роз­виток укр. руху в Галичині, зокрема започаткувала 10-річ. період гострих ідейно-політ. дис­кусій, що на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. втілилося в утворе­н­ня укр. політ. партій європ. взірця з включе­н­ням до парт. про­грам положе­н­ня про укр. державність та спричинило паді­н­ня популярності русофілів. Укр. громадськість роз­почала критикувати «Н. е.» від­разу після її проголоше­н­ня: спочатку русофіли, які звинувачували народовців в одно­сторон. порушен­ні нац. солідарності, й радикали, які ви­ступали проти будь-яких ком­промісів з урядом; коли стало зро­зуміло, що угода не веде до негай. та істот. зміцне­н­ня позицій українців, до них при­єд­налися й самі народовці. Багато хто з них вважав, що москвофільство притаман­не невеликій групі осіб, тоді як більшість русофілів можна пере­конати в про­грамі укр. нац. окремішності, не роз­палюючи між­парт. конфронтації. У серед. 1890-х рр. прихильниками «Н. е.» залишилася нечисельна група О. Барвінського. У результаті брутал. правопорушень, вчинених галиц. адміністрацією під час т. зв. баденів. виборів до Галиц. кра­йового сейму (1895) і Держ. ради (1897), ці діячі встановили контроль над парламент. політикою галиц. українців, однак їхня діяльність не користувалася під­тримкою укр. громадськості та не приносила результатів через опір польс. політиків будь-яким по­ступкам на користь українців.

Остаточ. заверше­н­ням «ново­ерів.» курсу був від­хід від нього 1901 О. Барвінського. Його однодумці очолили праве крило укр. руху і створили кілька організацій християн.-сусп. напряму. Провід. укр. політ. силою в Галичині стала засн. 1899 Укр. нац.-демократ. партія. Важливу роль у припинен­ні «Н. е.» ві­діграло зниже­н­ня інте­ресу уряду Австро-Угорщини до укр. пита­н­ня після стабілізації зовн.-політ. ситуації та внаслідок наро­ста­н­ня внутр.-політ. про­блем, через які уряд був зацікавлений у присутності польс. парламент. пред­ставництва в про­уряд. більшості. Польс. політики викори­стали ситуацію для запобіга­н­ня контактам українців із Від­нем, запевнюючи уряд у збережен­ні угоди 1890, що на­справді не дія­ла. Серед сх.-галиц. консерваторів зро­стало пере­кона­н­ня в доцільності чинити опір будь-яким нац. здобуткам українців як таким, що прямо за­грожують польс. нац. інтересам у Сх. Галичині. Теза про провал «Н. е.» стала їхнім аргументом на користь недоцільності спроб між­нац. поро­зумі­н­ня. Дис­кусії довкола «Н. е.» від­бувалися й навколо морал. категорій — про від­повід­альність у політиці, нац. солідарність, межі до­зволеного в між­нац. боротьбі тощо. Їхнє обговоре­н­ня сприяло залучен­ню до нац. руху широких верств населе­н­ня.

Завантажити статтю