Ініціації

ІНІЦІА́ЦІЇ — обряди введе­н­ня (посвяче­н­ня) в члени закритих для непосвячених самоврядних родових, корпоративних, професійних колективів; часто виконують роль пубертатних ритуалів, що оформлюють на­ста­н­ня повнолі­т­тя молоді. І. належать до групи обрядів пере­ходу, для яких основним є зміна соціальної позиції та статусу: родильні, пубертатні, весільні, поховальні, всиновле­н­ня, повʼязані з виселе­н­ням, при­їздом, ім­міграцією. У рос. етногр. науці до 1917 про­блему дослідж. І., зокрема серед сх. словʼян, порушено після виділе­н­ня цієї групи обрядів і зʼясува­н­ня їхніх заг. закономірностей А. Ван-Ґен­нером. У 1920–30-х рр. М. Грушевський, Ф. Савченко, К. Грушевська та ін. успішно ви­вчали ритуал. комплекс І. та його звʼязок із соц. організацією й сусп. сві­домістю на світ. істор.-етногр. матеріалі, досліджували також І. серед українців. У рад. період на ви­вче­н­ня І. фактично було накладено заборону. Офіц. рад. наука заявила, що І. властиві лише епосі первісності і т. зв. примітив. народам сучасності, причиною чого були ідеол. фактори. Разюча подібність із фіз. і морал. ви­пробува­н­нями ініці­йованих під час лімінал. фази наявна у ре­пресіях, голодоморах та ін. ви­пробува­н­нях нашого су­спільства в роки соціалізму. Заборона досліджувати І. українців зумовлена також від­мін­ностями у традиц. соц. організації й обрядовості українців і росіян, на чому наголошувати не до­зволяли. Водночас у світ. етногр., соціол. та істор. науках вважають доведеним існува­н­ня І. не тільки в первісну епоху та у народів, які зберегли первіс. уклад новіт. доби, але і в т. зв. культурних (зокрема європ.) народів.

В українців доіндустр. епохи І. виявлені в середовищі багатьох соц.-профес. груп: феодал.-служилої знаті, цех. ремісників, запороз. козаків, селян, кобзарів-лірників, жебраків, школярів та студентів, чаклунів і від­ьом; а також ініціац. ритуали введе­н­ня на посаду — князя у Київ. Русі, кошового отамана на Запороз. Січі, дяків у селах. Існували в українців і жін. І. (посвяче­н­ня в члени дівоц. громади). Молодіжні І. українців варіювали в різних соц.-профес. групах. Ці І. були індивідуальними, оскільки, на від­міну від юнац. вікових І. первіс. епохи, їх повʼязували не з природ. статево-віковим, а сусп. поділом праці. Для І. українців істор. доби характерна також значна деміфологізація. Усі варіанти укр. І. повʼязували з існува­н­ням закритих (для непосвячених) общин­но-корпорат. обʼ­єд­нань — княжих дружин, ремісн. цехів, Запороз. Січі, парубоц. та косар. громад, кобзар.-лірниц. гуртів, школярів і студентів. І. в усіх соц.-профес. групах здійснювали за тричлен. схемою пере­хід. ритуалів: від­окремле­н­ня (пере­длімінал. фаза) — порубіж. період, етап ритуал. смерті й ви­пробувань (лімінал. фаза) — реінкорпорація до колективу, що проходила у формі нового «народж.» (постлімінал. фаза). Найбільш ранні ритуали І. побутували серед феодал.-служилої знаті — посвяче­н­ня в дружин­ники у Київ. Русі. Перша фаза — від­да­н­ня під­літка бояр. сімʼєю на вихова­н­ня знат. дружин­нику, обряд. ви­проводжа­н­ня хлопця з дому. Після обряд. пред­ставле­н­ня князю молодика вводили до складу «молодших отроків» для освоє­н­ня курсу навч. військ. справі та кодексу поведінки воїна-дружин­ника. Приниженість молодших отроків виражалася у виконан­ні ними обовʼязків слуг, називан­ні їх «кощеями» (рабами) та ін. Молодший отрок брав участь у військ. походах у якості зброєносця, згодом — «оружного» молодого воїна. Пере­бува­н­ня в поході — вихід за межі освоєного соц. простору. Після цього ініціанта посвячували в дружин­ники: князь опоясував його мечем, вручали зброю, обладунок, дружин­ник сідав на коня, складав присягу васал. вірності князю (зобовʼяза­н­ня «ходити біля стременi»). Ремісн.-цех. І. починали із зарахува­н­ня в учнівство («уєд­на­н­ня», «вписа­н­ня»). Учні вчилися ремеслу та традиціям цех. ремісників, за­знавали ви­пробувань (під­йом і пере­несе­н­ня тягарів, ритуал. кепкува­н­ня, обмеже­н­ня в носін­ні певних елементів одягу тощо). Під час посвяче­н­ня у під­майстри («визволка») неофітів «стругали», «пиляли», «кували», «шліфували» від­повід. інструментами ремесла, «виготовляючи» з них ремісників і завдаючи болю. Їм також влаштовували блазен. голі­н­ня та стрижки, «намилюючи» брудом і голячи деревʼяною бритвою. Проходили посвячувані й обряд «пере­йменува­н­ня», що імітував церк. хреще­н­ня «новонароджених», оскільки вони «народжувалися» як ремісники. Під­майстри проходили обовʼязк. етап «мандрів» («вендрівка»), працюючи у цехах міст України, Польщі, Німеч­чини, Італії та ін. Посвяче­н­ня в майстри («єд­на­н­ня цеху») — виготовле­н­ня уроч. виробу («штучки», «проби»), при­скіпливе опитува­н­ня, шмага­н­ня нагаєм, що звався «звичай» та ін. дії. Запороз. І. — проводи хлопця з дому «на той світ» (ритуал. смерть ініціанта) та зарахува­н­ня його в «молодики» після прибу­т­тя на Січ. Під час лімінал. фази новачки вчилися військ. науці, традиціям козаків; за­знаючи ритуал. під­сміювань та фіз. ви­пробувань, виконували роль слуг. Фіз. ви­пробува­н­ня новачків — скака­н­ня на необʼ­їждженому коні, подола­н­ня човном порогів Дні­пра, ході­н­ня по колоді над кручею, зʼї­да­н­ня наперченого борщу тощо. Молодики брали участь у військ. походах, доводячи вмі­н­ня володіти зброєю. Обряди інкорпорації до січового товариства — ритуал. пере­одяга­н­ня, стрижка, пере­йменува­н­ня (символізувало «пере­родже­н­ня» на козака), «вкупля­н­ня» до куреня. Селян. І. існували у двох варіантах — парубоц. (у більшості регіонів України) та косарські (у Галичинi). Парубоц. І. починали з ви­окремле­н­ня під­літків у під­парубочу верству, у чому гол. роль ві­ді­гравали ритуал. кепкува­н­ня дорослих парубків і дівчат. Під­парубки за­знавали ви­пробувань (биття, різні форми кепкувань, вки­да­н­ня у воду, вимаще­н­ня чорною фарбою й сажею, блазен. голі­н­ня тощо) та демонстрували силу, спритність і вмі­н­ня виконувати селян. роботи. Під час «коронува­н­ня на парубка» ініціант влаштовував ритуал. трапезу, його пі­ді­ймали вгору, одягали вінок із трави, він гарцював на коні. Косар. І. (т. зв. фрицовка) починали з навч. косарів справі. Потім ініціант складав іспит у полі, за­знавав ритуал. побоїв, насміхань, блазен. голі­н­ня тощо. Увечері у корчмі новачок пригощав косарів, і його урочисто проголошували косарем. Кобзар.-лірниц. І. («визвілка», «одклінщина і визволок»), як і ремісничі, починали з учнівства. Власне посвяче­н­ня проходило за таємничих об­ставин (часто вночі) з дванадцятиразовим проказува­н­ням молитви. Влаштовували при­скіпливе опитува­н­ня, іспит на зна­н­ня таєм. («лебій.») мови, вимагали продемонструвати вмі­н­ня грати й спів­ати, дати особливу кобзар. присягу (на Лів­обереж­жi). Учитель вручав ініці­йованому муз. інструмент та цілушку хліба, посвячуваний давав членам кобзар.-лірниц. гурту подарунки, влаштовував бенкет. 2-й етап І. для кобзарів Полтавщини зводився до ви­вче­н­ня під керівництвом старшого кобзаря особливих «Устиянських книг» — усного зводу кобзар. репертуару, особливих молитов, легенд, знань з історії, традицій корпорації сліпих спів­ців. Посвячуваний давав таємничу клятву. І. введе­н­ня на посаду містили ритуал. приниже­н­ня: лайку і по­грози на адресу посвячуваного, а також сипа­н­ня землі на голову (символічне опуска­н­ня під землю в потойбіч. світ) під час посвяче­н­ня кошового отамана в Запороз. Січi; при­скіпливий іспит — під час І. дяка. У наш час у селян. середовищі збережено фрагменти традиц. парубоц. І., що мають тенденцію до згаса­н­ня. У деяких, пере­важно маргінал., соц. групах, мафіоз. організаціях та колоніях для злочинців, «вуличних» молодіж. обʼ­єд­на­н­нях, серед духов. еліти і в наш час побутують І. Армій. служба — юнац. І. у мас­штабі су­спільства.

І. від­ображено у худож. літературі, зокрема в оповіда­н­нях «Червон­ный дьявол» і «Первые коршуны» М. Старицького («Твори», у 5 т., К., 1990, т. 5), повістях «Син племені навахів» Дж.-В. Шульца (у зб. «Ловець орлів» / Пер. з англ., К., 1990), «Пригоди молодого лицаря» С. Черкасенка (К., 1993; у х/ф «Дорога на Січ», знятому за цією книгою, І. запорожців показано детальніше); оповіда­н­нях «Нариси бурси» А. Санченка (К., 2010).

Завантажити статтю