Ініціації
ІНІЦІА́ЦІЇ — обряди введення (посвячення) в члени закритих для непосвячених самоврядних родових, корпоративних, професійних колективів; часто виконують роль пубертатних ритуалів, що оформлюють настання повноліття молоді. І. належать до групи обрядів переходу, для яких основним є зміна соціальної позиції та статусу: родильні, пубертатні, весільні, поховальні, всиновлення, повʼязані з виселенням, приїздом, імміграцією. У російській етнографічній науці до 1917 проблему дослідження І., зокрема серед східних словʼян, порушено після виділення цієї групи обрядів і зʼясування їхніх загальних закономірностей А. Ван-Ґеннером. У 1920–30-х роках М. Грушевський, Ф. Савченко, К. Грушевська та інші успішно вивчали ритуальний комплекс І. та його звʼязок із соціальною організацією й суспільною свідомістю на світовому історично-етнографічному матеріалі, досліджували також І. серед українців. У радянський період на вивчення І. фактично було накладено заборону. Офіційна радянська наука заявила, що І. властиві лише епосі первісності і т. зв. примітивним народам сучасності, причиною чого були ідеологічні фактори. Разюча подібність із фізичними і моральними випробуваннями ініційованих під час лімінальної фази наявна у репресіях, голодоморах та інших випробуваннях нашого суспільства в роки соціалізму. Заборона досліджувати І. українців зумовлена також відмінностями у традиційній соціальній організації й обрядовості українців і росіян, на чому наголошувати не дозволяли. Водночас у світовій етнографічній, соціологічній та історичній науках вважають доведеним існування І. не тільки в первісну епоху та у народів, які зберегли первісний уклад новітньої доби, але і в т. зв. культурних (зокрема європейських) народів.
В українців доіндустріальної епохи І. виявлені в середовищі багатьох соціально-професійних груп: феодально-служилої знаті, цехових ремісників, запорозьких козаків, селян, кобзарів-лірників, жебраків, школярів та студентів, чаклунів і відьом; а також ініціаційні ритуали введення на посаду — князя у Київській Русі, кошового отамана на Запорізькій Січі, дяків у селах. Існували в українців і жіночі І. (посвячення в члени дівочої громади). Молодіжні І. українців варіювали в різних соціально-професійних групах. Ці І. були індивідуальними, оскільки, на відміну від юнацьких вікових І. первісної епохи, їх повʼязували не з природним статево-віковим, а суспільним поділом праці. Для І. українців історичної доби характерна також значна деміфологізація. Усі варіанти українських І. повʼязували з існуванням закритих (для непосвячених) общинно-корпоративних обʼєднань — княжих дружин, ремісничих цехів, Запорізької Січі, парубоцьких та косарських громад, кобзарсько-лірницьких гуртів, школярів і студентів. І. в усіх соціально-професійних групах здійснювали за тричленною схемою перехідних ритуалів: відокремлення (передлімінальна фаза) — порубіжний період, етап ритуальної смерті й випробувань (лімінальна фаза) — реінкорпорація до колективу, що проходила у формі нового «народження» (постлімінальна фаза). Найбільш ранні ритуали І. побутували серед феодально-служилої знаті — посвячення в дружинники у Київській Русі. Перша фаза — віддання підлітка боярською сімʼєю на виховання знатному дружиннику, обрядне випроводжання хлопця з дому. Після обрядного представлення князю молодика вводили до складу «молодших отроків» для освоєння курсу навчання військовій справі та кодексу поведінки воїна-дружинника. Приниженість молодших отроків виражалася у виконанні ними обовʼязків слуг, називанні їх «кощеями» (рабами) та ін. Молодший отрок брав участь у військових походах у якості зброєносця, згодом — «оружного» молодого воїна. Перебування в поході — вихід за межі освоєного соціального простору. Після цього ініціанта посвячували в дружинники: князь опоясував його мечем, вручали зброю, обладунок, дружинник сідав на коня, складав присягу васальної вірності князю (зобовʼязання «ходити біля стремi»). Ремісничо-цехові І. починали із зарахування в учнівство («уєднання», «вписання»). Учні вчилися ремеслу та традиціям цехових ремісників, зазнавали випробувань (підйом і перенесення тягарів, ритуальне кепкування, обмеження в носінні певних елементів одягу тощо). Під час посвячення у підмайстри («визволка») неофітів «стругали», «пиляли», «кували», «шліфували» відповідними інструментами ремесла, «виготовляючи» з них ремісників і завдаючи болю. Їм також влаштовували блазенське гоління та стрижки, «намилюючи» брудом і голячи деревʼяною бритвою. Проходили посвячувані й обряд «перейменування», що імітував церковне хрещення «новонароджених», оскільки вони «народжувалися» як ремісники. Підмайстри проходили обовʼязковий етап «мандрів» («вендрівка»), працюючи у цехах міст України, Польщі, Німеччини, Італії та ін. Посвячення в майстри («єднання цеху») — виготовлення урочистого виробу («штучки», «проби»), прискіпливе опитування, шмагання нагаєм, що звався «звичай» та інші дії. Запорозькі І. — проводи хлопця з дому «на той світ» (ритуальна смерть ініціанта) та зарахування його в «молодики» після прибуття на Січ. Під час лімінальної фази новачки вчилися військовій науці, традиціям козаків; зазнаючи ритуальних підсміювань та фізичних випробувань, виконували роль слуг. Фізичні випробування новачків — скакання на необʼїждженому коні, подолання човном порогів Дніпра, ходіння по колоді над кручею, зʼїдання наперченого борщу тощо. Молодики брали участь у військових походах, доводячи вміння володіти зброєю. Обряди інкорпорації до січового товариства — ритуальне переодягання, стрижка, перейменування (символізувало «переродження» на козака), «вкупляння» до куреня. Селянські І. існували у двох варіантах — парубоцькі (у більшості регіонів України) та косарські (у Галичинi). Парубоцькі І. починали з виокремлення підлітків у підпарубочу верству, у чому головна роль відігравали ритуальне кепкування дорослих парубків і дівчат. Підпарубки зазнавали випробувань (биття, різні форми кепкувань, вкидання у воду, вимащення чорною фарбою й сажею, блазенське гоління тощо) та демонстрували силу, спритність і вміння виконувати селянські роботи. Під час «коронування на парубка» ініціант влаштовував ритуальну трапезу, його підіймали вгору, одягали вінок із трави, він гарцював на коні. Косарські І. (т. зв. фрицовка) починали з навчання косарів справі. Потім ініціант складав іспит у полі, зазнавав ритуальних побоїв, насміхань, блазенського гоління тощо. Увечері у корчмі новачок пригощав косарів, і його урочисто проголошували косарем. Кобзарсько-лірницькі І. («визвілка», «одклінщина і визволок»), як і ремісничі, починали з учнівства. Власне посвячення проходило за таємничих обставин (часто вночі) з дванадцятиразовим проказуванням молитви. Влаштовували прискіпливе опитування, іспит на знання таємної («лебійської») мови, вимагали продемонструвати вміння грати й співати, дати особливу кобзарську присягу (на Лівобережжi). Учитель вручав ініційованому музичний інструмент та цілушку хліба, посвячуваний давав членам кобзарсько-лірницького гурту подарунки, влаштовував бенкет. Другий етап І. для кобзарів Полтавщини зводився до вивчення під керівництвом старшого кобзаря особливих «Устиянських книг» — усного зводу кобзарського репертуару, особливих молитов, легенд, знань з історії, традицій корпорації сліпих співців. Посвячуваний давав таємничу клятву. І. введення на посаду містили ритуальне приниження: лайку і погрози на адресу посвячуваного, а також сипання землі на голову (символічне опускання під землю в потойбічний світ) під час посвячення кошового отамана в Запорізькій Січi; прискіпливий іспит — під час І. дяка. У наш час у селянському середовищі збережено фрагменти традиційних парубоцьких І., що мають тенденцію до згасання. У деяких, переважно маргінальних, соціальних групах, мафіозних організаціях та колоніях для злочинців, «вуличних» молодіжних обʼєднаннях, серед духовної еліти і в наш час побутують І. Армійська служба — юнацька І. у масштабі суспільства.
І. відображено у художній літературі, зокрема в оповіданнях «Червонный дьявол» і «Первые коршуны» М. Старицького («Твори», у 5 томах, Київ, 1990, том 5), повістях «Син племені навахів» Дж.-В. Шульца (у збірнику «Ловець орлів» / Переклад з англійської, Київ, 1990), «Пригоди молодого лицаря» С. Черкасенка (Київ, 1993; у художньому фільмі «Дорога на Січ», знятому за цією книгою, І. запорожців показано детальніше); оповіданнях «Нариси бурси» А. Санченка (Київ, 2010).
