Німці — Енциклопедія Сучасної України

Німці

НІ́МЦІ – нація, основне населення Німеччини. Відомі також як германці, шваби, дейтше, тедески, аллемани, готи, франки, тевтони. Н. – носії німецької мови, що належить до герман. групи індоєвроп. мов. Традиційно спові­дують християнство – католицизм і лютеранство. Мешкають переважно в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Мають численну діаспору в США, а також країнах Центр.-Сх. Європи, що від часів Середньовіччя були об’єктом нім. колонізації. До об’єднання Німеччини (1871) Н. сформували десятки політій, що входили до Священ. Римської імперії нім. нації (до 1806), а згодом – Пруссії (до 1871). Дослідники виокремлюють кілька великих хвиль міграції нім. етносу на укр. територію. Перша значна колонізація Приазов’я та Причорномор’я пов’язана з нім. племенами готів у 2-й пол. 2 ст. Після розпаду держ. об’єд­нання Германаріха у 4 ст. центр куль­турно-госп. життя готів перемістився на Керчен. п-ів, а ця тер. ще довгий час називалася Готією. Ін. хвиля руху Н. на укр. землях припадає на Середньовіччя. Чимало згадок про нім. поселення належить до часів Київ. Русі. Цьому сприяли і шлюбні зв’язки князів Київ. Русі з нім. династіями. Так, дочка київ. князя Всеволода Ярославича Євпраксія була дружиною нім. імператора Генріха IV. Н. прибували на укр. землі як купці, мандрівники, у складі делегацій посольств. У 11–12 ст. невеликі групи Н. із Відня, Любека, Реґенсбурґа, Майнца започаткували торг. справу в Києві, Володимирі-Волинському, Луцьку та ін. містах. Нім. колонізація укр. земель розширилася після захоплення їх Литвою і Польщею (Н. селилися переважно в містах). Нову сторінку в історії укр. Н. відкрито в остан. третині 18 ст., коли рос. уряд почав у масовому порядку запрошувати в країну переселенців. Згідно з маніфестами Катерини ІІ від 4 грудня 1762 і 22 липня 1763 нім. поселенцям надавали широкі привілеї, серед яких – свобода віросповідання, звільнення від податків і військ. повинності, право на місц. самоврядування тощо (1870 ці права скасовано). Переселення та закріплення на Пд. України Н., як й ін. іноземців, слугувало вирішенню цар. урядом своїх політ. та імпер. домагань. Це були: освоєння новопридбаних тер., захист кордонів від набігів войовничих сусідів та послаблення Запороз. Січі як осередку боротьби за нац. незалежність України. Після знищення Січі (1775) понад 25 % її земель передано нім. колоністам, у 1780-і рр. Н. заселили Пд. України – цілинні землі Приазов’я, Причорномор. степи, Крим. Вони прибували здебільшого із Данциґа (нині м. Ґданськ, Польща), Бадена, Вюртемберґа, Гессена, Рейн­ланда, Пфальца, Ельзаса та ін. земель Німеччини й осідали переважно у Херсон., Катеринослав., Таврій. губ., Бессараб. обл. 1818 для управління нім. колоніями на Пд. України створ. Опікун. ком-т. У серед. 19 ст. тут було 250 поселень, 1914 – 966. Осередком масового поселення Н. також стала Волинь – Житомир., Новоград-Волин., Луцький, Володимир-Волин. і Дубен. повіти. За переписом насел. 1897, на Пд. України проживало 377,8 тис., на Волині – 171,3 тис. Н. Нім. колоністи оселялися й на укр. землях Австро-Угорщини: 1914 у Галичині проживало 47 тис., на Буковині – 21 тис., на Закарпатті – понад 10 тис. Н. Отримавши суттєві пільги, нім. колоністи економічно швидко міцніли. На поч. 20 ст. на Пд. України вони були власниками 3,8 млн дес. землі, на Волині – 700 тис. дес. Осн. сфери господарювання – землеробство, тваринництво, садівництво, ліс. госп-во, частково – виноградарство, шовківницт­во, вирощування тютюну. Внаслідок реформ 1860–70-х рр. виникли великі нім. фермер. госп-ва з новими формами вироб-ва, застосуванням с.-г. машин та передових агротех. методів. Виникли сприятливі умови для розвитку хліборобства, с.-г. машинобудування. У колоністів були розвинені громад. життя і кооп. рух, зростали аграрні спілки, кредитні установи тощо. У серед. 19 ст. в Одесі діяло 9 нім. цехових управ: слюсарна, каретна, столярна, годинник. справ, кондитер. та ін. Нім. купці здійснювали торг. операції з європ. країнами, організовували міжнар. товарні перевезення. Засн. прусське, гамбур., бавар., баден., саксон., вюртембер. та інші консульства. У нім. колоніях відкривали початк. школи, уч-ща підвищеного типу, жін. г-зії та центр. уч-ща, де здобували середню освіту. В серед. 19 ст. у Таврій., Катеринослав. і Херсон. губ. загалом нарах. 156 початк. шкіл. Функціонували будинки для сиріт та інвалідів, лікарні та ін. соц. установи. Від 1863 виходила г. «Odessaer Zeitung», від 1906 – «Deutsche Volkszeitung». Нім. мовою видавали підручники, наук. і художню літ-ру. Відчутний внесок у архіт. буд-во визнач. споруд укр. міст зробили будівничі нім. походження, зокрема у Києві Велика лавр. дзвіниця була зведена 1745 за проектом нім. арх. Ґ.-Й. Шеделя (нині входить до списку Всесвіт. спадщини ЮНЕСКО); будівля сучас. театру ім. І. Франка (попередня назва – театр Соловцова) – 1898 за проектом нім.-рос. арх. Г. Шлейфера та Е. Брадтмана; Київ. опер. театр – 1901 за проектом арх. нім. походження В. Шретера. 1899–1901 київ. парки і сквери облаштовано фонтанами, спроектованими нім. арх. О. Шіле. Передові с.-г. технології у вівчарстві розвивав Й. Корніс, родина Фальц-Фейнів заснувала на Херсонщині заповідник «Асканія-Нова». Багато зробили для розвитку нім. колоній родини німців-підприємців Решке, Гехта, Вернера та ін. Із середовища нім. переселенців вийшла ціла плеяда службовців, держ. діячів, діячів науки і культури, яких обирали до міських дум, земських органів управління. Науковці нім. походження працювали у ВНЗах: фізик М. Шіллер, астроном Р. Фогель, ботанік І. Шмальгаузен, хімік М. А. Бунге, філолог Б. Варнеке, археолог Е. Штерн та ін. Видат. правознавець і економіст М. Х. Бунге у 1859–62, 1871–75, 1878–80 був ректором Ун-ту св. Володимира у Києві, 1881–86 – міністром фінансів, 1887–95 – головою РМ Рос. імперії. В Ун-ті св. Володимира на мед. ф-ті працювали проф. В. Беккер, В. Бец, І. Вальтер, фіз.-мат. – Я. Вальц, юрид. – М. Ренненкампф (Е. Траутфеттер 1838 став співзасн. університет. ботан. саду); у Новорос. ун-ті в Одесі – проф. Ф. Струве, М. Грот, М. Ланге, І. Маркузен та ін. Випускник Новорос. ун-ту С. Вітте очолював мін-ва шляхів сполучення, фінансів і РМ Рос. імперії. Під кер-вом інж.-будівельника А. Струве у Києві 1870 побудовано залізнич. міст через Дніпро (у той час найдовший у Європі – 1068 м), 1872 – водопровід, обладнано газове освітлення вулиць, 1892 започатковано регуляр. рух першого у Рос. імперії трамвая. Інж.-кон­структор Ф. Андерс 1911 сконстуював перший у Рос. імперії дирижабль м’якої (безкаркас.) конструкції цивіл. призначення і назвав його «Київ» на честь міста свого народження.

З поч. 1-ї світ. вій­ни Н. з Волині та Холмщини були вивезені на Схід, зокрема у Сибір, багато їх загинуло під час воєн. дій 1918–20 та голоду 1921–22. У 1920-і рр. Н. розвивали нац. культуру, займалися с. госп-вом, їх залучали до держ. буд-ва. За переписом 1926, в УСРР проживало 385,5 тис. німців (93,2 % – у сільс. місцевості, 6,8 % – у містах) – 40 % від заг. кількості нім. насел., яке проживало в СРСР. Проведення політики «коренізації» на поч. 1920-х рр. сприяло швидкому нац.-культур. відродженню нім. населення. Зростала мережа нім. заг.-осв. шкіл (понад 630), а також ін. культур. і навч. закладів. Діяли 2 нім. пед. технікуми, маш.-буд., технікум механізації с. госп-ва, Пришиб. нім. вет.-фельдшер. школа, Хортиц. нім. пед. школа, Одес. нім. пед. ін-т та ін. культ.-осв. заклади. Видавали літ-ру та пресу нім. мовою: 1926 створ. Всеукр. філію Центр. вид-ва народів СРСР, 1932 – Держ. вид-во нацменшин УСРР при ВУЦВК. У цей час організовано 7 нім. нац. р-нів (240 нім. сільс. рад) із насел. понад 140 тис. осіб (див. також Націо­нальне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР/УРСР 1924–40). Водночас понад 200 нім. сільс. рад входили до ін. р-нів. У 1930-і рр. під час сталін. репресій разом із розкуркуленням Н.-хліборобів знищували їхню нац. культуру, ліквідували нац. р-ни, сільс. ради, розпочали репресії представників нім. інтелігенції. Перші примус. переселення Н. з УРСР здійснено відповідно до постанови раднаркому СРСР від 28 квітня 1936 «Про виселення з УРСР і господарське влаштування в Карагандинській області Казахської РСР 15 000 польських і німецьких господарств». Під час т. зв. нім. операції 1937–38 лише 1937 репресій зазнали бл. 17 тис. Н. За переписом 1939, нім. насел. УРСР складало бл. 400 тис., Крим. АРСР – понад 51 тис. осіб. На підставі постанов Політбюро ЦК ВКП(б) від 31 серпня 1941 «Про німців, які проживають на території Української РСР» і Держ. ком-ту оборони СРСР від 22 вересня 1941 проведено масову депортацію Н. із Запоріз., Луган., Сталін. (нині Донец.), Одес., Дніпроп., Харків. обл. та Крим. АРСР. До серпня 1942 майже все нім. насел., яке проживало на тер. УРСР, переселено у сх. р-ни СРСР. 1956 Н. частково, а 1972 – повністю юридично реабілітовано. Згодом частина Н. повернулася в УРСР, 1970 їх нарах. 29 тис., 1979 – 34 тис., 1989 – 38 тис. Відновлення незалежності України 1991 відкрило можливість для повної реабілітації та повернення депортов. Н. до місць їхнього поперед. проживання. У тому ж році ВР УРСР прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», відповідно до якого Н. могли повертатися в Україну. 1992 набув чинності Закон «Про національні меншини», що гарантує право на нац.-культурну автономію, відродження рідної мови, релігії, створення ЗМІ, використання нац. символіки. Організов. повернення Н. започатк. указом Президента України від 23 січня 1992 про утворення Укр.-нім. фонду. 1996 підписано угоду між Україною і Німеччиною про співпрацю в справах осіб нім. походження, які проживають в Україні. Організовано міжуряд. укр.-нім. комісію у справах переселенців нім. походження, на засіданнях якої обговорюють питання розбудови соц. ін­фраструктури, підтримки підприємниц. структур, досягнення кращих умов життєдіяльності німців-репатріантів. Декілька тисяч репатріантів повернулися в Україну і оселилися у 20-ти р-нах 7-ми областей і в АР Крим. Пед. кадри для навч. нім. дітей рідної мови готує Львів. ун-т, підручники для заг.-осв. і неділ. шкіл, словники, розмовники, дит. та художню літ-ру нім. мовою видають Гол. спец. ред. літ-ри мовами нац. меншин України в Києві та вид-во «Січ» (Дніпро). 1992 у Києві почала виходити г. «Deutsche Kanal». Телерадіооб’єднання Закарпаття і Криму нарощували обсяг передач нім. мовою. Мін-во юстиції України зареєструвало Т-во німців України «Wiedergeburt». Розпочато вид. заг.-укр. г. «Deutscher Kanal». 1996 на 1-му з’їзді Н. України прийнято довгострок. програму етнокультур. відродження нім. нац. меншини, її актуалізують на кожному черг. з’їзді. У багатьох насел. пунктах створ. центри нім. культури, найбільший серед яких – «Widerstrahl» у Києві. 2000 усі центри об’єдналися в Асоц. німців України. На 3-му з’їзді Н. України 2005 ухвалено рішення про створення Ради німців України як вищої форми самоорганізації. До її складу входять делегати від кожної адм.-тер. одиниці, вибори голови та чл. проводять кожні 4 р. на черг. з’їзді (перший голова – Г. Мозер, від 2009 – В. Лейсле). Рада працює в контакті з органами держ. влади України та Німеччини та їхніми посередниц. структурами. Фінанс. допомогу нім. нац. меншині в Україні надає уряд Німеччини через благодій. фонд «Товариство розвитку» (Одеса). За переписом насел. 2001, в Україні проживало 33,3 тис. Н., переважна більшість (70 %) – у Дніпроп., Донец., Закарп., Запоріз., Луган., Одес. обл. і АР Крим. Діють 17 нім. євангел. лютеран. церков. Інтереси Н. представляють 33 нац.-культурні об’єд­нання, зокрема Всеукр. об’єд­нання «Німецька молодь в Україні» за підтримки уряду Німеччини та України активно займається розвитком молодіж. обміну між Україною і Німеччиною. За цей час засн. понад 20 двосторон. проектів для молоді України і Німеччини. Київ. т-во «Катаріне шуле» ставить за мету сприяння розвитку освіти й культури Н. міста, зокрема передбачено орг-цію дошкіл. виховання нім. мовою, відкриття неділ. школи, прогімназії тощо. На базі Нац. тех. ун-ту України «Київ. політех. ін-т» створ. центр із питань пед. зв’язків учителів нім. мови.

Літ.: Клаусъ А. Наши колоніи. С.-Пе­тербургъ, 1869; Писаревский Г. Изъ исто­ріи иностранной колонизаціи в Россіи въ ХVIII в. Москва, 1909; Панчук М., По­­льовий Л. Під пресом тоталітарного режиму: Німці України в радянський пе­­ріод // Політика і час. 1992. № 9; Євтух В. Б., Чирко Б. В. Німці в Україні (1920–1990-ті роки). К., 1994; Кулинич І. М., Кривець Н. В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. К., 1995; Кудряченко А. І., Кулі­­ніч І. М., Хохлачов В. В. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле і сьогодення. К., 1995; Павленко Г. В. Німці на Закарпатті. Уж., 1995; Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20–30-ті роки ХХ століття). К., 1995; Очерки истории немцев и меннонитов Юга Украины (конец ХVIII – первая половина ХIХ в.). Дн., 1999; Якубова Л. Соціально-еконо­мічне становище етнічних меншин в УСРР (20-ті – початок 30-х років ХХ ст.). К., 2004; Шитюк М. М. та ін. Німці Півдня України: Історія і сучасність. М., 2009; Васильчук В. Етапи розселення німців в Україні // Історія німців України: Мат. всеукр. наук. конф. К., 2017; «Великий терор» в Україні: німецька операція 1937–1938 років», К., 2018.

А. І. Кудряченко, В. В. Солошенко


Покликання на статтю
А. І. Кудряченко, В. В. Солошенко . Німці // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72429 (дата звернення: 27.09.2021)