Неопозитивізм

НЕОПОЗИТИВІ́ЗМ (від нео... і позитивізм) — один із головних філософських напрямів 20 столі­т­тя, що продовжив лінію сцієнтизму та спирався у ви­вчен­ні науки, філософії й культури на принципи логіко-емпіричного осмисле­н­ня мови науки (логічного позитивізму, атомізму, емпіризму). Іноді його називають третім позитивізмом (на від­міну від першого — О. Конт, Дж.-С. Мілль, Г. Спенсер та ін. й другого — Р. Авенаріус, Е. Мах та його наук. школа). Н. виник у 1920-і рр. у Віден. школі й майже від­разу проявився у своїх числен. від­галуже­н­нях у Німеч­чині, Великій Британії, Польщі, а згодом поширився у США та ін. країнах. Фактично, він став першою фундам. платформою філософії аналізу. Його становлен­ню й роз­витку сприяли пере­важно чл. Віден. гуртка: М. Шлік, Р. Карнап, Ф. Вайсман, К. Ґедель, О. Нейрат, В. Крафт, Е. Наґель, К.-Ґ. Гемпель, Г. Райхенбах, Ф. Франк, Ґ. Файґль та ін. Результатом появи цього гуртка стало становле­н­ня Львівсько-Варшавської логіко-філософської школи (Я.-Л. Лукасевич, К. Айдукевич, А. Тарський та ін.) і в 1950-і рр. — філософії семантич. аналізу (пізній Л. Віт­тґенштайн, Дж. Остін, Ґ. Райл, Дж. Вісдом та ін.). Фактично, наслідком крит. від­ноше­н­ня до Віден. гуртка є поява критичного раціоналізму К. Поп­пера й постпозитивізму (Т. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд та ін.). У різних джерелах думки про засновників Віден. школи роз­ходяться: у більшості — це М. Шлік та Р. Карнап, у деяких за­значають також О. Нойрата або Г. Райхенбаха, а іноді вказують і на Л. Віт­тґен­штайна. Виникне­н­ня та роз­виток Н. став без­посеред. наслідком лінгвіст. повороту філософії 20 ст., в основі якого лежить аналіз мови як гол. поня­т­тя, що без­посередньо презентує сутність мисле­н­ня, науки, філософії, культури тощо (див. Лінгвофілософія та Мовлен­нєві дії). Н. зʼявився на пере­тині осн. філос. колізій 1-ї чв. 20 ст., коли чимало видат. мислителів різних напрямів, спираючись на емпіризм, феноменалізм, здоровий глузд, фізику, математику, логіку, теорію звʼязності тощо, спробували прояснити об­ґрунтува­н­ня строгості й істин­ності наук. знан­ня. Поява на­прикінці 19 — поч. 20 ст. абсолют. ідеалізму (Ф.-Г. Бредлі, Б. Бозанкет та ін.), неокантіанства (Г. Коген, Е. Кас­сірер, В. Віндельбанд, Г. Рік­керт та ін.), аналітичної філософії (Ґ. Фреґе, Б. Рас­селл, А. Вайтгед та ін.), феноменології (Е. Гус­серль), структурної лінгвістики (Ф. де Сос­сюр) стало тим заг.-філос. сере­довищем, у рамках якого і був здійснений лінгвіст. поворот філософії, що призвів до формува­н­ня Н. Заг. тенденція Н., що від­різняє його від вказаних напрямів, — довіра до змісту від­чут­тів як споконвіч. джерела знань у науці. Епістемологія в Н. зводиться до операції фіксації почут­тів за допомогою знаків мови. У такому контекс­ті можна говорити про корін­ну транс­формацію уявлень у межах філософії аналізу: від теорії аналізу, повʼязаної з об­ґрунтува­н­ням досвіду (ця лінія веде до пред­ставників другого позитивізму, насамперед Е. Маха), до теорії аналізу, орієнтованого на логічну несуперечність наук. зна­н­ня. Однак, не­зважаючи на без­ліч напрямів, повʼязаних із позитивізмом, тільки пред­ставники Н. спробували ввести строге логічне його об­ґрунтува­н­ня, яке неможливо було б спростувати лише лінгвіст. методами. Вони припустили, спираючись на гіпотези Б. Рас­сел­ла й Л. Віт­тґен­штайна, що в основі наук. зна­н­ня лежать най­простіші атомарні пропозиції (напр., «сніг білий»), які неможливо спростувати ні логічно, ні емпірично, ні лінгвістично. Будь-яка правил. наука повин­на спиратися на такі най­простіші твердже­н­ня, дані людям у чут­тєвості або в їхніх пере­жива­н­нях від­чут­тів. Якщо вся класична культура у такого роду твердже­н­нях завжди спиралася на епістемологію (гносеологію) в її різних варіаціях (емпірич., сенсуалістич., раціональному тощо), то нині на зміну епістемології приходить логіка й теорія мови. Якщо твердже­н­ня атомарні, то епістемологія тут нічого не вирішує, і навпаки, від­криваються лінгвіст. або логічні можливості аналізу. Тому пред­ставники Н. пере­ходять до чисто логіч. об­ґрунтува­н­ня самої епістемології. Але якщо їхні попередники Б. Рас­селл і Дж. Мур намагалися зна­йти спів­від­ноше­н­ня між логіч. і реал. (наук.) істинами, об­ґрунтувати слідом за Е. Махом теорію досвіду, то неопозитивісти шукали принципи логіч. об­ґрунтува­н­ня наук. тверджень (і ввели принцип верифікації). Фактично, нині всі філос. дії, по­вʼязані з об­ґрунтува­н­ням науки, зводяться до логіч. аналізу мови, що має роз­межувати наук. й ненаук. твердже­н­ня. Якщо світ зводиться до атомар. фактів, то філософія лише повин­на виключати помилки у побудові склад. пропозицій, спираючись на атомарні твердже­н­ня. Одним із перших філософів, що спробував створити заг. теорію логіко-лінгвіст. філософії, без­посередньо причетний до формува­н­ня Н., був Л. Віт­тґенштайн. Він прагнув створити теорію наук. зна­н­ня за тим самим принципом, що формує математику й логіку, та вважав, що все те, що ми знаємо про світ, є факти, а не речі. У світі існують факти, а не речі, речі ж є те, що конструює сві­домість. У такому сенсі зав­да­н­ня філософії, точніше, аналізу, полягає у пошуку достовір. зна­н­ня, адже ми нічого не можемо сказати про факти. У сві­домості виникають лише образи. Тобто тільки в логіч. просторі може бути вибудувана правил. картина світу. Л. Віт­тґенштайн фактично узагальнив досвід першого (в особі Дж.-С. Мілля) і другого (в особі Е. Маха) позитивізмів та сформував нові зав­да­н­ня філософії, що нині полягають у прояснен­ні сенсу, у роз­різнен­ні осмислених (наук.) і без­глуздих (за суттю, метафіз.) пропозицій. Адже жодне метафіз. твердже­н­ня не можна звести до строго наук. сенсу (зна­н­ня). Лише працюючи з наук. поня­т­тями, людина починає ро­зуміти логіку мови. На думку Л. Віт­тґенштайна, «межі моєї мови є межі мого світу». Тобто, логіка повин­на сприяти проведен­ню меж вираже­н­ня думки, а середовищем, у якому може бути проведене таке роз­межува­н­ня, може бути тільки мова. Те, що виявляється за межами мови (зокрема й моє «я») може належати лише до сфери невисловленого, отже про нього, як, по суті, про міфічне, потрібно мовчати. Ці ідеї були на­стільки новаторські, що на семінари, проведені Л. Віт­тґенштайном, збиралися найвидатніші мислителі сучасності (зокрема й Б. Рас­селл). І хоча Л. Віт­тґенштайн ві­ді­грав важливу роль у формуван­ні позитивіст. концепцій 20 ст., все ж таки гол. внесок у становле­н­ня нового позитивізму зробив М. Шлік, який 1916 очолив каф. філософії індуктив. наук Віден. університету й доклав чималих зусиль для роз­вит­ку ідей свого духов. на­ставника Е. Маха. Офіц. поява Віден. гуртка від­булася 1928, його кер. став М. Шлік, який 1929 сформулював про­граму нового напряму. У цьому ж році його учнями засн. ж. «Er­kenntnis». Після смерті М. Шліка 1936–38 гуртком керував Ф. Вайс­ман, після захопле­н­ня Австрії Німеч­чиною багато чл. гуртка пере­їхали у США та Велику Британію, що сприяло роз­витку нео­позитивіст. ідей у цих країнах, зокрема створен­ню Кембридж. школи аналітики, бурхливому росту ідей логіч. емпіризму в США. У межах ідей Віден. гуртка М. Шлік, спираючись на досвід Л. Віт­тґен­штайна та Б. Рас­сел­ла, які, долаючи метафіз. установки класич. мисле­н­ня, роз­крили найважливішу роль логіки для наук. знан­ня (адже наука повин­на говорити зро­зумілою мовою та давати точні зна­н­ня), прагнув зна­йти для наук. знань достовір. ґрунт, або емпіричне об­ґрунтува­н­ня. Тому на засі­да­н­нях Віден. школи проходили по­стійні дис­кусії про сутність та об­ґрунтува­н­ня науки, в яких брав участь і Л. Віт­тґен­штайн, а пізніше й К. Поп­пер. Причому в основі більшості дис­кусій були дві про­блеми: подола­н­ня метафізики як базової умови формува­н­ня позитив. зна­н­ня (об­ґрунтоване у класичному, або першому, позитивізмі), і тверда орієнтація на емпіричну установку, яку об­ґрунтували пред­ставники другого позитивізму (Р. Авенаріус та Е. Мах). Фактично, пред­ставники Віден. гуртка спробували пере­осмислити ідеї першого й другого позитивізму, спираючись на дослідж. Б. Рас­сел­ла, Дж. Мура, Л. Віт­тґенштайна, емпіричну філософію Нового часу (насамперед, в особі Д. Юма) і субʼєктив. ідеалізм Дж. Берклі. Вони чітко по­значили границю своїх інтересів — логіч. аналіз мови (і в контекс­ті ідей попередників логіч. аналіз світу). Від­повід­но у більш пізніх побудовах (пере­важно 2-ї пол. 20 ст.) базовою темою став аналіз самої логіки в межах філософії аналізу. Загалом усі осн. позитивіст. ідеї 20 ст. можна на­звати філософією аналізу, який на ран­ній стадії (зокрема і у Віден. школі) мав характер лінгвіст. філософії, а в 2-й пол. 20 ст. транс­формувався без­посередньо у філософію аналізу зі своїми роз­шире­н­нями в амер. прагматизмі (Р. Рорті, Г. Патнем) або комунікатив. філософії в Німеч­чині (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Отже, неопозитивісти вважали, що реал. уявле­н­ня про світ задаються мовою. Тому фактичне зав­да­н­ня філософії, як її бачили неопозитивісти, полягає в демаркації в межах мови наук. (що мають смисл) і ненаук. (метафіз. або без­глуздих, логічно недовід­них) висловлень. І базовий логіч. принцип, що повинен до­зволити провести такого роду демаркацію, є принцип верифікації. Цей принцип у тому ви­гляді, в якому він у широкому сенсі був за­пропонований пред­ставниками Віден. школи (насамперед Р. Карнапом) і в якому від­­ображені ідеї Л. Віт­тґенштайна та Б. Рас­сел­ла, може бути сформульований у такий спосіб: будь-яке науково-осмислене твердже­н­ня про світ повин­не бути зведено до сукупності протокол. пропозицій, що фіксують дані чистого досвіду. Все наук. зна­н­ня повин­не бути під­дане крит. аналізу від­повід­но до принципу верифікації, адже саме протокол. пропозиції є абсолютно достовірними. У концепції М. Шліка, який вважав найважливішим недоліком усієї поперед. філософії недооцінку ролі мови, принцип верифікації при­дбав трохи ін. від­тінок: усе справжнє наук. зна­н­ня повин­но бути редуковане до почут­тєвих даних, а все те зна­н­ня, що до них не зводиться (зокрема метафізика, філософія тощо), є лише набором міркувань. У світлі ідей І. Канта всі пропозиції можуть бути роз­ділені на аналіт. та синтетичні. Неопозитивісти вважали, що тільки в аналіт. пропозиціях їх істин­ність ви­значається влас. змістом (пропозиції типу «сніг білий»). Ці пропозиції опираються на досліджені дані й логічно виправ­дані. Синтет. пропозиції можуть не бути логічно виправ­дані. І все ж таки й ті, й інші — екс­периментальні й ведуть до побудови наук. Навпаки, пропозиції метафізичні — і не синтет., і не аналіт., а значить без­глузді. Їх потрібно від­окремити від наук. зна­н­ня за допомогою принципу верифікації та вилучити з науки. Однак одне із центр. зав­дань Віден. школи — усуне­н­ня метафізики — при­звело врешті-решт до його критики та по­значило певні роз­біжності у самих пред­ставників школи. Пошук і виробле­н­ня ідеал. мови науки стало причиною того, що замість емпірич. критерію науковості (принципу верифікації), зʼявився опис. критерій, який у більшій мірі залежить від самої логіки. І тоді під потуж. «прес» принципу верифікації почало потрапляти будь-яке (не лише метафіз.) зна­н­ня, загалом і сама наука, адже виявилося, що в її основі лежать твердже­н­ня, що не можуть бути верифіковані. Так неопозитивісти при­йшли до необхідності послабити принцип верифікації. Спочатку завдяки зуси­л­лям А. Айєра зʼявилася від­мін­ність сильного (первіс.) і слабкого принципів верифікації. На його думку, висловле­н­ня є верифікованим у слабкому сенсі, якщо досвід може зробити його ймовірним, зокрема реліг. твердже­н­ня — не дійсні і не неправильні, а по­збавлені значень. Однак ці спроби послабити принцип верифікації в остаточ. під­сумку нічого не дали і не по­збавили Н. радикал. критики. Ситуацію врятував мислитель, який неодноразово дис­кутував про сутність принципу верифікації. Англ. філософ К. Поп­пер, вважаючи, що справжню науку формують не факти (або твердже­н­ня), а теорії, за­пропонував доповнити, а точніше, замінити, принцип верифікації принципом фальсифікації. Він уперше вказав на позитивну роль помилки в науці. Разом із К. Поп­пером фактично завершилася епоха чисто логіч. аналізу науки. На­ступна філософія з одного боку сформувала аналіз еволюц. критеріїв становле­н­ня науки, що при­звело до появи постпозитивізму, а з іншого — до нового становле­н­ня філософії аналізу (насамперед, у ви­гляді натураліст. теорій аналізу, неопрагматизму та внутр. реалізму). Коло за­мкнулося, перші позитивісти за­пропонували про­граму заверше­н­ня метафізики й заміни її наук. зна­н­ням, а постпозитивісти показали необхідність викори­ста­н­ня метафізики для об­ґрунтува­н­ня наук. зна­н­ня (висновок постпозитивістів — наука неможлива без метафізики). Гол. положе­н­ня сучас. ви­вче­н­ня ідей Н. у світі й Україні стали базовими установками для більшості сцієнтист. напрямів 20 ст. У такому контекс­ті цей напрям не вичерпав себе й у 1-й чв. 21 ст. Росту неопозитивіст. уявлень сприяє проведе­н­ня, зокрема й в Україні, знач. кількості різних кон­гресів і конф. з науки філософії. Однак фундам. опрацюва­н­ня ідей Н. і філософії науки загалом є досягне­н­ням вузького кола фахівців у базових ВНЗах України. Філософія науки, не­зважаючи на її декларува­н­ня практично всіма провід. вузами України, насамперед на 3-му освіт.-наук. рівні, залишається полем дослідж. лише окремих учених України — А. Лебедя, А. Синиці, А. Кулика та ін. Серед наук. установ та навч. закладів, у яких ви­вчають ці про­блеми, — Ін­ститут філософії НАНУ (Київ), Київ., Харків., Дні­пров., Чернів., Львів. університети.

Завантажити статтю