Звичаєве право

Визначення і загальна характеристика

ЗВИЧАЄ́ВЕ ПРА́ВО — система санкціонованих здебільшого державою правових звичаїв, що є джерелом права у певній державі, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється впродовж тривалого періоду шляхом по­стій. дотрима­н­ня звичаїв норматив. характеру, від­ображає правову культуру й правову сві­домість народу і водночас інтереси панівних верств су­спільства. У богословʼї цей термін вживають також у контекс­ті З. п. Церкви. Сформоване на основі звичаїв, які існували ще додерж. період (на думку деяких авторів, ці звичаї вже можна вважати З. п., т. зв. первіс. правом), З. п. було досить роз­винутим у рабо­власн. та ран­ньофеод. су­спільствах. Багато народів за­стосовували такі звичаї, як кровна помста, принцип таліону (від­плата мала бути рівно­значною шкоді, заподіяній по­страждалому), прадавні шлюбні обряди тощо. Найдавніші памʼятки права більшості держав, напр., т. зв. варвар. правди, є записами або зводами З. п. Із появою писем. норматив. актів воно по­ступово пере­творилося на допоміжне джерело, яке за­стосовували за від­сутності належ. законодав. акта, а з утворе­н­ням і роз­витком централізов. держав сфера за­стосува­н­ня З. п. ще більше звузилася. Згодом ідея закон­ності, роз­винута у період бурж. революцій, зумовила офіц. заперече­н­ня ролі З. п., але на­прикінці 19 ст. від­булася своєрідна реабілітація звичаю як джерела насамперед цивіл. права. У цей час остаточно оформилася теор. кон­струкція санкціонува­н­ня звичаю державою, первісні елементи якої містилися ще у працях давньорим. право­знавців. Під­ставами для за­стосува­н­ня З. п. ви­знані пряме посила­н­ня у текс­тах норматив. актів або т. зв. мовчазна згода, неявне від­сила­н­ня до звич., усталеної практики (його роз­глядали як підзакон­не, похідне і додатк. джерело права). Від серед. 20 ст. посилилося прагне­н­ня звільнити З. п. з-під опіки закону, теоретично об­ґрунтувати рівність і незалежність його як джерела права. Аргументом на користь такого під­ходу стали окремі ріше­н­ня судів, що ґрунтувалися на звичаях, які суперечили положе­н­ням законів. Водночас у рад. юрид. доктрині роль З. п. категорично і послідовно заперечувалася. Неодно­значне ставле­н­ня до З. п. у різні істор. періоди зумовлено насамперед його архаїч., консе­рватив. характером, що не сприяє радикал. змінам і одночасно може слугувати утверджен­ню су­спільства, захисту традиц. правового ладу від невиправ­даних змін або наки­да­н­ня чужозем. правових норм. Неви­значеність і роз­пливчастість З. п. дає змогу свавільно його за­стосовувати су­д­дями та посад. особами. З ін. боку, гнучкість З. п. за певних умов має позитивне значе­н­ня. Нині його широко використовують у деяких країнах Африки й Азії (пере­важно в колиш. колоніях), воно також є джерелом між­нар. права. Обмежене за­стосува­н­ня З. п. як додатк. (факультатив.) джерела до­зволено у РФ.

З. п. України сягає своїм корі­н­ням правових звичаїв Київ. Русі. Осн. частину їх записано в «Руській правді» та ін. актах князів. законодавства, які швидше фіксували звичаєві норми, ніж творили нові. «Руська правда» і неписане право, що доповнювало її, зберігали свою силу й піс- ля монголо-татар. навали у Галицько-Волин. князівстві та Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З появою Литов. статутів З. п. не втратило свого значе­н­ня. 1-й Литов. статут (1529) вказував, що за від­сутності законодав. регулюва­н­ня слід керуватися звичаями. Дещо негативне ставле­н­ня до З. п. зафіксов. у 2-му Литов. статуті (1566), який орієнтувався виключно на писані джерела. Така позиція виявилася хибною, тому в 3-му Литов. статуті (1588) під­тверджено роль З. п. як допоміж. джерела. Крім того, Литов. статути усіх 3-х редакцій кодифікували багато норм, що походили від прадав. правових звичаїв. Можливість викори­ста­н­ня З. п. перед­бачали і поширені на укр. землях збірки маґдебур. права, виключно на його під­ставі діяли копні суди, згодом Запороз. Січ стала місцем виникне­н­ня великої кількості правових звичаїв, які в сукупності склали нове поня­т­тя — Козац. право. Це право не мало писаних джерел і пропонувало за будь-яких об­ставин керуватися нормами З. п. та здоровим глуздом. Сут­тєву вагу мали норми З. п. на етапі входже­н­ня укр. земель до складу Моск. держави. Царський уряд офіційно ви­знав збереже­н­ня давніх прав (зокрема й З. п.) як своєрідну гарантію автономії України. Польс.-литов. судова система була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на давні права, які лише згодом почали уточнювати в нормах геть­ман. законодавства. У на­ступ. спробах кодифікувати чинне в Геть­манщині право всі під­готовлені проекти, починаючи із памʼятки «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1734), від­давали належне укр. З. п., використовуючи його як одне з джерел кодифікації, а також закріплюючи можливість за­стосува­н­ня для регулюва­н­ня певних від­носин у галузі шлюбно-сімей. і спадк. права та в деяких ін. випадках. З пошире­н­ням на укр. землях рос. заг.-імпер. законодавства давні укр. права зберігалися у ви­гляді окремих норм «Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній» у Зводі законів Рос. імперії. Рос. Статут цивіл. судочинства (1864) допускав викори­ста­н­ня З. п. у спадк., родин. та земел. правовід­носинах, щодо яких не було від­повід. законодав. регулюва­н­ня. Окремі випадки за­стосува­н­ня З. п. при вирішен­ні питань, повʼязаних із користува­н­ням громад. пасовиськами й лісами, деякими аспектами з труд., шлюб. і спадк. від­носин мали місце навіть на поч. 20 ст. Обмежено за­стосовували норми З. п. на укр. землях у складі Австро-Угорщини. До 1917 характер. рисами укр. З. п. були його яскрава обрядовість та фіксація у ви­гляді правових формул, що згодом пере­творилися в нар. приказки. Після роз­паду Рос. й Австро-Угор. імперій зверне­н­ня до нар. права стало одним із політ. гасел нової доби. В законодавствах УЦР, Української Держави, Директорії УНР й ЗУНР окремі норми земел., шлюбно-сімей. та спадк. права сві­домо від­творювали норми З. п., які вважали такими, що найбільше втілюють риси нац. права. Зі встановле­н­ням рад. влади допускалася допоміжна роль З. п. у деяких цивіл., земел. та ін. правовід­носинах (О. Малиновський створив навіть концепцію рев. З. п.), однак згодом осн. джерелом рад. права став норматив. акт, а З. п. у внутр. законодавстві держави майже повністю втратило своє значе­н­ня і використовувалося лише у сфері між­нар. права й при регулюван­ні певних від­носин у торг. мореплавстві та в деяких ін. випадках.

Обʼєктом по­стій. наук. ви­вче­н­ня З. п. стало у звʼязку з утвердже­н­ням на поч. 19 ст. ідей істор. школи права з на­ступ. роз­витком історії держави і права та етно­графії юридичної. Пред­ставники істор. школи права вважали, що воно походить з «нар. пере­кона­н­ня» або ідей, без­посередньо повʼязаних з «нар. духом», а у З. п. вбачали найкраще втіле­н­ня нар. правосві­домості і ключ до ро­зумі­н­ня «нар. духу». Тому З. п. проголошено най­впливовішим джерелом права, воно посіло чільне місце у теор.-правових та істор.-юрид. дослідже­н­нях. З. п. стало також обʼєктом пильної уваги етнологів, етно­графів, соціологів і деяких політиків, які сподівалися зна­йти у його нормах основу для роз­будови правової системи «в дусі нар. правди». Ці по­гляди ще у 19 ст. спростували дослідники, які справедливо вказали, що З. п. від самого початку було правом сильного. Загалом з питань походже­н­ня, характеру, змісту й за­стосува­н­ня З. п. на­прикінці 19 ст. лише у російськомов. ви­да­н­нях вміщено кілька тисяч наук. праць (серед них і укр. авторів). В укр. науці ідея З. п. традиційно повʼязувалася з нац. і держ. самобутністю України, що за умов імпер. владарювань мало не лише істор.-пі­знавал., а й політ. значе­н­ня. Ґрунтовні дослідж. З. п. у 19 ст. опублікували П. Чубинський, Петро й Олександра Єфименки, О. Кістяківський, О. Левицький, у 20 ст. — О. Малиновський, А. Кристер, О. Добров, Є. Єзерський, М. Товстоліс, І. Черкаський, Б. Язловський та ін. спів­роб. Комісії для ви­учува­н­ня звичаєвого права ВУАН. Було досліджено та записано значну кількість правових звичаїв українського народу, на основі порівнял. аналізу укр. З. п. й З. п. ін. народів під­тверджено тезу про високий рівень правової культури українського народу. Водночас З. п. певною мірою ідеалізувалося. Трактуючи звичай лише як нар., незалежне від держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки із санкції держави той чи ін. звичай може під­нятися до рівня правового. У деяких працях не роз­різняли звичаї взагалі та правові звичаї. Після здобу­т­тя Україною держ. незалежності (1991) спо­стерігається помітне зацікавле­н­ня науковців про­блемами З. п.

Літ.: Добров О. С. Право­утворе­н­ня без законодавця // Пр. Комісії для ви­учува­н­ня звичаєвого права України. К., 1926. Вип. 2; Малиновський О. О. Революційне радянське звичаєве право // Там само. 1928. Вип. 3; Зивс С. Л. Источники права. Москва, 1981; Онищенко Н. Н. Становление и развитие источников советского права на Украине. К., 1988; Яковлів А. І. Звичаєве право // Укр. культура. Лекції за ред. Д. Антоновича. К., 1993; Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. К., 2002; Гримич М. В. Ін­ститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХIХ — початку ХХ ст. К., 2004; Правовий звичай як джерело українського права ІХ–ХІХ ст. К., 2006.

І. Б. Усенко

Завантажити статтю