Новела — Енциклопедія Сучасної України

Новела

НОВЕ́ЛА (від італ. novella – новина) – епічний жанр, що належить до канонічних, тобто таких, котрі мають стійкі ознаки. Одну з них влучно визначив Й. Ґете – «новела не що інше, як нечувана подія». Також її жанротвір. складниками є динамічне розгортання сюжету, напружена інтрига, тяжіння до зображення однієї конфлікт. ситуації, наскрізні деталі, символи, чіт­ка композиція, що завершуєть­ся «пуантом» – несподів. роз­в’яз­кою, яка парадоксально перекреслює логіку розвитку поперед. сюжет. колізій. Чітка внутр. орг-ція новели зумовлює її лаконічність, точність і виразну експресивність зображал.-виражал. засобів, мінімум персонажів та описів. Оскільки одна з визначал. ознак Н. – парадоксальність, то для цього жанру характерний ши­рокий діапазон пафосу: сатир., коміч., драм., трагічний. У Н. зазвичай присутній оповідач, який імітує усну манеру оповіді й розповідає щось смішне, стра­шне, часто повчальне. Звідси – така особливість сюжетно-композиц. розгортання, як обрам­лення. Етимологічно слово «Н.» означає неймовірну новину, що швидко поширюється завдяки своїй курйозності та незвичайності. Згодом такі оповідки почали запи­су­вати. Їх фіксують у давньо­грец. та давньорим. літ-рах як вставні епізоди. На становлення Н. вплинули міфол. метаморфози, фантаст. казк. елементи. Своїм корінням вона сягає анонім. творів середньовіч. літ-ри, в яких про­сте­жуються незвичайні інтриги, сатир.-жартівл. ситуації, анекдот. оповіді. Це, напр., нім. шванки, франц. фабліо, італ. фацеції, які стали прообразом Н., їх поширювали усно. Як окремий жанр Н. оформилася в епоху Відродження у творчості Дж. Бокаччо, який створив зб. «Decameron» («Декамерон», 14 ст.). Більшість її сюжетів – це розгортання іскромет. анекдоту чи незвичай. випадку в Н. як окрему оповідь, що увібрала в себе поперед. досвід письменства. Відтоді Н. з’явилася в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. Розквіт Н. припав на епоху Романтизму. Якщо під пером Дж. Бокаччо – це коротка оповідь про новину, часто анекдот. змісту, то романтики культивують у цьому жанрі гру випадку, який втручається у буденність, трагічно-іронічну тональність. Письменники-реалісти наснажують Н. психологізмом, драм. колізіями, ліризмом, зосереджують увагу не на описі зовн. виявів життя, а на від­творенні складних душев. трагедій персонажів, а модерністи – парадоксальністю й абсурдом, апелюючи до худож. відтворення зламів людських доль і ролі випадку в них. Сучасна Н. зазнала трансформацій: у ній з’явилися гротеск, умовність, експерим. ускладненість форми. Вона часто нагадує розгорнуту неодно­значно трактовану репліку в суперечці, що провокує читача на обговорення порушеної проблеми. Водночас зберігається осердя цього жанру – анекдотичність, незвичайність буден. життєвої си­туації або гідного подиву достовір. істор. факту. Відтак у Н. зображується багатство життєвих колізій, що не завжди підлягають законам буття – соц., морал., психол., естетичним, а доля героя де­монструє відносність усіля­ких готових норм і роль випадку в житті людини. Визнаними майстрами Н. у світ. літ-рі є Е. Гоффманн, П. Меріме, Е. По, Ґі де Мопассан, В. Коллінз, О. Генрі, С. Цвайґ, Л. Піранделло, Акутаґава Рюноске, А. Чехов, І. Бу­нін, В. Набоков, В. Фолкнер, Ф. Кафка, Дж. Джойс, Х. Борхес, Х. Кортасар, А. Карпентьєр, Ж.-П. Сартр, Е.-М. Гемінґвей, М. Павич. У літ-рах Сходу становлення Н. припадає на 17 ст. У китай. літ-рі родонача­ль­ником цього жанру став Пу Сунлін, автор зб. новел «Оповіді Ляо Чжая про незвичайне», що нараховує бл. 500 творів цього жанру. У япон. літ-рі одним із перших новелістів був Іхару Сайкаку, відомий зб. «П’ятеро закоханих жінок», «Історія любовних пригод самотнього чоловіка», «Історія любовних пригод самотньої жінки». У слов’ян. літ-ри жанр Н., переважно бокаччів. зразка, проник порівняно пізно, лише в 19 ст. Як зазначав І. Денисюк, цей термін зустрічається в повісті «Варнак» Т. Шевченка (1853–54) у мов­ленні персонажів. Проте впер­ше в укр. періодиці він вико­ристаний на визначення жанру твору «Гуцулка» О. Авдиковського (часопис «Боян», 1867). Н. в укр. літ-рі використала досвід оповід. жанрів нар. творчості. І. Франко слушно зауважив: «Новела – се, можна сказати, найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові... В новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впли­вом сконцентрованого чуття, оча­рувати майстерною формою» («З останніх десятиліть ХІХ віку» // «ЛНВ», 1901, т. 15). Свого розквіту укр. Н. набула на поч. 20 ст. Майстрами цього жанру в укр. літ-рі виявили себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Яцків, Б. Леп­кий, В. Винниченко, І. Липа, Г. Косинка, Микола Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, Ю. Яновський, Ірина Вільде, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук. В укр. літ-рі остан. деся­тиліть Н. представлена у творчості В. Медведя, Є. Кононенко, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко, Ю. Ґу­дзя, О. Лишеги, К. Москальця, О. Жовни, В. Портяка, К. Мотрич, Л. Тарнашинської, М. Матіос, В. Даниленка. Інколи Н. ототожнюють із оповіданням або ж вважають його різновидом. Проте у сучас. літературознавстві утвер­джується думка про змістову й структурну своє­рідність Н., адже, хоч і оповідання, і Н. тяжіють до худож. відтворення одного буттєвого мо­менту, однієї суперечності, між ними простежується помітна відмінність. Так, у Н. стрімко розвиваються події й несподівано розв’язується конфлікт, фінал. подія (кульмінація-«пуант» завершує дію) за своїм змістово-емоц. наповненням дорівнює усім поперед. подіям, герой уже сформований, переважає усний тип оповіді, новеліст уникає розлогих замальовок, а в оповіданні менш напружений сюжет, який, зазвичай, розгортається від експозиції до розв’язки і не виявляє у характері персонажів нових винятк. рис, конфлікт (і його художнє розв’язання) позбавлений алогічності та парадоксальності, оскільки він присвячений звичай. життєвим подіям, чимало описових елементів – пейзажів, портретів, інтер’єрів, автор. характеристик. Н. відрізняється від ін. епіч. жанрів зацікавленням долею окремої людини. Вона стала одним із ранніх жанрів романіч. змісту. Н. має такі ж жанр. різновиди, як і роман.

Літ.: Майфет Г. Природа новели. Ч. 1–2. Х., 1928–29; Якубовський Ф. Від новели до роману: Етюди про розвиток української художньої прози ХХ століття. К., 1929; Мартич Ю. Путь новели. К., 1941; Бі­лецький Ф. Оповідання. Новела. Нарис. К., 1966; Фащенко В. В. Новела і новелісти. К., 1968; Його ж. Із студій про новелу: Жанрово-стильові питання. К., 1971; Мелетинский Е. М. Историческая поэтика новеллы. Москва, 1990; Кирилюк А. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Новелла. О., 1998; Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст. Л., 1999; Пащенко М. В. Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація. О., 2009; Бровко О. О. Новела в структурі української прози: модифікації та фун­кції. Лг., 2011; Колінько О. П. «Цілий світ у краплі води…»: компаративний дискурс української і російської новели кінця ХІХ – початку ХХ ст. Бердянськ, 2012.

Н. І. Бернадська

Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
Н. І. Бернадська . Новела // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73172 (дата звернення: 17.10.2021)