Неокласицизм — Енциклопедія Сучасної України

Неокласицизм

НЕОКЛАСИЦИ́ЗМ (від нео… і лат. classicus – взір­цевий) – напрям у світовій літературі та мистецтві, представники якого орієнтувалися на естетичні цінності та ідеали античності з характерними для неї темами, мотивами, сюжетами й образами. Див. також «Неокласики». Неокласицизм в архітектурі – стилістич. напрям, що був розповсюджений у Європі в період розвитку історичних стилів на межі 19–20 ст. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неоренесансом належить до групи т. зв. академіч. стилів. У 2-й пол. 18 ст. у більшості європ. країн, зокрема Італії, Іспанії, нім. державах, Польщі, найпоширенішим архіт. стилем залишалося бароко, а у Франції від 17 ст. набув поширення новий стиль – класицизм, прибічники якого зверталися до антич. спадщини як до норми й ідеал. зразка. Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. почав утверджуватися Н., що мав інтернац., демократ., просвітниц. характер. Термін «Н.» переважно використовували у зх. літ-рі. У Сх. Європі цей новий стилістич. напрям називали класицизмом. У столітті т. зв. розуму та просвітництва відкидали традиц. авторитети та шукали нових способів самовираження. Цей спосіб був віднайдений в антич. світі, що існував до виникнення християнства та розвитку феодал. відносин. Неокласицистам здавалося, що це був світ споріднених душ, в якому панували демократія й інтелектуал. свобода. Вони намагалися все брати під сумнів і перевіряти на досвіді. Франц. архітектори жадали героїч. мист-ва, що співпало б з відчуттям безмеж. індивід. свободи, що зростало в сусп-ві, та відобразило б їхній оптимізм і впевненість у собі. На формування Н. значно вплинули наук. дослідж. пам’яток старовини у 18 ст. та низка відомих археол. відкриттів. Архітектори-неокласицисти, копіюючи античну ордерну систему, прагнули внести й нові мотиви. Зводячи будівлі, зберігали встановлені традиції, звертали особливу увагу на дотримання пропорцій і монументальності. Споруди в стилі Н. вирізнялися стриманістю та строгістю, ефектністю та масштабністю. Однією з найвизначніших неокласицистич. будівель є Віден. парламент (1873–83, арх. Т. ван Гансен). Н. розвивався й у творчості укр. архітекторів, зокрема О. Красносельського (житл. будинок з аптекою, 1916; універмаг, 1935; театр, 1941; усі – Дніпро), П. Альошина (ниніш. Будинок учителя, 1909–12), О. Кобелєва (вищі жін. курси, 1913–14), В. Осьмака (університет. б-ка, 1914–30), М. Шехоніна (кадет. корпус, 1914–16), П. Абросимова та І. Фоміна (будинок ниніш. КМ України, 1936–38), В. Заболотного (будинок ниніш. ВР України, 1936–39; усі – Київ), О. Бекетова (будинок Мед. т-ва, 1911; вищі жін. курси, 1914; комерц. ін-т, 1914–16; усі – Харків), В. Величка, А. Горохова, В. Естровича та ін.

Літ.: Курбатов В. Я. Подготовка и развитие неоклассического стиля // Ста­рые годы. 1911, декабрь; Борисова Е. А., Каждан Т. П. Русская архитектура конца 19 – начала 20 века. Москва, 1971; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже 19–20 веков. К., 1988; Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К., 1989.

Н. А. Колосова

Неокласицизм у мистецтві – напрям в істор. розвитку пластич. (образотвор., декор.-ужитк.) мист-в, спричинений новою хвилею зацікавлення давніми класич. періодами мист-ва (грец. та римською античністю). Хронологізація цього напряму в європ. худож. культурі має локал. відмінності відповідно до істор. динаміки розвитку мист. форм в окремих регіонах і державах. Н. охоплює часові межі серед. 18 – перших десятиліть 19 ст. і вважається естет. реакцією на надмірності поширеного на той час стилю рококо. Безпосеред. поштовхом до змін у мист. орієнтирах стали великі археол. відкриття в антич. містах Геркуланумі та Помпеях, а також наук. праці Й. Вінкельманна, зокрема «Geschichte der Kunst des Alterthums» («Історія античного мистецтва», Дрезден, 1764). Центром т. зв. неокласицист. реформи став Рим, який активно відвідували митці з різних країн для ознайомлення зі спадщиною античності та переосмислення мист. явищ післяренесанс. Італії. Безпосеред. носієм нових естет. ідей став нім. живописець А.-Р. Менґс, автор фрески «Парнас» на плафоні вілли Альбані (1762), полотна «Персей та Андромеда» (1778) та ін. Творчо-методол. принципи Н. перейняли й ін. митці, що відвідали Рим у цей період, зокрема англ. живописці Б. Вест (відоме його полотно «Геркулес на перетині шляхів», 1764), Н. Денс (численні живописні портрети), Ґ. Гамільтон (полотно «Присяга Брута», 1764, ілюстрації до батал. сцен «Іліади»). Формал. відмінностями Н. в малярстві і графіці було ретельне, майже докум., передавання в композиціях анатом. будови людського тіла, антуражу, мотивів з арх-рою, деталей одягу персонажів – на підставі знайдених археол. артефактів. Водночас стильові рішення класич. сцен мали розповідно-спрощений характер, що контрастувало з естетикою рококо. Ці засади були близькими до тенденцій в соціокультур. житті, передусім ідей Просвітництва та діяльності мислителів-енциклопедистів. В окремих проявах Н. пов’язаний з ідеями соц. утопій, демократ. форм міжкультур. комунікації. Деякі художники, які були носіями ідей Н., стали передвісниками романтизму. Напрям Н. набув знач. поширення серед митців всієї Європи, зокрема мав прояви і на теренах України. До найвідоміших представників цього напряму в образотвор. мист-ві належали французи Ж.-Л. Давид, П.-П. Прюдон, А.-Ж. Ґро, італієць П.-Дж. Батоні, швейцарка А. Кауффман, українці А. Лосенко, Д. Левицький та В. Боровиковський (жили і працювали у С.-Пе­тербурзі). Опосередков. впливи Н. притаманні й окремим раннім творам Т. Шевченка. Неокласицистичні прояви мали місце і в значно пізніших періодах історії світ. образотвор. мист-ва. У перших десятиліттях 20 ст. деякі представники модернізму (П. Пікассо, Ж. Брак, Х. Ґріс, С. Далі та ін.) зверталися до антич. мотивів у площині концептуал. і смислових діалогів. Серед укр. митців, у творчості яких проявилася ця тенденція, – М. Дольницька, М. Паращук, І. Бабій, ранній М. Глущенко.

Літ.: Українська культура: лекції. 1993; Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. 2001 (обидві – Київ).

Р. М. Яців

Неокласицизм у музиці (Н. у м.) – стилістич. напрям переважно міжвоєн. 20-ліття й остан. 40-ліття 20 ст., де стилістика ранньокласич. і докласич., зокрема барок. (див. Бароко) періодів поєднувалася з новими, сучас. виражал. засобами, притаманними музиці 20 ст. Поява Н. на поч. 20 ст. викликана запереч. реакцією на романтизм, імпресіонізм, модерн/сецесію, символізм, футуризм і пов’язана з антиномічністю культури й потягом до над­індивідуального. У Н. відбувається своєрід., подекуди іроніч. діалог із минулим. Європ. Н. як стиль є неоднорідним, характеризується універсалізмом, перебуває в руслі дегуманізації культури, пов’язаний із течією «нова реальність» (Х. Ортеґа-і-Ґассет). В укр. літ-рі Н. – один зі стилів «розстріляного Відродження» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара та ін.). Муз. маніфест Н. – лист Ф. Бузоні до П. Бекера (1920). Н. у м. пройшов декілька етапів. Його представниками вважають Б. Бріттена, П. Гіндеміта, Л. Дала­пікколу, А. Казеллу, Л. Маліп’єро, І. Піцетті, С. Прокоф’єва, раннього Д. Шостаковича, пізніх М. Равеля й М. де Фалью, деяких чл. франц. «шістки» та ін. Риси Н. частково присутні у творчості Б. Бартока, багатьох італ., нім., франц., англ., від 1950–60-х рр. – також рос., зх.-слов’ян. та балт. композиторів. Дехто зараховує до «неокласиків» і представника «класицист. романтизму» Й. Брамса, академістів О. Глазунова, В. д’Енді, М. Реґера, К. Сен-Санса, С. Танє­єва, С. Франка, представника мо­дерну/сецесії Р. Штраусса. Риси Н. знаходять навіть в окремих творах М. Лисенка, плутаючи Н. із 2-ю хвилею класицизму, академізмом чи модерном/сецесією. В Україні Н. пройшов 2 етапи – 1-й датовано 1915–39, а 2-й – від 1965. Перші зразки укр. Н. виникли за межами України у творчості І. Стравинського (1915), класицист. і барок. моделі. У Зх. Україні окремі елементи Н. характерні для творів міжвоєн. 20-ліття В. Барвінського, В. П. Задерацького, М. Колесси, Н. Нижанківського, А. Рудницького та Ю. Коффлера; на теренах більшов. України через відомі естет. заборони Н. з’явився із запізненням. У серед. 1960-х рр. його 2-й етап розпочав М. Скорик, хоча окремі риси спостерігалися ще в 1920-х рр. (В. Фемеліді) і 1950-х рр. (Г. Таранов). Найяскравіше 2-й етап Н. виявився в 1960–90-х рр. в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах З. Алмаші, В. Балея, В. Бібика, А. Білошицького, Б. Буєвського, Я. Верещагіна, Г. Гаврилець, В. Гончаренка, Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Губи, О. Ґрінберґа, М. Денисенко, Л. Дичко, В. Зубицького, О. Зуєва, В. Іванова, Ю. Іщенка, В. Камінського, І. Карабиця, Ж. і Л. Колодубів, О. Козаренка, Є. Льонка, В’ячеслава Назарова, Вадима Ніколаєва, М. Оскоменко-Парулави, В. Пацери, В. Птушкіна, Г. Саська, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Старицького, Т. Стасюк, В. Степурка, І. Стецюка, Я. Фрейдліна, Л. Хитряк, К. Цепколенко, Ю. Шамо, Ю. Шевченка, В. Шумейка, М. Шуха, І. Щербакова, О. Щетинського, О. Яковчука, П. Яровинського та ін. Укр. композитори «осучаснювали» класицист. і барок. жанри (насамперед партитуру) й форми, зверталися до особливостей своєї нац. муз. мови (зокрема поліфонії), поширених у добу барок. інструментів (напр., клавесина, органа), використовували особливості жанрів concertо grosso й sinfonia concertantе, відроджували й оновлювали традиції канту, партес. співу, укр. хор. цикліч. концерту 18 ст., шкіл. драми, римо-катол. і протестант. богослужб. жанрів та ін. На відміну від зх. Н., його укр. різновид нерідко позначений укр. нац. визначеністю, своєрідно поєднується з неофольклоризмом. Наприкінці 1940-х – у 1950-х рр. К. Вернер, К. Вестфаль, К. Лаукс та ін. (згодом в Україні – І. Юдкін-Ріпкун) ввели поняття «музичне необароко» – у музиці близькоспоріднену (в укр. – майже ідентичну) з Н. течію, позначену зверненням композиторів до особливостей музики бароко (відповід. програмності, жанрів, форм, добахів. і бахів. поліфонії, ін. аспектів муз. мови) у сполученні з виражал. засобами 20 ст. (за образ. висловом С. Прокоф’єва щодо музики І. Стравинського, «бахізми з фальшивізмами»). Багато хто вважає це поняття складовою Н. У деяких ін. видах мист-ва, напр., образотвор., арх-рі тощо чітко відділяють необароко від Н. Тенденції необароко, що проступають на вербал., формал. та муз.-мовному рівнях, знаходять чи не у всіх європ. композитор. школах 20 ст. – творчості міжвоєн. 20-ліття Б. Бартока, Б. Бріттена, П. Гіндеміта, Д. Мійо, А. Онеґґера, А. Русселя, згодом – В. Баркаускаса, Т. Берда, С. Губайдуліної, Е. Денисова, М. Кондрацького, В. Лютославського, Б. Мартіну, Р. Палестера, А. Тансмана, Д. Шостаковича, А. Шнітке, Р. Щедріна, Ю. Юзелюнаса та ін. Існує думка, що укр. муз. культурі більш притаманне необароко, ніж Н., оскільки їй ближче emotio, ніж ratio. Дехто вважає, що в Україні 1971 муз. необароко відкрив І. Карабиць (хор. концерт «Сад божественних пісень» на сл. Г. Сковороди). Після 1960-х рр. ця течія виявилася в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах названих вище укр. композиторів, напр., В. Бібика, В. Губаренка, В. Зубицького, В. Камінського, О. Козаренка, Л. Колодуба, М. Ско­рика, Є. Станковича. Деякі дослідники вбачають риси необароко також у творах (переважно 1920–30-х рр.) В. П. Задерацького, М. Колесси, В. Косенка, С. Лукіянович-Туркевич, Н. Нижанківського та Є. Юцевича. До необароко також включають твори академ. музики, написані на монограму BACH (хоча вони існують також поза розглянутою течією), окремі джаз. і рок-композиції в укр. і світ. музиці (зокрема різновид необароко під назвою Ba­roque-Rock).

Літ.: T. W. Adorno. Philosophie der neuen Musik. Tübingen, 1949; H. Stukenschmidt. Neue Musik. Berlin, 1951; Житомирский Д. К истории музыкального «классицизма» ХХ века // Запад. искусство. ХХ век. Мос­ква, 1978; Михайлов М. Стиль в музыке. Ленинград, 1981; Раабен Л. Еще раз о неоклассицизме // История и современность. Ленинград, 1981; Зинькевич Е. Динамика обновления: Украинская симфония на современном этапе в свете традиции и новаторства (1970-е – начало 80-х годов). К., 1986; Ігнатенко М. Генезис сучасного художнього мислення. К., 1986; Варунц В. Музыкальный неоклассицизм: Истор. очерки. Москва, 1988; Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994; Наливайко Д. Український неокласицизм і класицизм // Наук. зап. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія»: Філологія. К., 1998. Т. 1; Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ–ХХ ст. Т., 2000; Калениченко А. Музична нео- і постстилістика: спроба систематизації // Муз. україністика: сучас. вимір. К., 2004. Вип. 1; Рябоконева М. К вопросу о специфике музыкаль­ного неоклассицизма // Київ. музико­знавство: Культурологія та мистецтво­знавство. К., 2010. Вип. 34.

А. П. Калениченко

Неокласицизм у кіно виявився лише фрагментарно, передусім в апелюванні до предмет. символів класич. епох. Осн. причиною цього є те, що поява і розвиток Н. в ін. видах мист-ва збіглися в часі з появою самого кіно, яке ще не мало власної мист. класики і відповідно рефлексій щодо власної історії. До проявів Н. у кіно варто віднести переважно італ. істор. фільми у жанрі «пеплум» (лат. рeplum, від грец. pe/plov; у Давньому Римі – жін. верх. одяг без рукавів), до якого зараховують італ. фільми, відзняті на матеріалі Давнього Риму та іноді давньогрец. міфології, а також сюжети Старого Заповіту. У фільмах Дж. Пастроне («Кабірія», 1914; «Мауїста», 1919), М. Казеріні («Ос­танні дні Помпеїв», «Нерон та Агрипина»; обидва – 1913), Е. Ґуаццоні («Камо грядеші?», 1912; «Марк Антоній і Клеопатра», 1913), К. Ґаллоне («Останні дні Помпеїв», 1926) простежуються спроби формування стилю, що спирається на класичні цінності і стилістики й, водночас, пропонує прийоми, вже напрацьовані у модер. стилях в ін. видах мист-ва. Долучився до розвитку подіб. явищ і Голлівуд. У «Нетерпимості» (1916, реж. Д. Ґріффіт), зробленій під впливом «Кабірії», постають грандіозні за масштабами зйомки епізоди минулого, з відтворенням фрагментів класич. арх-ри та скульптури. У наступні десятиліття певний розвиток подіб. стильових установок простежується в амер. фільмах «Бен-Гур» (1959, реж. В. Вайлер), «Спартак» (реж. С. Кубрик), «Клеопат­ра» (реж. Дж. Манкевич; обидва – 1963). Елементи Н. частково виявляються й у нім. кіно 1920–40-х рр., з їх апелюванням до класич. образів та неодмінно великих наратив. конструкцій. Прикладом останнього є фільм «Нібелунги» (1924, реж. Ф. Ланґ) за мотивами середньовіч. епіч. поеми «Пісня про Нібелунгів» – п’ятигодинна фреска, що моделює модер. міф про істор. минуле нації (картина, що справила великий вплив на світ. кіно, зокрема й фільм «Звенигора», 1927, реж. О. Довженко). Ін. прикладом є докум. фільми часів Третього райху «Тріумф волі» (1935) та «Олімпія» (1938; обидва – реж. Л. Ріфеншталь). Один із лейтмотивів «Олімпії» – асоціативне зіставлення 11-х Олімп. ігор 1936 у Берліні та класич. ігор у Давній Греції, формування уявлення про нову Німеччину як модернізацію класич. антич. зразків та образів. Прикладом епізодич. прояву Н. рад. та укр. кіно є фільм «Суворий юнак» (1935, реж. А. Роом, за сценарієм Ю. Олеші), який невипадково порівнюють з «Олімпією»: «В 1936 році, коли на екранах фашистської Німеччини з’яв­ляється “Олімпія” Лені Ріфен­шталь, в Радянському Союзі Абрам Роом завершує зйомки “Суворого юнака”. “Олімпія” – це пое­тизована хроніка ХІ Олімпійських ігор в Берліні, фільм Роома – світла казка про комуністичне майбутнє. І в першому, і в другому фільмах античність слугує візуальною домінантою» (О. Толстик). Класичні візуал. образи постають як прообраз близького комуніст. майбутнього. Однак така «поспішність» наближення до утопії збентежила владу, фільм було заборонено. Надалі рад. кіномитці значно обережніше співставляли образи минулого і сьогодення.

Літ.: Блюмбаум А. Оживающая статуя и воплощенная музыка: контексты «Строгого юноши» // Новое лит. обозрение. 2008. № 89.

С. В. Тримбач


Покликання на статтю
Н. А. Колосова Р. М. Яців А. П. Калениченко. Неокласицизм // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=73605 (дата звернення: 17.10.2021)