Інженерна освіта
ІНЖЕНЕ́РНА ОСВІ́ТА — різновид професійної освіти, що забезпечує підготовку фахівців з різних галузей інженерії. Поняття цивіл. інж. виникло в 16 ст. у Голландії (стосувалося будівельників мостів та доріг), згодом його почали використовувати в Англії та ін. країнах Європи. Фахові знання цивіл. інж. мали охоплювати усі тех. галузі. Перші навч. заклади для підготовки інж. створ. у 17 ст. в Данії, у 18 ст. — у Великій Британії, Франції, Німеччині, Австрії, Росії. У С.-Петербурзі відкрито Гірн. училище (1773), прирівнюване до академії, Інститут інж. шляхів сполучення (1809), Училище цивіл. інж. (1832, від 1882 — Інститут), Інж. академію (1855). Від 19 ст. почали розрізняти інж.-практиків, профес. інж., які мали кваліфікацію техніка, і дипломованих інж. з вищою тех. освітою. У 20 ст. інж. готували за галузями тех. освіти: буд., геодез., геол., гідрометеорол., гірська, енергет., інж.-екон., лісоінж., маш.-буд., металург., приладобудівна, радіоелектронна, технол., транспортна, хім.-технологічна. На поч. 1970-х рр. система вищої тех. освіти об’єднувала понад 230 інж. спеціальностей і 360 спеціалізацій. Навч. план кожної інж. спеціальності був розрахований на 5–6 р. і складався з 3-х циклів навч. дисциплін: заг.-наук. (вища математика, фізика, хімія, політекономія, марксист.-ленін. філософія, наук. комунізм, історія КПРС, іноз. мова тощо), заг.-інж. (теор. механіка, деталі машин, теорія механізмів і машин, технологія металів, матеріалознавство, опір матеріалів, електротехніка, гідравліка, теплотехніка та ін.), спец. (залежно від спеціальності і спеціалізації, напр., для інж. геодезії профіл. були геодезія, вища геодезія, інж. геодезія, інж. дослідження, практ. астрономія і картографія та ін.). Заг.-наук. і заг.-інж. дисципліни забезпечували підготовку фахівців широкого профілю, спец. (теорія технол. процесів, розрахунку й конструювання машин і приладів тощо) — закладали наук. основи спец. підготовки майбут. інж. Заг.-інж. підготовку, як правило, здійснювали на молодших курсах, спец. — на 3–5 курсах. На поч. 1970-х рр. на інж. спеціальностях у ВНЗах СРСР навч. бл. 3 млн осіб. Випуск інж. у СРСР і США становив (у тис. осіб), відповідно: 1950 — 37 і 61, у 1960 — 120 і 43, у 1965 — 170 і 41, у 1970 — 257 і 50. У сучас. вищій освіті України І. о. представлено 4-ма напрямами: проф.-тех., спец. тех., вища тех. і післядипломна. Перші 2 напрями виникли в 1920-х рр. як спосіб підвищення освіт. рівня насел. за умов індустріалізації. У цей період створ. значну кількість фабрично-завод. училищ, а згодом — ПТУ, технікумів. Система вищої тех. освіти України формувалася на основі традицій кращих європ. інж. шкіл. Провідні політех. інституції Сх. і Центр. Європи — Львів., Варшав., Моск., Харків., Київ., С.-Петербур. — ведуть свою історію від принципів освіти давніх зх.-європ. шкіл, зокрема «Еколь Політехнік» (Париж), Віден., Маґдебур. тех. університетів. В основі цієї системи — поєднання фундам. підготовки з математики, фізики, хімії та ін. дисциплін із заг.-інж. й отримання профес.-практ. навичок на виробництві та у наук. установах. Таку систему освіти відтворив П. Капіца при організації Моск. фіз.-тех. інституту. Модель стала визначал. для провід. інж. шкіл України. Найбільшими центрами підготовки фахівців з інженерії в Україні є Нац. університет «Львівська політехніка», Нац. тех. університет «Харків. політех. інститут», Нац. тех. університет України «Київ. політех. інститут», Нац. авіац. університет (Київ), Нац. аерокосміч. університет «Харків. авіац. інститут», Нац. лісотех. університет України (Львів), Одес. політех., Донец., Вінн., Дніпродзержин., Донбас. (м. Алчевськ Луган. обл.), Запоріз., Кіровогр., Криворіз., Луцький, Полтав., Приазов. (м. Маріуполь Донец. обл.), Севастоп., Терноп., Херсон. тех., Харків. автомобіл.-дорож. тех. університети, Івано-Фр. тех. університет нафти і газу. Нині І. о. в Україні має напрями: геодезія, картографія та землевпорядкування, інж. матеріалознавство, інж. механіка, металургія, енергетика, електро-, радіотехніка, електроніка, електронні апарати, лазерна й оптоелектронна техніка, акустотехніка, метрологія і вимірюв. техніка, комп’ютериз. системи, автоматика та упр., комп’ютерна інженерія, хім. технологія та інженерія, харч. технологія та інженерія, будівництво, електромеханіка, зварювання, телекомунікації, автоматизація, транспортні технології, залізниця й залізнична техніка, кораблі та океанотехніка тощо.
Рекомендована література
- Горохов В. Г. Знать, чтобы делать. История инженерной профессии и ее роль в современной культуре. Москва, 1987;
- Ідюк Н. М. Роль міжнародних організацій у розвитку інженерної освіти // Теор. пит. освіти та виховання: Зб. наук. пр. К., 2000. Вип. 10;
- Романовський О. Г. Підготовка майбутніх інженерів до управлінської діяльності. Х., 2001;
- Огурцов А. П., Заліщук В. В., Саєнко С. М. Підготовка інженерної еліти і її роль в розвитку держави. Дніпродзержинськ, 2007;
- Щербатюк Л. Технології підготовки інженерів у вищих навчальних закладах // Наук. вісн. Чернів. університету. Сер. Педагогіка та психологія. 2007. Вип. 331;
- Требіна Т. Ф. Навчально-методичне забезпечення професійної підготовки сучасних інженерів // Педагогіка формування твор. особистості у вищій і заг.-осв. школах: Зб. наук. пр. З., 2009. Вип. 5.
Завантажити статтю
Світ-суспільство-культура 