Каганович Лазар Мойсейович

Визначення і загальна характеристика

КАГАНО́ВИЧ Лазар Мойсе­йович (10(22). 11. 1893, с. Кабани, Радомишльський пов., Київська губ., згодом с. Діброва, Поліський р-н, Київська обл., нині знято з обліку — 26. 07. 1991, Москва) — партійний і радянський діяч. Герой Соціалістичної Праці (1943). Державні нагороди СРСР. Від 1907 мешкав у Києві, працював робітником. 1911 вступив до більшовицької партії, вів революційну діяльність у Києві, м. Катеринослав (нині Дні­про), Мелітополь, Юзівка (нині Донецьк). 1915 заарештований, після звільне­н­ня пере­йшов на нелегальне становище. У березні–квітні 1917 — за­ступник голови Юзівської ради робітничих і солдатських депутатів. У серпні того ж року в м. Гомель (Білорусь) очолив Поліський комітет РСДРП(б). Загони, керовані цим комітетом, не пропустили про­урядові війська для придуше­н­ня більшовицького пере­вороту в Петро­граді (нині С.-Петербург). 1918 на 3-му Всеросійському зʼ­їзді рад обраний членом Всеросійського ЦВК, від­тоді — на керівних партійних посадах у містах РФ і Турке­стані. 

Один із керівників боротьби з рухом басмачів та організаторів від­повід­них каральних заходів. 1922 при­значений завідувачем організаційно-роз­подільчого від­ділу ЦК РКП(б), через який проходили всі при­значе­н­ня на від­повід­альні посади в СРСР. Ві­ді­грав значну роль у просуван­ні від­даних Й. Сталіну кадрів. 1924–25 — секретар ЦК РКП(б), від 1925 — генеральний секретар ЦК КП(б)У. За доруче­н­ням Й. Сталіна контролював партійне керівництво УСРР, проводив обмежену українізацію, реалізовував генеральну лінію партії щодо форсованої індустріалізації. Використовуючи авторитарні методи керівництва, здійснював «чистку» партійних кадрів, ін­спірував викри­т­тя націонал-ухильництва у лавах КП(б)У (лідерами оголошені О. Шумський і керівництво КПЗУ). Через незадоволе­н­ня його діями та спротив з боку діячів КП(б)У 1928 пере­ведений до Москви й при­значений секретарем ЦК ВКП(б). Вів активну боротьбу проти М. Бухаріна та його прибічників. 1930–35 — 1-й секретар Московського комітету ВКП(б). Під керівництвом К. роз­почато модернізацію міста, будівництво метро. Водночас знищено значну кількість історико-архітектурних памʼяток — храм Христа Спасителя, Сухареву башту, Страсний монастир та ін. Сприяв висунен­ню на партійну роботу М. Хрущова. 1933 очолив сільськогосподарський від­діл ЦК ВКП(б), керував створе­н­ням політвід­ділів МТС і радго­спів. 

1929–34 ви­їздив у справах колективізації сільського господарства та хлібозаготівель у більшість країв і областей СРСР, зокрема на Пів­нічний Кавказ та в УСРР, ініціював низку ре­пресивних акцій проти селянства. 1932 разом із В. Молотовим брав участь у роботі 3-ї конференції КП(б)У, на якій протидіяв пропозиціям щодо зниже­н­ня плану хлібозаготівель, за­пропонував комплекс заходів із вилуче­н­ня зерна та викри­т­тя т. зв. шкідників, саботажників, контр­революціонерів, петлюрівських елементів (зокрема і серед партійного та державного активу). Без­посередньо від­повід­альний за організацію штучного голодомору 1932–33 в УСРР і на Кубані (від­повід­не юридичне ріше­н­ня ухвалив 2010 Апеляційний суд Києва). 1933–34 — голова Центральної комісії з пере­вірки членів партії (по­збавляв членства противників Й. Сталіна). 1935–37 — нарком шляхів сполуче­н­ня СРСР. 1936–38 особисто роз­робляв пропозиції зі створе­н­ня різних позасудових органів, які стали інструментом каральної політики, до закінче­н­ня судових засі­дань редагував проєкти вироків, керував ре­пресіями проти працівників залізничного транс­порту. 

1937 від­ряджений на Донбас для проведе­н­ня «чисток» у вугільній промисловості та на Київщину для викри­т­тя «правотроцькістських елементів». З метою інтенсифікації ре­пресивної політики ви­їздив і в інші регіони СРСР. 1938–39 — нарком важкої промисловості, водночас 1938–42 і 1943–44 — нарком шляхів сполуче­н­ня, у січні–жовтні 1939 — нарком паливної промисловості, 1939–40 — нарком нафтової промисловості СРСР. 1938–47 — за­ступник голови РНК СРСР. Під час 2-ї світової війни був членом Державного комітету оборони СРСР (від­повід­альний за транс­порт, налагодже­н­ня роботи військових трибуналів, покраще­н­ня діяльності військової прокуратури). Член Військової ради Пів­нічно-Кавказького і Закавказького фронтів (1942–43). У березні–грудні 1947 — 1-й секретар ЦК КПУ. 

Оголосив винуватцями голоду 1946–47 в УРСР українських націоналістів, планував роз­почати ре­пресії проти української інтелігенції за звинуваче­н­ням у націоналізмі. Від 1947 — за­ступник, від 1953 — 1-й за­ступник голови РМ СРСР; 1955–56 — голова Державного комітету з питань праці та зарплати; 1956–57 — міністр промисловості будівельних матеріалів СРСР. На 20-му зʼ­їзді КПРС (1956) на­звав культ особи Й. Сталіна шкідливим, водночас разом із Г. Маленковим, В. Молотовим та ін. вимагав зміще­н­ня М. Хрущова з посади 1-го секретаря ЦК КПРС на тій під­ставі, що хрущовська критика діяльності Й. Сталіна нібито за­йшла занадто далеко. 

1957 виведений зі складу ЦК і президії ЦК КПРС та направлений до м. Азбест, Свердловська обл. (РФ) на посаду директора гірничо-збагачувального комбінату. 1962 ріше­н­ням Московського міськ­кому КПРС від­рахований із партії за участь в організації ре­пресій і масових арештів у 1930-і рр., однак мав статус персонального пенсіонера союзного значе­н­ня та користувався від­повід­ними пільгами. Після повале­н­ня М. Хрущова не раз звертався з проха­н­ням про від­новле­н­ня у КПРС, але поновлений не був. До кінця 1950-х рр. низку населених пунктів у СРСР на­звано імʼям К., зокрема в УРСР — с. Кабани і смт Поліське, Київська обл. (нині знято з обліку). 1996 у Москві ви­дано його «Памятные записки рабочего, ком­муниста-большевика, проф­союзного, партийного и советско-государствен­ного работника».

Літ.: Шаповал Ю. Українські «щаблі» Кагановича, або «Жива сталінська людина» // Про минуле — заради майбутнього. К., 1989; Медведев Р. Они окружали Сталина. Москва, 1990; Чуев Ф. Так говорил Каганович. Исповедь сталинского апостола. Москва, 1992; Шаповал Ю. Лазар Каганович. К., 1994; Яковлев А. Сумерки. Москва, 2003; Сюндюков І. Про­зрі­н­ня динозавра. Сталінський намісник в Україні згадує // День. 2006, 18 серп.

Ю. І. Шаповал

Завантажити статтю