Абсурд

Визначення і загальна характеристика

АБСУ́РД (від лат. absurdus — немило­звучний, без­глуздий) — без­глуздя, нісенітниця, смішне, те, що суперечить усталеній істині. У природо­знавстві А. тлумачиться як твердже­н­ня, що не має жодного сенсу в межах наявної теорії (логіко-гносеол. патологія), але може мати сенс в ін. теор. полі. Н. Бор говорив навіть про доцільність «божевільних ідей», які можуть забезпечити інтелект. та концепт. від­рив від традиц. й не­продуктив. дискурсу, від за­старілих теор. концептів, що стримують подальший роз­виток наук. галузі. У психології А. — це без­глузді твердже­н­ня, вислови, по­збавлені рац. смислу, які є наслідком роз­ладу психіки або навмис. заперече­н­ня істини. У філософії екзистенціалізму, особливо його ате­їст. напряму у Франції, — одна з осн. категорій, яка вживається для характеристики невід­повід­ності, несумірності особистіс. існува­н­ня людини і без­особистіс. буття світу (природного і су­спільного), що викликає почу­т­тя тривоги, туги, нудьги, нудоти (Ж.-П. Сартр) і провокує на самогубство чи бунт (А. Камю). Категорія А. най­яскравіше виражена у філос. концепції А. Камю, що її ви­значають як «філософію абсурду». Феномен А., на його думку, виникає із зі­ткне­н­ня між природ., мислячою, смертною людиною та «неро­зумним мовча­н­ням» світу, «між ір­раціональністю і шаленим прагне­н­ням ясності, поклик якого залишається в найбільших глибинах людської душі» (А. Камю). Суперечлива складність люд. історії, яка з по­гляду ідеалу правди-справедливості здається потворною, може привести до висновку, що А. — екзистенційна правда. Але усві­домлен­ню, що цей висновок без­під­ставний, протистоїть гуманіст. духовний досвід людства з його прагне­н­ням утвердити сенс буття в гармонійному спів­існуван­ні людей і народів, природ. й соц. довкі­л­ля.

М. М. Кисельов, О. В. Шинкарук

У творах укр. літератури, живопису, графіки, рідше — театру А. проявляється в епізодично-дис­кретних та цілком без­посередніх і органічних проявах нонсенсу, алогізму, парадоксальності, онтологічного та емпіричного без­ла­д­дя. А. — не обовʼязково (і не лише) деформація усталеної системи речей і явищ, а створе­н­ня «іншої реальності» на фундаменті «вивихнутого світу», від­носно якого А. ви­ступає як опозиція, котра з усві­домленою нешанобливістю користується ви­схід. матеріалом реальності, оскільки поза ним А. неможливий (на від­міну, напр., від абстракціонізму в малярстві). А. по­стає з теорії і практики авангарду, надалі реалізуючись у контекс­ті модернізму, але не є ні тотожним одному і другому, ані навіть характерним для когось із них: раціоналіст. чин­ники лишаються впливовими для «альтернативної культури» протягом усього 20 ст. Особливо це помітно в укр. мистецтві, яке не знало послідовного і концептуального А., натомість дало чимало його індивід. модифікацій. Причини цьому різні: від природ. вітальності укр. нац. світо­гляду до особливостей політ. історії. Абсурду тоталітар. су­спільства часом протистояла як більш дієва волюнтарно-роз­судлива позиція митця. Від самого початку зародже­н­ня авангарду Україна пере­бувала на марґінесах А. Згодом наші спів­вітчизники зробили гідний внесок у скарбничку світ. А.: в «Метрах сюр­реалізму» А. і Е. Вермо фігурують творець «Фантософії», українець за походже­н­ням, М. Баскін та Ж. Ньове з Полтави, котрий 1925 під­писався під першими маніфестами цього напрямку, а польс. упорядники «Словника сюр­реалізму» Р. Пас­серона до окремого роз­ділу включають львівʼянина Л. Левицького. З ін. боку, Ґ. Апол­лінер — предтеча абсурдист. течії, до того ж — автор самого терміну «сюр­реалізм» (1909), опубл. 1909 цикл з 16 віршів, присвяч. запороз. козакам, витлумаченим у дусі ір­раціон. бурлеску. Най­зріліші, творчо довершені зразки А. створені укр. митцями в 1910–20-х рр., перед­усім — у річищі футуризму та супутніх йому твор. напрямків. Один з класиків літ. «заумі» — О. Кручоних, учень Одес. худож. училища (1906),– при конструюван­ні своєї химер. поет. мови, яку він охарактеризував як «язык собствен­ного изобретения», вряди-годи послугувався певною кількістю складів чи коренів типово укр. слів, як-от: «дах» чи «кайд» (на прикладі одного з віршів). Це властиво було і В. Гнєдову, перші твори якого сприйняті критикою (К. Чуковський) як дослід «укр. футуризму». Але якщо футуро-абсурдист. поетику Д. Бурлюка красномовно пред­ставляє його поет. оксюморон «беремен­ный мужчина», то його маляр. роботи — за винятком тих, які створ. у короткий проміжок серед. 1910-х — поч. 1920-х рр. («Час», «Урожай», «Карусель») — значно менш радикальні, орієнтуючись на салон­но-реалістич. образність. Навпаки, вуличні сцени Д. Богомазова (1914) ще можна потрактовувати як наслідок виняткового загостре­н­ня урбаністич. тенденцій, але в основі їх — антирацоналістич. пафос боротьби з умовностями традиц. часу і простору (за висловом самого художника: «Вікна загострюють свої кути і повертають їх проти руху, наче боронячись»). Укр. А. 20-х рр. більш соціалізований, з акцентом на внутр., а не зовн. напругу; мова його стриманіша, лапідарніша. Поруше­н­ня всіх оптично пер­спектив. законів у малярстві В. Пальмова по­єд­нується з містич. про­зорістю зображуваних явищ. Малюнки М. Епштейна — чи не найраніше окресле­н­ня теми орічевле­н­ня люд. персони, в 1928–30 рр. блискуче під­хоплене у «селянському циклі» К. Малевича (зміст якого загалом не вичерпується тематикою А., — митець вдається до «абсурдної мови», аби приховати, можливо і від себе самого, та містифікувати власне обуре­н­ня процесами «Великого пере­лому»). Карнавальну деміфологізацію історії окремого епізоду громадян. війни здійснює О. Тишлер у своїй «Махновщині» (1926–30). Нарешті 1936–41 саме в Харкові О. Введенський пише свої пронизливо-абсурдні твори, що їх не без під­став порівнюють з «Міфом про Сізіфа» А. Камю. А. в укр. мист. андеґраунді 60– 80-х рр. — виняток навіть у системі тих винятків, які структурували не­просте побутува­н­ня самого андеґраунду в нашій країні; результат індивід. вибору або під­креслено марґінал. жест. Прикладом такої суперечливості є «Книга Схем» В. Ламаха, хоч ін­спірована геґельянським імпульсом, та проти­ставлена автором принципам «побудови логічного мисле­н­ня», а поза тим інтенці­йована в бік зовсім ін. цін­ностей. Жанр дит. ілюстрації дав змогу В.-К. Ігнатову оприлюднити свій песиміст.-вʼїдливий варіант укр. А. Львівʼянин О. Аксинін витлумачує як езотеричне Задзерка­л­ля не лише світ «Аліси» Л. Керол­ла, але й універсум «Мандрів Гул­лівера» Д. Свіфта (дослівно — «Королівства абсурдів», 1978). А. у формі соц-артів. стьобу — знамениті пародії Л. Подервʼянського, а також — у кін. 80– 90-х рр. — макабричні оповіда­н­ня Б. Жолдака. Особливо багатий зовн. ознаками А. укр. постмодернізм остан­нього десятилі­т­тя. Але враже­н­ня це оманливе: по суті, ми маємо справу з не надто прихов. симуляцією. В А. пере­важає дух трагізму, зігнорований постмодернізмом. Зміще­н­ня сенсів при посмодерніст. цитації керується своїми внутр. чин­никами, а не ви­зна­н­ням абсурдності буття, оскільки тотальний скепсис, не іронія, мінімалізує і зне­шкоджує це поня­т­тя. Психол. спонтан­ність та інфантил. песимізм зумовили феномен малярства О. Голосія. Та пере­важна більшість членів гурту «Паризька Комуна» лишилась в інтонац. межах віртуозно-нігілістич. епатажу (О. Гнилицький), часом він змикався з високо­якіс. салоном (Д. Кавсан). «Перверзійна карто­графія» Ю. Соломка — реакція художника кін. 20 ст. на один з промовистих символів Доби Ро­зуму — і все-таки не так його демонтаж, як артистич. екс­плуатація. Щодо власне «театру абсурду», то прямих аналогів йому в Україні немає, крім діаспори (І. Костецький); у молодій драматургії його ремінісценції носять від­верто епігонський, коли не дилетант. характер (див. зб. «У чекан­ні театру». К., 1996). Навіть ви­стави класиків цього напрямку рідко стають подією вітчизн. театр. життя (можливо, крім «Маячні удвох» Е. Іонеско у Нац. театрі ім. І. Франка, 1994); мікрофестиваль однієї пʼєси, «В чекан­ні на Годо» (1995), обі­йшовся без ориг. укр. інтер­претації. Щодо знаменитих «Служниць» Ж. Жене, то вони були протемперовані Р. Віктюком у зовсім ін. системі худож. координат. В укр. кінемато­графії унікал. випадок талановитого прочита­н­ня класики А. — стрічка С. Маслобойщикова «Спів­ачка Жозефіна і мишачий народ» (1994), екранізація оповідань Ф. Кафки.

Літ.: Камю А. Бунтующий человек. Москва, 1990; Його ж. Миф о Сизифе: Эссе об абсурде // Сумерки богов. Москва, 1990; Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Там само; Нога О. Давид Бурлюк і мистецтво всесвітнього авангарду. К., 1993; Турчин В. С. По лабиринтам авангарда. Москва, 1993; Бурлюк Д. Фрагменты из воспоминаний футуриста. Письма. Стихотворения. С.-Петербург, 1994; Сартр Ж.-П. Буття і Ніщо // ФСД. 1995. № 5/6, 9/10; «Звездолики Гилеи»: Тез. докл. ІІ Междунар. науч. конф. по авангарду. Хн., 1995; Покальчук Ю. Феномен Романа Віктюка // Сучасність. 1995. № 6; Федорук О. В колі традицій та авангарду (польський живопис повоєн­них років). К., 1995; Український авангард 1910– 1930 років: Альбом. К., 1996; Пароваткина А. Я испытываю слово: Заметки о реальном значении творчества А. И. Введенского // Art line. 1996. № 10, 11; Лобановский Б. Киевские анахореты: Обращение к абстрактным формам в творчестве ряда киевских художников 50-х — 60-х годов // Византийс. ангел. 1997. № 3; Камю А. Ви­брані твори: У 3 т. Т. 3. Х., 1997; Його ж. Изнанка и лицо. Х., 1998; Кашуба Е. Первые авангардные вы­ставки в Киеве 1908–1910 годов: «Звено», «Салоны Издебского», «Кольцо». К., 1998.

О. В. Сидор-Гібелинда

Завантажити статтю