Неокласицизм

НЕОКЛАСИЦИ́ЗМ (від нео… і лат. classicus — взір­цевий) — напрям у світовій літературі та мистецтві, пред­ставники якого орієнтувалися на естетичні цін­ності та ідеали античності з характерними для неї темами, мотивами, сюжетами й образами. Див. також «Неокласики».

Неокласицизм в архітектурі

Неокласицизм в архітектурі — стилістичний напрям, що був роз­по­всюджений у Європі в період роз­витку історичних стилів на межі 19–20 століть. Неокласицизм разом з необароко (див. Бароко) та неоренесансом належить до групи т. зв. академічних стилів. У 2-й половині 18 столі­т­тя у більшості європейських країн, зокрема Італії, Іспанії, німецьких державах, Польщі, найпоширенішим архітектурним стилем залишалося бароко, а у Франції від 17 столі­т­тя набув пошире­н­ня новий стиль — класицизм, прибічники якого зверталися до античної спадщини як до норми й ідеального зразка. На­прикінці 18 — на початку 19 столі­т­тя почав утверджуватися Неокласицизм, що мав інтернаціональний, демократичний, просвітницький характер. Термін «Неокласицизм» пере­важно використовували у західній літературі. У Східній Європі цей новий стилістичний напрям називали класицизмом. У століт­ті т. зв. ро­зуму та просвітництва від­кидали традиційні авторитети та шукали нових способів самовираже­н­ня. Цей спосіб був від­найдений в античному світі, що існував до виникне­н­ня християнства та роз­витку фе­одальних від­носин. Неокласицистам здавалося, що це був світ споріднених душ, у якому панували демократія й інтелектуальна свобода. Вони намагалися все брати під сумнів і пере­віряти на досвіді. Французькі архітектори жадали героїчного мистецтва, що збіглося б із від­чу­т­тям без­межної індивідуальної свободи, що зро­стало в су­спільстві, та від­образило б їхній оптимізм і впевненість у собі. На формува­н­ня Неокласицизму значно вплинули наукові дослідже­н­ня памʼяток старовини у 18 століт­ті та низка ві­домих археологічних від­крит­тів. Архітектори-неокласицисти, копіюючи античну ордерну систему, прагнули внести й нові мотиви. Зводячи будівлі, зберігали встановлені традиції, звертали особливу увагу на дотрима­н­ня пропорцій і монументальності. Споруди в стилі Неокласицизму вирізнялися стриманістю та строгістю, ефектністю та мас­штабністю. Однією з найви­значніших неокласицистичних будівель є Ві­денський парламент (1873–83, архітектор Т. ван Гансен). Неокласицизм роз­вивався й у творчості українських архітекторів, зокрема О. Красносельського (житловий будинок з аптекою, 1916; універмаг, 1935; театр, 1941; усі — Дні­про), П. Альошина (нинішній Будинок учителя, 1909–12), О. Кобелєва (вищі жіночі курси, 1913–14), В. Осьмака (університетська бібліотека, 1914–30), М. Шехоніна (кадетський корпус, 1914–16), П. Абросимова та І. Фоміна (будинок нинішнього Кабінету Міністрів України, 1936–38), В. Заболотного (будинок нинішньої Верховної Ради України, 1936–39; усі — Київ), О. Бекетова (будинок Медичного товариства, 1911; вищі жіночі курси, 1914; комерційний ін­ститут, 1914–16; усі — Харків), В. Величка, А. Горохова, В. Естровича та ін.

Н. А. Колосова

Неокласицизм у мистецтві

Неокласицизм у мистецтві — напрям в історичному роз­витку пластичних (образотворче, декоративно-ужиткове) мистецтв, спричинений новою хвилею зацікавле­н­ня давніми класичними періодами мистецтва (грецькою та римською античністю). Хронологізація цього напряму в європейській художній культурі має локальні від­мін­ності від­повід­но до історичної динаміки роз­витку мистецьких форм в окремих регіонах і державах. Неокласицизм охоплює часові межі середини 18 — перших десятиліть 19 столі­т­тя і вважається естетичною реакцією на надмірності поширеного на той час стилю рококо. Без­посереднім поштовхом до змін у мистецьких орієнтирах стали великі археологічні від­кри­т­тя в античних містах Геркуланумі та Помпеях, а також наукові праці Й. Вінкельман­на, зокрема «Geschichte der Kunst des Alterthums» («Історія античного мистецтва», Дрезден, 1764). Центром т. зв. неокласицистичної реформи став Рим, який активно від­відували митці з різних країн для озна­йомле­н­ня зі спадщиною античності та пере­осмисле­н­ня мистецьких явищ післяренесансної Італії. Без­посереднім носієм нових естетичних ідей став німецький живописець А.-Р. Менґс, автор фрески «Парнас» на плафоні вілли Альбані (1762), полотна «Персей та Ан­дромеда» (1778) та ін. Творчо-методологічні принципи Неокласицизму пере­йняли й інші митці, що від­відали Рим у цей період, зокрема англійські живописці Б. Вест (ві­доме його полотно «Геркулес на пере­тині шляхів», 1764), Н. Денс (числен­ні живописні порт­рети), Ґ. Гамільтон (полотно «Присяга Брута», 1764, ілюстрації до батальних сцен «Іліади»).

Формальними від­мін­ностями Неокласицизму в малярстві і графіці було ретельне, майже документальне, пере­дава­н­ня в композиціях анатомічної будови людського тіла, антуражу, мотивів з архітектурою, деталей одягу персонажів — на під­ставі зна­йдених археологічних артефактів. Водночас стильові ріше­н­ня класичних сцен мали роз­повід­но-спрощений характер, що контрастувало з естетикою рококо. Ці засади були близькими до тенденцій в соціокультурному житті, перед­усім ідей Просвітництва та діяльності мислителів-енциклопедистів. В окремих проявах Неокласицизм повʼязаний з ідеями соціальних утопій, демократичних форм між­культурної комунікації. Деякі художники, які були носіями ідей Неокласицизму, стали пере­двісниками романтизму.

Напрям Неокласицизму набув значного пошире­н­ня серед митців всієї Європи, зокрема мав прояви і на теренах України. До найві­доміших пред­ставників цього напряму в образотворчому мистецтві належали французи Ж.-Л. Давид, П.-П. Прюдон, А.-Ж. Ґро, італієць П.-Дж. Батоні, швейцарка А. Кауф­фман, українці А. Лосенко, Д. Левицький та В. Боровиковський (жили і працювали у Санкт-Петербурзі). Опосередковані впливи Неокласицизму притаман­ні й окремим ран­нім творам Т. Шевченка.

Неокласицистичні прояви мали місце і в значно пізніших періодах історії світового образотворчого мистецтва. У перших десятилі­т­тях 20 столі­т­тя деякі пред­ставники модернізму (П. Пікас­со, Ж. Брак, Х. Ґріс, С. Далі та ін.) зверталися до античних мотивів у площині концептуальних і смислових діалогів. Серед українських митців, у творчості яких проявилася ця тенденція, — М. Дольницька, М. Паращук, І. Бабій, ран­ній М. Глущенко.

Р. М. Яців

Неокласицизм у музиці

Неокласицизм у музиці (Неокласицизм у музиці) — стилістичний напрям пере­важно між­воєн­ного 20-ліття й остан­нього 40-ліття 20 столі­т­тя, де стилістика ран­ньокласичного і докласичного, зокрема барокового (див. Бароко) періодів по­єд­нувалася з новими, сучасними виражальними засобами, притаман­ними музиці 20 столі­т­тя. Поява Неокласицизму на початку 20 столі­т­тя викликана заперечною реакцією на романтизм, ім­пресіонізм, модерн/сецесію, символізм, футуризм і повʼязана з антиномічністю культури й потягом до над­індивідуального. У Неокласицизмі від­бувається своєрідний, подекуди іронічний діалог із минулим. Європейський Неокласицизм як стиль є неоднорідним, характеризується універсалізмом, пере­буває в руслі дегуманізації культури, повʼязаний із течією «нова реальність» (Х. Ортеґа-і-Ґас­сет). В українській літературі Неокласицизм — один зі стилів «роз­стріляного Від­родже­н­ня» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара та ін.). Музичний маніфест Неокласицизму — лист Ф. Бузоні до П. Бекера (1920). Неокласицизм у музиці про­йшов декілька етапів. Його пред­ставниками вважають Б. Бріт­тена, П. Гіндеміта, Л. Дала­пік­колу, А. Казел­лу, Л. Маліпʼєро, І. Піцет­ті, С. Прокофʼєва, ран­нього Д. Шостаковича, пізніх М. Равеля й М. де Фалью, деяких членів французької «шістки» та ін. Риси Неокласицизму частково присутні у творчості Б. Бартока, багатьох італійських, німецьких, французьких, англійських, від 1950–60-х років — також російських, західнословʼянських та балтійських композиторів. Дехто зараховує до «неокласиків» і пред­ставника «класицистичного романтизму» Й. Брамса, академістів О. Глазунова, В. дʼЕнді, М. Реґера, К. Сен-Санса, С. Танє­єва, С. Франка, пред­ставника модерну/сецесії Р. Штраус­са. Риси Неокласицизму знаходять навіть в окремих творах М. Лисенка, плутаючи Неокласицизм із 2-ю хвилею класицизму, академізмом чи модерном/сецесією. В Україні Неокласицизм про­йшов 2 етапи — 1-й датовано 1915–39, а 2-й — від 1965. Перші зразки українського Неокласицизму виникли за межами України у творчості І. Стравинського (1915), класицистичні і барокові моделі. У Західній Україні окремі елементи Неокласицизму характерні для творів між­воєн­ного 20-ліття В. Барвінського, В. П. Задерацького, М. Колес­си, Н. Нижанківського, А. Рудницького та Ю. Коф­флера; на теренах більшовицької України через ві­домі естетичні заборони Неокласицизм зʼявився із запізне­н­ням. У середині 1960-х років його 2-й етап роз­почав М. Скорик, хоча окремі риси спо­стерігалися ще в 1920-х роках (В. Фемеліді) і 1950-х роках (Г. Таранов). Най­яскравіше 2-й етап Неокласицизму виявився в 1960–90-х роках в окремих музично-сценічних, симфонічних, хорових, вокальних та камерно-інструментальних творах З. Алмаші, В. Балея, В. Бібика, А. Білошицького, Б. Буєвського, Я. Верещагіна, Г. Гаврилець, В. Гончаренка, Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Губи, О. Ґрінберґа, М. Денисенко, Л. Дичко, В. Зубицького, О. Зуєва, В. Іванова, Ю. Іщенка, В. Камінського, І. Карабиця, Ж. і Л. Колодубів, О. Козаренка, Є. Льонка, Вʼячеслава Назарова, Вадима Ніколаєва, М. Оскоменко-Парулави, В. Пацери, В. Птушкіна, Г. Саська, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Старицького, Т. Стасюк, В. Степурка, І. Стецюка, Я. Фрейдліна, Л. Хитряк, К. Цепколенко, Ю. Шамо, Ю. Шевченка, В. Шумейка, М. Шуха, І. Щербакова, О. Щетинського, О. Яковчука, П. Яровинського та ін. Українські композитори «осучаснювали» класицистичні і барокові жанри (насамперед партитуру) й форми, зверталися до особливостей своєї національної музичної мови (зокрема поліфонії), поширених у добу барокових інструментів (на­приклад, клавесина, органа), використовували особливості жанрів concertо grosso й sinfonia concertantе, від­роджували й оновлювали традиції канту, партесного співу, українського хорового циклічного концерту 18 столі­т­тя, шкільної драми, римо-католицьких і проте­стантських богослужбових жанрів та ін. На від­міну від західного Неокласицизму, його український різновид нерідко по­значений українською національною ви­значеністю, своєрідно по­єд­нується з неофольклоризмом. На­прикінці 1940-х — у 1950-х роках К. Вернер, К. Вестфаль, К. Лаукс та ін. (згодом в Україні — І. Юдкін-Ріпкун) ввели поня­т­тя «музичне необароко» — у музиці близькоспоріднену (в українській — майже ідентичну) з Неокласицизмом течію, по­значену зверне­н­ням композиторів до особливостей музики бароко (від­повід­ної про­грамності, жанрів, форм, добахівської і бахівської поліфонії, інших аспектів музичної мови) у сполучен­ні з виражальними засобами 20 столі­т­тя (за образним висловом С. Прокофʼєва щодо музики І. Стравинського, «бахізми з фальшивізмами»). Багато хто вважає це поня­т­тя складовою Неокласицизму. У деяких інших видах мистецтва, на­приклад, образотворчому, архітектурі тощо чітко від­діляють необароко від Неокласицизму. Тенденції необароко, що про­ступають на вербальних, формальних та музично-мовних рівнях, знаходять чи не у всіх європейських композиторських школах 20 столі­т­тя — творчості між­воєн­ного 20-ліття Б. Бартока, Б. Бріт­тена, П. Гіндеміта, Д. Мійо, А. Онеґ­ґера, А. Рус­селя, згодом — В. Баркаускаса, Т. Берда, С. Губайдуліної, Е. Денисова, М. Кондрацького, В. Лютославського, Б. Мартіну, Р. Палестера, А. Тансмана, Д. Шостаковича, А. Шнітке, Р. Щедріна, Ю. Юзелюнаса та ін. Існує думка, що українській музичній культурі більш притаман­не необароко, ніж Неокласицизм, оскільки їй ближче emotio, ніж ratio. Дехто вважає, що в Україні 1971 музичне необароко від­крив І. Карабиць (хоровий концерт «Сад божествен­них пісень» на слова Г. Сковороди). Після 1960-х років ця течія виявилася в окремих музично-сценічних, симфонічних, хорових, вокальних та камерно-інструментальних творах на­званих вище українських композиторів, на­приклад, В. Бібика, В. Губаренка, В. Зубицького, В. Камінського, О. Козаренка, Л. Колодуба, М. Ско­рика, Є. Станковича. Деякі дослідники вбачають риси необароко також у творах (пере­важно 1920–30-х років) В. П. Задерацького, М. Колес­си, В. Косенка, С. Лукіянович-Туркевич, Н. Нижанківського та Є. Юцевича. До необароко також включають твори академічної музики, написані на моно­граму BACH (хоча вони існують також поза роз­глянутою течією), окремі джазові і рок-композиції в українській і світовій музиці (зокрема різновид необароко під на­звою Ba­roque-Rock).

А. П. Калениченко

Неокласицизм у кіно

Неокласицизм у кіно виявився лише фрагментарно, перед­усім в апелюван­ні до предметних символів класичних епох. Основною причиною цього є те, що поява і роз­виток неокласицизму в інших видах мистецтва збіглися в часі з появою самого кіно, яке ще не мало власної мистецької класики і від­повід­но рефлексій щодо власної історії. До проявів неокласицизму у кіно варто від­нести пере­важно італійські історичні фільми у жанрі «пеплум» (лат. рeplum, від грец. pe/plov; у Давньому Римі — жіночий верх­ній одяг без рукавів), до якого зараховують італійські фільми, відзняті на матеріалі Давнього Риму та іноді давньо­грецької міфології, а також сюжети Старого Заповіту. У фільмах Дж. Пастроне («Кабірія», 1914; «Мау­їста», 1919), М. Казеріні («Ос­тан­ні дні Помпеїв», «Нерон та Агрипина»; обидва — 1913), Е. Ґуац­цоні («Камо грядеші?», 1912; «Марк Антоній і Клеопатра», 1913), К. Ґал­лоне («Остан­ні дні Помпеїв», 1926) простежуються спроби формува­н­ня стилю, що спирається на класичні цін­ності і стилістики й, водночас, пропонує при­йоми, вже напрацьовані у модерних стилях в інших видах мистецтва. Долучився до роз­витку подібних явищ і Гол­лівуд. У «Нетерпимості» (1916, реж. Д. Ґріф­фіт), зробленій під впливом «Кабірії», постають грандіозні за мас­штабами зйомки епізоди минулого, з від­творе­н­ням фрагментів класичної архітектури та скульптури. У на­ступні десятилі­т­тя певний роз­виток подібних стильових установок простежується в американських фільмах «Бен-Гур» (1959, реж. В. Вайлер), «Спартак» (реж. С. Кубрик), «Клеопат­ра» (реж. Дж. Манкевич; обидва — 1963).

Елементи неокласицизму частково виявляються й у німецькому кіно 1920–40-х років, з їх апелюва­н­ням до класичних образів та неодмін­но великих наративних кон­струкцій. Прикладом остан­нього є фільм «Нібелунги» (1924, реж. Ф. Ланґ) за мотивами середньовічної епічної поеми «Пісня про Нібелунгів» — пʼятигодин­на фреска, що моделює модерний міф про історичне минуле нації (картина, що справила великий вплив на світове кіно, зокрема й фільм «Звенигора», 1927, реж. О. Довженко). Іншим прикладом є документальні фільми часів Третього райху «Тріумф волі» (1935) та «Олімпія» (1938; обидва — реж. Л. Ріфеншталь). Один із лейтмотивів «Олімпії» — асоціативне зі­ставле­н­ня 11-х Олімпійських ігор 1936 у Берліні та класичних ігор у Давній Греції, формува­н­ня уявле­н­ня про нову Німеч­чину як модернізацію класичних античних зразків та образів.

Прикладом епізодичного прояву неокласицизму радянського та українського кіно є фільм «Суворий юнак» (1935, реж. А. Роом, за сценарієм Ю. Олеші), який невипадково порівнюють з «Олімпією»: «В 1936 році, коли на екранах фашистської Німеч­чини зʼяв­ляється “Олімпія” Лені Ріфен­шталь, в Радянському Союзі Абрам Роом завершує зйомки “Суворого юнака”. “Олімпія” — це пое­тизована хроніка ХІ Олімпійських ігор в Берліні, фільм Роома — світла казка про комуністичне майбутнє. І в першому, і в другому фільмах античність слугує візуальною домінантою» (О. Толстик). Класичні візуальні образи постають як прообраз близького комуністичного майбутнього. Однак така «по­спішність» на­ближе­н­ня до утопії збентежила владу, фільм було заборонено. Надалі радянські кіномитці значно обережніше спів­ставляли образи минулого і сьогоде­н­ня.

С. В. Тримбач