Інородці
ІНОРО́ДЦІ — термін, яким у законодавстві Російської імперії позначали національні групи, племена та народності з особливим правовим статусом. Цей статус визначали Положення про інородців (1892), положення та правила про упр. окремими областями, Звід законів про стани (1876), Статут про упр. інородців (1822) та деякі ін. нормативні акти. Згідно з ними, І. вважали «самоїдів» Архангел. губ., калмиків, які кочували в Астрахан. і Ставроп. губ., сибір. киргизів, бурятів, якутів, хакасів, ногайців, кочові та бродячі народи Сибіру, Казахстану й Закавказзя, євреїв та ін. Їх поділяли на кочових, бродячих та осілих. Кочові та бродячі І. утворювали окремий стан, який мав власну своєрідну систему упр.; осілих зрівнювали у правах і порядку упр. із корін. населенням. Статус кочових і бродячих народів був загалом схожим: вони користувалися, хоча і з певними відмінностями, однаковими правами, зокрема мали деякі пільги з відбування держ. повинностей (військ., грош. тощо). І. мали окреме управління. Так, інородниц. насел. Туркестан. краю адміністративно поділялося на волості, осіле — на сільс., кочове — на аульні громади (органи упр. — відповідно сільс. схід або аульний з’їзд, волосний з’їзд виборних, волосний правитель, якого призначав губернатор); сибір. кочові І. — на стійбища (улуси) за принципом родового упр. (мали своїх старост, вибор. засідателів, гол. родоначальників, затв. губернатором чи генерал-губернатором). Ними керували інородні управи (1822–1901), що діяли на основі Статутів про сибір. киргизів та про управління інородців (обидва — 1822). Свої особливості в упр. мали також калмики, яких у адм. відношенні поділяли на кибитки, хотони, аймаки та улуси (органи упр. — відповідні сходи). Більшість І. підпорядк. мін-ву держ. маєтностей, киргизів т. зв. Внутр. орди — мін-ву внутр. справ. Правовий статус євреїв мав обмежувал. характер, зумовлений не тільки нац. приналежністю, а й віросповіданням. Відповідно до закону євреї мали належати до одного зі встановлених у державі станів (купец., цехового, міщан. тощо), інакше до них ставилися як до бродяг (див. Бродяжництво). Євреї повинні були мешкати у спеціально визначених місцевостях, що складали т. зв. смугу осілості, яка проходила по тер. зх. і пд.-зх. губерній Рос. імперії. Поза її межами євреям дозволено перебувати лише тимчасово. Хоча постанови з цього питання не мали абсолют. сили, однак Статут про паспортну систему (1903) визначав, у яких саме губерніях дозволено жити євреям. На укр. землях це Волин., Поділ., Полтав., Катеринослав., Таврій., Херсон., Черніг., Київ. (окрім Києва) губернії. Тимчас. правилами (1882) євреям заборонено у смузі осілості мешкати поза містами й містечками. Кожен єврей обов’язково мав зберігати за собою без зміни успадк. або на основі закону прийняте прізвище, в усіх публіч. актах вживати рос. мову. Встановлено певні квоти прийому євреїв до ВНЗів. Упродовж століть склалося своєрідне внутр. право рос. І. (інородниц. право), засн. на нормах звичаєвого права.
Рекомендована література
- Леонтович Ф. И. Къ исторіи права русскихъ инородцевъ. Древній монголо-калмыцкій или ойратскій уставъ взысканій (Цааджинъ-Бичикъ). О., 1879;
- Ерошкин Н. П. Очерки истории государственных учреждений дореволюционной России. Москва, 1960;
- Павлюк А. М. Інородці в Російській імперії: номінативний аспект // Сучас. вимір держави та права: Зб. наук. пр. М., 2008.
Завантажити статтю
