Неоромантизм — Енциклопедія Сучасної України

Неоромантизм

НЕОРОМАНТИ́ЗМ (від нео… і романтизм) – стильовий напрям у культурі, літературі, мистецтві та соціогуманітарних науках, який традиційно пов'язують із модерністсь­кими реакціями на позитивізм і натуралізм кінця 19 – початку 20 століть. Водночас культурні й інтелектуал. контексти появи неоромантиків значно багатші й полівимірні, ніж представлена опозиція до певних напрямів чи стильових утворень. Н. виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європ. культурі (їх часто характеризують метафор. формулою «загибель бо­гів»). У широкому сенсі Н. сполучив різноманітні інтелектуал. реакції науковців, письменників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберал. цінностей, зокрема етич. настанов у дусі прагмат. індивідуалізму й атомізації сусп. буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдоскоп. зміни контекстів висвітлення Н. постає як самобутня інтелектуал. опозиція, духов. бунт проти тотальності космополіт. проекту модерну й, водночас, як його неодмінна складова. Синхронні та діахронні зв'яз­ки Н. з романт. ідеями і концептами вирізняються надзвич. складністю, строкатістю й суперечливістю. Вони нав'язують різноманітні, часом незвичні інтелектуал. сполучення з ін. культур. і дослідниц. практиками. Н. представлений у концепціях «надлюдини» і «волі до влади» Ф.-В. Ніцше, расових теоріях Ж.-А. де Ґобіно, міфол. естетиці Р. Ваґнера, реліг. філософії М. Бердяєва, анархо-синдикаліст. доктринах Ж. Сореля, психол. візіях «еволюції народів та мас» Ґ. Ле Бона, модерніст. інтерпретаціях «бунту мас» Х. Ортеґи-і-Ґассета та у твор. доробку багатьох ін. європ. мислителів кін. 19 – поч. 20 ст. Зазвичай Н. локалізують культурою добою Fin de Siècle (франц. – кінець століття) у країнах Зх. Європи, а у рос. проекції – культур. епохою, яку метафорично позначають як Срібний вік (1890–1920). Утім, неоромант. мотиви в тому чи ін. вигляді побутують у творчості багатьох європ. інтелектуалів упродовж усього 20 ст. Н. продукував повернення до ідеаліст., іррац. стратегій пояснення істор. буття, інтуїтив. способу мислення. Проте такий поворот не був всеохоплюючим – неоромант. візії історії спиралися на своєрідну еклектичну мішанину елементів позитивізму, романтизму, неокантіанства, дарвінізму, віталізму, расових та соціол. теорій кін. 19 – поч. 20 ст. Неоромант. героїзація минувшини істотно відрізняється від старого романт. «культу героїв» (напр., концепції англ. історика Т. Карлейля). Адже традиц. конфлікт колектив. і персон. героїв у неоромант. історіописанні трансформувався у своєрідне конфронтац. поле, на якому змагаються різні соц. верстви, прошарки, групи. Причому ця кон­фронтація зазвичай представлена у вигляді персоніфікації істор. діячів, які формулюють та репрезентують стихійні хотіння, інстинкти, колективну волю, емоц. переживання певних соц. спільнот. З такої перспективи неоромант. сцена істор. дійства набуває не тільки містич., іррац., а й частково соціол. забарвлення. Тому акт дії в неоромант. репрезентації минулого є інтерактив. сполученням політ., соц., екон., інституц., психол., культур., реліг., індивід. та ін. чинників. У студіях неоромантиків персон. герой виступає на істор. сцені як репрезентант певної сусп. ідеї, рупор колектив. прагнень і почувань, що відображають конечність соц. і нац. буття. Винятк. здібності, геніальність чи провіденцій. дар «великої людини» полягає у її месіан. призначенні – осягнути і подолати суперечності між колектив., груповими мріями та похмурою дійсністю. Неоромант. герой покликаний мобілізувати маси, прищепити їм волюнтарист. прагнення і перебороти настрої декадансу на зламі 19–20 ст. Така героїзація історії представляла незвичну мішанину позитивізму, ірраціоналізму, віталізму та елементів «соц. механіки» в дусі концепцій В. Парето, Ґ. Моски, Р. Міхельса, Е. Дюркгайма, М. Вебера та ін. Неоромант. персоналізація історії спричинила й численні рефлексії щодо побуту­ван­ня й призначення гол. героїв на арені минувшини. Неоромантики майже ототожнювали істор. особистість із сусп. ідеалом, зокрема перетворювали на своєрід. спосіб автор. самовираження у контексті нестрим. потягу до ідеального. Їхнє прагнення до інтуїтивізму зорієнтоване на розкриття всього потенціалу люд. буття як у соц., так і в нац., культур. і реліг. площинах. Вони породжували численні саморефлексії щодо сусп., культур. та інтелектуал. ролі мислителя в добу великих зрушень і перетворень, нав'язували зіставлення особи автора як творця неоромант. візії минувшини з духов. призначенням його персон. героя тощо. Н. потребував і особливих, специфіч. умов для своєї ретроспектив. чи футурист. реалізації, зокрема акцентування уваги на кризових, переломних істор. епохах. Неоромант. історіописання вирізняється гострими, динам., інколи провока­тив. сюжетами. Новітнє впровадження персон. і колектив. героїв на істор. авансцену, хоч і на соціол. підкладці, вимагало окреслення канонів їхнього побутування, тому неоромантики у своїй творчості продукували відродження етично-морал. цінностей (віра, гідність, мораль, обов'язок, правда, свідомість, честь, воля, жертва, ідея, ідеал, посвята, сила, слава тощо) й культу почуттів. Вони виступали як своєрідні мірила вартості цієї версії історіописання, що разюче контрастувала з космополіт. світом поч. 20 ст. із його утилітар. стандартами. Н. продукував поширення символіст. естетики з її модерніст. образами, зокрема темами міфу, волі та волюнтаризму в історії. Недаремно Н. у культур. і мист. відношеннях часто поєднують з авангардизмом, декадентством, експресіонізмом, імпресіонізмом, футуризмом, символізмом. Н. приваблював багатьох європ. мислителів, оскільки створював широкі можливості для розмаїтих інтелектуал. та культурниц. мутацій. Так, хаотичні й розмиті засади Н. спричинили модерну актуалізацію різноманіт. версій відомих політ. проектів: від консерватизму (В. Липинський) до анархізму (Ж. Сорель). Н. як своєрід. стиль мислення становив знач. інтерес для інтелектуалів, які репрезентували т. зв. недерж. нації Європи, зокрема у польс. історіографії поч. 20 ст. неоромант. візії історії представлені у працях Ш. Аскеназі, О.-М. Бальцера, С. Закшевського, В. Конопчинського, С.-М. Кутшеби, К. Потканьського, В. Собєського та ін. Н. давав змогу не тільки істотно оновити проекти «винайдення» нац.-державниц. традицій, а й актуалізував спроби пошуку свого місця в системі європ. модерну. Крім того, неоромант. конструкції нац. історій індивідуалізували та диференціювали уявлення про минувшину, акцентували увагу на її неповторності й своєрідності, абсолютизували риси унікальності, генерували нові соціокультурні імпульси, інтелектуал. зразки і світоглядні орієнтири для громадськості поневолених народів, формулювали оптиміст. настанови, врешті-решт, провокували креа­тивне, динам. переосмислення циркулюючих теорій та концепцій. В укр. історіописанні Н. представлений державниц. напрямом 1-ї третини 20 ст. (В. Липинський, С. Томашівський та ін.). Так, неоромант. візія нац. історії В. Липинського складається з низки інтелектуал. компонентів: культ «жертвенних героїв» і «великої людини» із соц., іррац. і психол. мотивацією їхньої діяльності, ав­тор. саморефлексії щодо ролі особистості в історії (приховане співвіднесення з постаттю С.-М. Кричевського, роздуми про призначення письменника-теоретика в «Листах до братів-хліборобів»), морально-етичні канони побутування персон. і колектив. героїв, які водночас є мірилами вартості минувшини (жертва, ідея, ідеал, мучеництво, са­мобут., майже лицар. кодекс честі), символіст. естетика (степ–плуг, Схід–Захід, кочівник–хлібороб, Хам–Яфет), ідеї міфу та міфотворчості («Переяслав. легенда»), волі та волюнтаризму, сили й насилля, термінол. мутації низки понять («традиція», «слово», «класократія», «аристократія»), специфіч. дослідниц. інструментарій (психологізація, ірраціоналізм, інтуїтивне проникнення) тощо. Водночас неоромант. конструкція нац. історії В. Липинського спирається на змагання, взаємодоповнення кількох парадигмат. підходів, з перспективи яких побутування істор. людини розглядають у 2-х перехрес. системах – природі та сусп-ві. Найпов­ніше візія В. Липинського репрезентована в оригін. тлумаченні органіцизму на основі іррац. («воля однієї людини») та метафіз. («дух нації») складових і в контексті геогр., природн., соціокультур. і геополіт. теренів побутування «органіч. сполуки» («організму»), зрештою у його цикліч. представленні істор. руху (демократія–охлократія–класократія). В укр. літ-рі Н. циркулює у творах цілої низки прозаїків і поетів, передусім Лесі Українки. З Н. ототожнюють «романтику вітаїзму» Миколи Хвильового, неоромант. складові присутні у творах літераторів 1920-х рр. О. Влизька, М. Йогансена, В. Підмогильного, Ю. Яновського, а також поза межами УРСР, зокрема у творах Ю. Липи, О. Теліги, Олега Ольжича та ін. М. Зеров навіть обстоював думку, що в укр. літ-рі поч. 20 ст. утвердилася «діярхія стилів» – Н. і неореалізму. У світ. літ-рі неоромант. мотиви побутують у творах Л. Андреєва, І. Буніна, Е.-Л. Войнич, К. Гамсуна, Г. Ібсена, Дж.-Р. Кіплінґа, А. Конан-Дой­ла, Джека Лондона, О. Ремізова, Р.-Л. Стівенсона, А. Чехова, а та­кож багатьох письменників і митців «Молодої Польщі».

Літ.: Мережковский Д. С. Неороман­тизм в драме: Критический очерк // Вест. иностран. лит-ры. 1894. Кн. 11; W. Lipiński. Stanisław Michał Krzyczewski: Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach po­­wstańczych pod wodzą Bohdana Chmiel­nickiego // Z dziejów Ukrainy: Księga pamiąt­kowa ku czci Włodziemierza Аntonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego. Kijów, 1912; Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. Москва, 1918; Ле Бон Г. Фран­цузька революція та психологія революцій (Уривок) / Пер. з франц. // Хлібо­роб. Україна. Відень, 1920–21, кн. 2, зб. 2/4; Л. Р. Б. [Білас Л. Р.]. Краків, Женева і фі­­ліяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. Архів. Студії. Т. 2. Філадельфія, 1980; Його ж. В'ячеслав Липинський як історик кризової доби // Там само. Т. 3. Філадельфія, 1991; Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Пер. с франц. Москва, 1993; Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (до питання про соціальну функцію історії) // Пробл. слов'я­нознавства: Міжвідом. наук. зб. Вип. 45. Л., 1993; Козак С. Неоромантична концепція слова Лесі Українки // Сучасність. 1993. № 2; Білас Л. В'ячеслав Липин­ський – історик // В. Липинський: істор.-політол. спадщина і сучасна Україна: Мат. міжнар. наук. конф. (Київ–Луцьк–Кременець, 2–6 черв. 1992). К.; Філа­дельфія, 1994; Трельч Э. Историзм и его проблемы: Логическая проблема философии истории / Пер. с нем. Мос­ква, 1994; Лебон Г. Психология народов и масс / Пер. с франц. С.-Петербург, 1995; Зашкільняк Л. Історіографічна творчість Михайла Грушевського на тлі європейської історичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття // М. Грушевський і укр. істор. наука: Мат. наук. конф., присвяч. М. Грушевському (Львів, 24–25 жовт. 1994; Харків, 25 серп. 1996; Львів, 29 ве­­рес.1996). Л., 1999; Манхейм К. Социо­логия культуры: Избранное / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2000; V. Aheieva. Mykola Khvylovy and Expressionism // J. of Ukrainian Studies. 2000. Vol. 25, № 1/2; Чижевський Д. В'ячеслав Липинський як філософ історії // Чижевський Д. Філо­софські твори. Т. 2. К., 2005; Ясь О. В. В. Липинський та неоромантизм (до 125-річчя від дня народження) // УІЖ. 2007. № 5; Сінкевич Є. Г. Краківська історична школа в польській історіографії. М., 2010; Ясь О. В. Неоромантизм в історичній візії С. Томашівського // УІЖ. 2011. № 4; Історіографічна класика: Антологія української історичної думки ХІХ–ХХ ст. К., 2020.

О. В. Ясь

Н. був чинником і сти­льовою репрезентацією модернізму упродовж усього 20 ст. Префікс нео- у сполученні з лексемою «романтизм» вказує на присутність у полі уваги Н. ідей та естетики класич. романтизму кін. 18 – поч. 19 ст. і водночас на переосмислення можливостей останнього в умовах кризи позитивіст. типу мислення й породженого ним реаліст. мист-ва. Отже, термін вказує на синтет. характер позначуваного ним явища, яке зосереджується на винятк. особі, її душев. і почуттєвому максималізмі, пориванні до свободи та повноти життя, що їх не знає й не розуміє загал, але принципово постулює ймовірність такої винятковості у будь-якій (типовій, пересічній) людині. Єдиною умовою, за якої ця ймовірність може стати реальністю, є особисте людське зусилля (не походження, сусп. чи фінанс. статус) – зусилля духу, що долає фіз. межі людини. І саме воно визначає справж. масштаб особистості. Виступаючи «опонентом» реалізму і натуралізму у світогляді, в орг-ції наративу, у худож. принципах (типовості, детермінізму, раціоцентризму), Н. зберігає вір­ність реальному (земному) світові як джерелу і середовищу цінностей, задля яких живуть та діють його герої. З ін. боку, Н. повторює романт. структуру із «постреалістичним завданням» показати, за твердженням Л. Де­р­беньової, не синтез якостей, а синтез персоніфіков. антитез. Таким чином, ідентифікація й визначення сутніс. характеристик Н. ускладнені питанням його зв'язків із різними худож.-естет. програмами – романтизму, реалізму, модернізму. Так, існують точки зору, що Н. є: типолог. продовженням та розвитком на новому етапі романт. принципів відображення дійсності, протестом проти застиглих норм реалізму і особливо натуралізму; заг. назвою літ.-мист. течій межі 19–20 ст., як зазначав Д. Наливайко, а на поч. 20 ст. – С. Венгеров, який пов'язував Н. із заг. «збудженістю» в тодіш. сусп.-літ. житті; модер. літ. течією, де на ідеол., формал.-стильовому та темат. рівнях обстоюється нове розуміння людини як самодостат. особистості в системі сусп. взає­мин; спробою відродити романтизм на цілком неромант., глибоко особистих підставах – антиромант. романтизм; тенденцією культур. зсуву від реалізму до авангардизму, принципово відмінною від романт. типу худож. мислення. В основі світогляду, що формує неоромант. тип худож. мислення й письма, лежать ідеї А. Шопенгауера, Р. Ваґнера, О. Шпенґлера, Ф. Ніцше, Ж. Сореля, Ґ. Ле Бона, Х. Ортеґа-і-Ґассета. Укр. Н. постає на ґрунті кордоцентрич. традиції мислення, репрезентованої Г. Сковородою. У 20 ст. філос. базу укр. Н. поповнили ідеї Д. Донцова, В. Липинського, С. То­машівського, М. Шлемкевича та ін. мислителів консерват.-ірраціоналіст. спрямування. Можемо говорити про певні тенденції й варіанти Н. в літ-рі, зумовлені істор. добою й місією того нац.-політ. середовища, з якими іден­тифікує себе письменник. На ранньому етапі (1860–80-і рр.) Н. яскраво заявив про себе в Англії, де розвинувся паралельно до потуж. позитивіст.-реаліст. культури вікторіан. доби. Детективні романи В. Коллінза («The Woman in White» / «Жінка в білому», 1860; «The Moonstone» / «Місячний камінь», 1868), пригодницькі – Л. Сті­венсона («Treasure Island» / «Острів скарбів», 1881–82), Р. Гаґґарда («King Solomon's Mines» / «Копальні царя Соломона», 1885) нині є складниками неоромант. канону. Романт. антураж сюжет. колізій цих творів (екзот. простір, яскраве зображення природ. стихій, пригодн. атмосфера, вираз. поділ на позитив. і негатив. персонажів) сприймався на початку як вторинний щодо вже наяв­них досягнень романтизму поч. 19 ст. Твори Дж. Конрада («Almayer's Fo­lly» / «Олмейрова примха», 1895; «An Outcast of the Islands» / «Вигнанець з островів», 1896, та ін.), Р. Кіплінґа («Kim» / «Кім», 1901), А. Конан Дойла («The White Company» / «Білий загін», 1891; цикл творів про Шерлока Голмса 1887–1905) задали параметри для визначення ненаслідувального щодо класич. романтизму характеру Н. Так, неоромант. героєм виступає звичайна людина, яка обирає певну (часто прагматичну, матеріальну) ціль і досягає її. Природа репрезентує внутр. конфліктність людини як неод­мін. чинник боротьби за бажану ціль. На шляху до неї герой позбувається «формальних» норм, «обтяжливих» чи «зайвих» цінностей, звільняється від впливу сусп-ва, де визнані ці норми й цінності, натомість відновлює «природний» індивідуалізм як базовий принцип актив. протистояння людської одиниці чи то природі, чи то «іншим / ворогам», чи то наповненому злочинцями сусп-ву. Подорожі чи поневіряння в Н. слугують для віднайдення або ствердження неоромант. героєм реально важливих для нього цінностей, якими можуть бути скарби (золото, дорогоцінне каміння), ін. люди та землі, істина про скоєний злочин, цивілізатор. місія імперії тощо. Романт. роль подорожі як апріорі приреченого на невдачу пошуку ладу, гармонії, духовності втрачає на актуальності. У франц. літ-рі неоромант. лінію творчості вели В. Сарду («Pat­rie!» / «Вітчизна!», 1869), А. де Бор­ньє («La Fille de Roland» / «Донька Роланда», 1875), Ф. Коппе («Se­vero Torelli» / «Северо Тореллі», опубл. 1883, та ін.), Е. Ростан (від комедії «Les Ro­manes­ques» / «Романтики», опубл. 1894, до «La Princesse Lointaine» / «Принцеса Далечінь», 1895, і «Cyrano de Bergerac» / «Сирано де Бержерака», 1897). Важливим документом Н. став виступ Е. Ро­с­тана «Discours de réception à l'Aca­démie française le 4 juin 1903» під час прийняття його до Франц. академії (1903). У ньому він представив неоромант. концепцію світу, людини, мист-ва у франц. театрі, за якою, по-перше, все, що є напозір звичайним і посереднім, може мати свою велич і романтику (напр., рідне м-ко А. де Борньє Люнель); по-друге, комбінування героїзму й здатності мріяти, як гол. людських рис, народжує «героя панаша» і «героя в душі», характерних для Н.; по-третє, мист-во має морально виховувати глядача, показуючи йому на сцені піднесену мрію, яку втілюють ці герої. У Німеччині Н. був спрямований на подолання надмір. побутовізму письма, провінцій. атмосфери в літ-рі. Неоромант. мотивами позначена творчість Т. Шторма («Der Schimmelreiter» /«Вершник на білому коні», 1888), В. Раабе («Die schwarze Galeere» / «Чорна галера», 1865; «Die Akten des Vo­gels­angs» / «Літопис пташиної слободи», 1893–95), Ґ. Гауптманна («Die Weber» / «Ткачі», 1892; «Han­nele's Himmelfahrt» / «Вознесіння Ганнеле», 1893; «Die versunkene Glo­cke» / «Затоплений дзвін», 1896) та ін. У низці названих творів, а також у новелі «Fra Celeste» («Фра Челесте») Р. Гух, драмах «Paracelsus» («Парацельс»; обидві – 1899) А. Шніцлера, «Der Tot des Tizian» («Смерть Тиціана», 1901) Г. фон Гофманнсталя Н. актуалізував символомислення через звернення до міфу, фольклору, фантастики як способів подолати обмеженість та заскорузлість реаліст.-натураліст. літ-ри. До слов'ян. країн, за твердженням З. Ґеник-Березовської, назва «Н.» прийшла з Франції та Німеччини. У Польщі назву «Н.» від 1887 використовували для вказівки на специф. художні засоби творення образів (фоніка, симво­ліка). Н. як ціліс. феномен польс. літ-ри представлений драмами С. Виспянського («Legenda», 1897; «Wesele», 1901), Л. Риделя («Za­cza­rowane kolo», 1898), Я. Касп­ровича, С. Пшибишевського та ін. Саме поняття «Н.» поставив на польс. ґрунт Е. Порембович («Sło­wa­cki i nowa sztuka», 1902). У рос. критиці воно вперше з'явилося у ст. «Неоромантизм в драме» і «Новейшая лирика» Д. Мережковського (обидві – «Вестник ино­странной литературы», 1894, № 11 і 12 відповідно). В укр. літ-рі зміст поняття «Н.» вперше розкрила Ле­ся Українка у ст. «Новейшая общественная драма» (1900; пер­вісна її назва – «Современная общественная драма», надіслана на поч. 1901 у ред. ж. «Жизнь», не опубл. у зв'язку із закриттям журналу; вперше надрук. у вид. «Леся Українка. Твори» (т. 12, К.; Х., 1930). Гол. чинником новіт. суспільної – «новоромантичної», за Ле­сею Українкою – драми є індивідуалізація масового середовища, за якої долається безлика усе­редненість зображення. Осми­слюючи новаторство драми «Тка­чі», яку вона 1899 переклала з нім. мови, Леся Українка бачить у ній прецедент знищення натовпу як стихії і появи громади як спільноти незалеж. особистостей. У «Заметках о новейшей польской литературе» («Жизнь», 1901, № 1) вона вживає заклик до «свободи духу», який обґрунтовує в ст. «“Ми­хаэль Крамер”. Последняя драма Гергарта Гауптмана» та «Вин­ниченко» у значенні «визвольного» щодо особистості «духу новоромантизму», який обдаровує цю особистість відчуттям внутр. свободи і сили обстоювати свої ідеали й духовні цінності. Проте, за Лесею Українкою, особистість не замикається на собі й своїй свободі як на чомусь унікальному, чим володіє винятково вона сама. Навпаки, неоромант. героєм може стати будь-яка (не виняткова) людина, «яка починає усвідомлювати свою гідність і права». Така людина здатна продукувати новий тип сусп. та міжособистіс. взаємин, коли визнається «вартісність» і суверенність кожного. Найповніше та найвиразніше неоромант. модель людського існування у доробку Лесі Українки, на думку Л. Скупейка, втілює драма-феєрія «Лісова пісня» (1911). Міфо-фольклор. антураж і сезонно-кільцевий принцип композиції драми уводять дію й характери в широкий символіч. ряд. Лукаш втілює конфлікт модер. людини із самою собою. Це конфлікт між її прагматично-утилітар. функціональністю, потрібною для забезпечення фіз. рівня життя, та індивід.-особистісною, репрезентованою муз. обдаруванням Лукаша та закоханістю в Мавку. Хоча він не є неоромант. героєм, усе ж має низку неоромант. характеристик. Це нетиповий представник типового загалу (селянства) завдяки здатності відчувати нову красу, нахилу до гармонії, потягу (хоч несвідомому і слабкому) бути «вільною особистістю». Крім того, перефразо­вуючи Лесю Українку, його стра­ж­дання, спричинені внутр. конф­ліктом, перевищують страж­дан­ня усередненої людської оди­ниці, а його доля надто трагічна для щоден. реальності. Натомість Мав­ка є неоромант. ідеалом письменниці: у міфол. формі зосереджено душев. і вольовий потенціал людини, яка підноситься над псевдоцінностями утилітар. світу, своїм існуванням стверджує нові цінності душі й духу, прагне підносити до розуміння їх значення ін. особистість. Неоромант. герої або ознаки Н. у стилі, характерах, світогляді представлені в більшості поет. і драм. творів Лесі Українки («В катакомбах», «Віла-посестра», «Давня каз­ка», «На полі крові», «Одержима», «Руфін і Прісцілла» та ін.). Яскравою представницею укр. Н. є О. Кобилянська. Її твори ґрунтуються на естетизмі, символізмі, містять ідейну полеміку з Ф. Ніцше, зокрема з його концептами надлюдини, полуднього, волі до влади. Як і Леся Українка, О. Кобилянська надає укр. Н. націобудів. значення («Царівна», «Апостол черні»), підносячи нагал. питання історії й сучасності укр. народу як бездержавного на рівень широких узагальнень і глобал. символів (з історії світу, релігії, міфології). Виразно неороман­тичним є звучання ранньої прози В. Винниченка («Голота», «Момент», «Талісман» тощо). Неоромант. інтенції сполучаються із си­м­волістськими й експресіоністичними у новелах В. Стефаника («Сини», «Марія»), Олександра Оле­ся («З журбою радість обнялась», «Поезії»), з імпресіоністичними – у творах М. Коцюбинсь­кого. Неоромант. тенденції були розвинені в літ-рі зрілого модернізму 1920-х рр. У творчості М. Ба­жана (зб. «Будівлі») й О. Влизька Н. співіснує з авангардизмом. П. Тичина залучає Н. до свого унікал. «кларнетичного» стилю. М. Хви­льовий проголошує «романтику вітаїзму» і «активний романтизм» у значенні світоглядно-худож. стрижня нової пролетар. літ-ри. Звертаючи увагу на їхню опозиційність щодо натуралізму з його тяжінням до частковостей і деталей, він, фактично, відносить їх до неоромант. дискурсу, коли оперує метафорами «великих чисел», «змагання за СОЦІАЛІЗМ», «музики мільйонів» тощо. Н. близький за ідеями і стилем Ю. Яновському, Є. Плужнику, Д. Фальківському, Г. Косинці. Нео­романт. чинник характерний для по­езії Л. Первомайського, П. Дорошка, П. Воронька, В. Сосюри. Рисами Н. збагачується міфол. течія міжвоєн. двадцятиліття (В. Свідзінський, Б.-І. Антонич), візіонеризм (Ю. Дараґан, Олег Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська), катастрофізм (О. Теліга, Є. Плужник). Загалом, неоромант. «буденний героїзм», що не потребує визнання винятковості суб'єкта-«героя», властивий усій творчості Празької школи: «від “Стилета і стилоса” 1925 р. та “Земної Мадонни” 1934 р. Є. Ма­ланюка до “Ріні” 1935 р. і “Підза­м­ча” 1946 р. Олега Ольжича» (В. Мо­ренець). Неоромант. світогляд визначає метод літ. критицизму Ю. Лавріненка («Література вітаїзму», 1959). У річищі Н. перебуває тво­р­чість І. Ба­гряного, О. Дов­женка, Анатолія Дімарова, Є. Гуцала. На межі 1950–60-х рр. формується новий запит щодо Н. у творчості молодших поетів. На нього відгукується Л. Костенко – «з крови й кости неоромантик» (Б. Рубчак), – надаючи щоден. реаліям глибинних філос. сенсів, носієм яких є спостережлива, непримітивна індивідуальність. Н. (зокрема, за словами В. Моренця, в ас­пекті «моральної й естетичної ви­нятковості кожної людської долі») вплинув на формування індивід. стилю Д. Павличка (зб. «Любов і не­нависть», 1953; «Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958). Як за­значає В. Моренець, «наші канонічні шістдесятники всі увійшли в поезію на високій стильовій хвилі неоромантизму» (М. Вінграновський, І. Драч, В. Коломієць, В. Си­моненко та ін.). У 1970-х рр. Н. пройнята творчість Н. Білоцерківець, Г. Чубая. В укр. літературознавстві інтерес до Н. прокинувся після відновлення держ. незалежності 1991 як можливість об'єктивно осмислити питому для нац. літ-ри мист. течію, в якій відбувалося оприявнення онтолог. й екзистенц. засад укр. людини і цілої нації. Ця зацікавленість залишається активною впродовж 2000-х рр. Нині наук. дискурс Н. імплікує студії різ­ного характеру: порівняльні («Неоромантична проза Джозефа Конрада і Юрія Яновського» Л. Гижі), гендерні («Femina Melan­cholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської» Т. Гундорової), дискурсивні («Західноукраїнська проза 20–30-х років ХХ століття: проблема неоромантизму» Л. Лебедівни, «Естетика і поетика вісниківського нео­романтизму» О. Багана), куль­турологічні («Міф і мистецька гра в естетиці неоромантизму» О. Чумаченка), філол.-філософські («Стильові напрями української поезії (друга половина ХХ ст.: спроба типізації). Неоро­ман­тизм» В. Моренця), істор.-літературні («Неоромантизм Лесі Ук­ра­їнки (Рецепція. Концепція особистості. Міфопоетика)» Л. Ску­пейка). Ці та інші напрацювання свідчать про Н. як про багатовимірне явище укр. нац. культури, що виявляє себе на рівні ідей, світогляду, естетики, поетики.

Літ.: Венгеров С. Этапы неоромантического движения // Рус. лит-ра ХХ века: 1890–1910. Кн. 1, 6. Москва, 1914; Чапля І. «Новоромантизм» у трактуванні Лесі Українки // Наук. зап. Дніпроп. ун-ту. 1961. Т. 65, вип. 12; Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської: (До 125-річчя з дня народж.) // РЛ. 1988. № 11; Шевчук В. «Хатяни» й український неоромантизм // «Укр. хата»: Поезія 1909–1914. К., 1990; Нев­р­лий М. Неоромантизм // Укр. рад. поезія 20-х років: Мікропортрети в худож. стилях. К., 1991; Соколянський М. Неоромантизм як літературна течія // Пит. літературознавства: Наук. зб. Л., 1993. Вип. 1; Ільницький М. Лiтература українського вiдродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. Л., 1994; Ільницький М. Вiд «Молодої му­зи» до «Празької школи». Л., 1995; Гундорова Т. ПроЯвлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Пост­модерна інтерпретація. Л., 1997; Геник-Березовська З. Про неоромантичну дра­му // Грані культур: Бароко. Романтизм. Модернізм. К., 2000; Толмачев В. Неоромантизм и английская литература начала ХХ века // Зарубеж. лит-ра конца ХІХ – начала ХХ века: В 2 т. Т. 2. Москва, 2007; Скупейко Л. І. Неоромантизм як модерна парадигма української літератури (в рецепції Лесі Українки) // СіЧ. 2009. № 5; Шестопалова Т. П. Концепт відродження в науково-критичному мисленні Ю. Лавріненка: документальний аспект // Вісн. Луган. ун-ту. Сер. Філол. науки. 2009. № 19; Дербенева Л. Нео­романтизм как художественная система и научно-исследовательская проблема // Пд. архів. Сер. Філол. науки. 2009. Вип. 46; Луков Вл. А. Неоромантизм во Франции. Москва, 2009; Моренець В. Стильові напрями української поезії (друга половина ХХ ст.: спроба типізації). Неоромантизм // Оксиморон: Літературозн. статті, дослідж., есеї. К., 2010; Шумило Н. Національна модель літературного розвитку (зі сторінок «Історії української літератури») // СіЧ. 2012. № 3.

Т. П. Шестопалова


Покликання на статтю