Іронія

Визначення і загальна характеристика

ІРО́НІЯ (грец. είρωνεία — глузування, удавання) — спосіб вираження думки, коли слово чи висловлювання в певному контексті набуває значення, протилежного буквальному. Це глузування, висловлене за допомогою інакомовлення, осуд і заперечення, яким надано вигляду схвалення й згоди: об’єктові навмисно приписують ті властивості, яких він позбавлений, але які йому належало б мати. На цих підставах іронію зараховують як до тропів, так і до стилістичних фігур. Зміст іронії здебільшого не у висловлюванні, а в контексті, інтонації, стилі. Як спосіб мислення, почування й висловлення іронія ще від часів античності є важливим засобом гумору, сатири та сарказму: вона є випробуваним інструментом непрямого висловлення правди.

За природою іронія скептична, критична, не визнає авторитетів. У нові часи це засвідчують твори Дж. Свіфта, Вольтера, Г. Філдінґа, Г. Джеймса, Т. Манна, А. Франса. Усі форми іронії, вживані цими та іншими письменниками, містять відчуття або усвідомлення розбіжності, невідповідності: між словами та їхнім значенням, між діями й результатом, між уявним і дійсним. Як філософсько-естетична категорія іронія отримала різні потрактування в естетичних системах, наприклад, «сократівська іронія», іронія як риторична фігура і як оповідна манера Цицерона й Квінтіліана, «трагічна іронія» в інтерпретації Ф. фон Шлеґеля (йому належить ідея «романтичної іронії», яку високо цінували Г. Гайне, Ф. Ніцше, Ш. Бодлер). С. К’єркеґор у магістерській дисертації «Om Begrebet Ironi med stadigt Hensyn til Socrates» («Про поняття іронії з особливою увагою до Сократа», 1841) розглядав іронію як спосіб бачення речей, особливий шлях споглядання буття. Наприкінці 19 ст. більшість форм іронії (вербальна, ситуативна тощо) були ідентифіковані та класифіковані.

В Україні теорію іронії розробляли у давніх поетиках (М. Довгалевський, С. Яворський, Л. Горка, Ф. Прокопович та ін.). У літературі 17–18 ст. розвинулася автоіронія (самоіронія); до іронічного інакомовлення вдавався Г. Сковорода. Українські романтики як у теорії, так і в художній практиці тяжіли до заперечної іронії, характерної для романтизму взагалі (А. Метлинський, М. Костомаров). Широкий спектр іронії у творчості Т. Шевченка: від ліричного суму й жартівливого кепкування до гніву й сарказму («Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!...»). «Епічна іронія» класичної літератури у 20 ст. суттєво доповнилася парадоксом, абсурдом, тотальним скепсисом і навіть апатією. До функційного розмаїття іронії зверталися у творчості Остап Вишня, М. Куліш, М. Хвильовий; наскрізно іронічні романи Є. Гуцала «Позичений чоловік» (1982) та «Парад планет» (1984); зросла іронічність навіть лірики (Л. Первомайський, Ліна Костенко, В. Стус).

Завантажити статтю