Йогансен Майк

Визначення і загальна характеристика

ЙОГА́НСЕН Майк (Михайло Гервасі­йович; псевд.: В. Вецеліус, М. Крамар; 16(28). 10. 1895, Харків — 27. 10. 1937, Київ) — письмен­ник, пере­кладач, літературо­знавець, мово­знавець. Чоловік А. Йогансен. Батько Й. походив з Латвії, викладав нім. мову, мати — українка Г. Крамаревська. Закін. Харків. університет (1917). «Захоплювався книжками з філософії. Рік 1919 — під враже­н­ням денікінщини — поклав різку лінію у світо­гляді; при­став до марксівського. Тоді ж почав писати вірші українською мовою; раніш писав руською», — читаємо в його свідчен­ні, наведеному у 2-том. довід­нику О. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури (1917–1927)» (1928). Перша зб. поезій «Дʼгорі» зʼявилася друком 1921 у Харкові, але на той час Й. був уже досить ві­домий; його під­пис — поряд із під­писами М. Хвильового і В. Сосюри — стояв під «Нашим універсалом», зверне­н­ням «до робітництва і пролетарських митців українських», яким від­кривався зб. «Жовтень» (Х., 1921), одне із перших укр. рад. літ. ви­дань. Автори універсалу, від­межовуючись від «існуючих шкіл і напрямів літературних», декларували нові шляхи й проголошували «еру творчої пролетарської поезії справжнього майбу­т­тя». Певно, як можливі зразки цієї пролетар. поезії уявлялися укладачам «Жовтня» вірші В. Сосюри «Роз­дули ми горно…», «1917 рік» та Й. «Жовтень» і «Комуна». І справді, це було нове слово в молодій рев. писемності, спроба від­повісти на гол. політ. пита­н­ня, які хвилювали сучасників: «Ти думаєш — що то Комуна: / Був ринок, а буде казарма? / Ні, друже: Комуна — це місто, як море, як гори, / Таке біле і таке широке. / Боїшся, що буде в комуні сумно, / В суботу не буде церковного дзвону? / Ні, брате. Під дзвонів червоні пеони додому / З роботи пі­дуть комунари». У світлі трохи пізнішого досвіду — і жит­тєвого, і поет. — це здасться трагічно наївним. Але тоді це була спроба естетизації нових соц. емоцій, роз­шире­н­ня ідей. і духов. обріїв поезії, під­ключе­н­ня її до рев. енергії трудових мас. І в творчості самого Й. це був принцип. рубіж, що по­значив пере­хід від субʼєктивіст. романтики та сумовитої роз­губленості перед жи­т­тям — до романтики соціально активнішої та ідейно заангажованої. Саме таку еволюцію і засвідчила зб. «Дʼгорі», а ще більше на­ступні — «Кроковеє коло» (Київ), «Революція» (обидві — 1923), «Доробок» (1924; обидві — Харків). Водночас його поезія поч. 20-х рр. від­ображала драматизм світопочува­н­ня укр. інтелігента, який не міг і не хотів від­городжуватися від тривог та страж­дань свого народу, від тих явищ життя, що були повʼязані з перипетіями громадян. війни, пов­ста­н­нями й отаманщиною, руїною, голодом 1921–22… Цін­ними свідче­н­нями цього світопочува­н­ня залишаються його поезії «У дахів іржавім колос­сю» (1920), «Посуха», «Ви, що не знаючи мети...», «Скоро Forte» (усі — 1921). І в ці роки, і пізніше Й. ідентифікував свій рев. романтизм з мотивом та образами «перших хоробрих» — таким ореолом у 20-і рр. були огорнені імена А. Заливчого, Г. Михайличенка, В. Чумака і В. Блакитного; Й. цілком слушно долучив до цієї когорти і М. Хвильового. Фактично це була не лише емоц. данина яскравим нац.-пасіонар. по­статям, а й маніфестація власної громадян. позиції. Зб. «Доробок» була на­стільки поміт. явищем у літ. процесі тих років, що вдумливий критик О. Лейтес у ст. «Три книжки» («Література. Наука. Мистецтво», 1924, 23 листопада) по­ставив її в один ряд зі зб. «Вітер з України» П. Тичини та «15 поем» В. Поліщука, — як зразки «вро­ста­н­ня в революцію», свідче­н­ня нового етапу роз­витку свого власного і всієї укр. поезії. Особливо від­значено поему «Прометей» та вірш «Ленін» — «простий і ніби без­хитрий в своїй будові», він «залишиться серед найкращих взагалі віршів, присвячених Іл­лічу». Зб. «Доробок», на думку О. Лейтеса, засвідчила «революційне пере­магніче­н­ня Йогансена». У на­ступні роки Й. створив цикл віршів «Революція», «утопічну агітку» «Комуна» з 15-ти невеличких роз­ділів, що пере­гукується з агітпоемою В. Маяковського «Летающий пролетарий»; числен­ні ліричні поезії, в яких від­билися його невгаваючі концепційні і стильові шука­н­ня. У бурхливому літ. житті 20-х рр. Й. разом із В. Блакитним, О. Довженком, В. Коряком, В. Сосюрою, П. Тичиною, В. Поліщуком, М. Хвильовим — у Спілці пролетар. письмен­ників України «Гарт»; з Ю. Смоличем, О. Слісаренком, О. Марʼямовим — у «Техномистецькій групі А»; і, звичайно ж, у ВАПЛІТЕ. В альманасі першому «ВАПЛІТЕ» (1926) на­друковано вірш Й. «Неп», прикметний тим, що, на від­міну від багатьох поетів, які сприйняли НЕП з великою тривогою і болем, боячись поверне­н­ня старого й узаконе­н­ня міщансько-крамар. стихії, він дивився в майбутнє з надією; символіч. значе­н­ня набули його нічні виді­н­ня: коли «з крамниць зро­стає корабель», який пливтиме фарватером, що «старий накреслив капітан».

Серед тогочас. літ. громадськості й професій. критики Й. мав репутацію поета з ґрунтов. філол. під­готовкою і теор. базою, уважного до форми, музикально чутливого, «ювеліра звукосполучень», «копача словарних надр». Свій тонкий «ім­пресіоністський» інструментарій, своє романтично-хизливе світопочува­н­ня, забарвлене тонкою іронією, а часом і зухвалою грою, він дедалі більше намагався під­порядкувати поважній думці, су­спільниц. концепції, освоєн­ню нових шарів соц. досвіду — істор. творчості трудових мас. Так у його поезії зʼявилася тема індустріалізації, так у його лірику вві­йшло ширше коло вражень рев.-будівн. дійсності. Спонукуваний тодіш. критикою до «реалізму» в спрощеному ро­зумін­ні цього поня­т­тя, а може, й сам прагнучи більшої темат.-зображал. конкретності, він згодом дещо втратив на витонченості, увів елементи прозаїзації та описовості, без­посеред. предметності, «випрямив» складні музикальні візерунки свого вірша, але водночас прагнучи компенсувати втрати здобутками у сфері мовної палітри, спектрі жит­тєвих реакцій, напруженості соц. емоцій, громадян. кон­структивності, якою вона тоді уявлялася. Він хотів, щоб це була творча еволюція, а не творчий ре­грес. Але таке на зламові 20–30-х рр. давалося вже важко.

1930 у Харкові Й. видав «Збірку ви­браних віршів», що мала б означати проща­н­ня з першим етапом поет. творчості — і поч. другого, як під­креслено у перед­мові. Але за своєрід. іроніч. метафорикою самохарактеристик у цій перед­мові вчувається і драматизм поетового становища, яке ви­значалося не лише органікою внутр. еволюції, але й тиском зовн. умов та вимог, імперативністю ідеол. та естет. претензій, які предʼявлялися до тодіш. літ-ри від імені нібито су­спільства. «Ці вірші про любовний сад природи, — писав Й., — є лише одна з книг мого життя. Я скінчив її, мені здається, що я її скінчив. Друга ж книга допіру почалася. Її перший роз­діл — вірші про Комуну — виходять окремо. Байдуже, що ті дві книги писалися одночасно — бо перша з них умирала, а друга народжувалася. Як Лютер Бербанк, я плекав першу, оцю книгу. В галуз­зя, листя і кору словорослів я ловив хлорофіл неголосних, за­глушених променів звукового сонця. Я виростив яблука, що мали смак діезу, і кактуси з тріольним соком. Так скінчився сільськогосподарський період моєї творчості і почався період індустріальний. Замість вирощувати звукові сади, я спробую пере­творити звукову енергію на електричну. Коли звук мій замовкне в скляних стінах елементу і почне крутити якорі — я виготую другу — і остан­ню — книгу ви­браних віршів». Мабуть, на цьому самона­становлен­ні по­значилася і тодішня вульгаризатор. орієнтація естет. сві­домості на соц. утилітарність поезії. Та у від­гуку на цю орієнтацію в Й. було й своє індивідуальне, зумовлене особливостями його хисту, в якому майстровитість пере­важала над інтуїцією, раціоналістичність — над чут­тєвістю, теоретично під­готовлена кон­струкція — над емоц. стихією (можна пригадати небезпід­ставну характеристику В. Коряка: «Майстер слова. Ювелір форми. Пише дивно. Залюблений у Комуну соромливо й інтимно. Роз­дум бере гору над уявою... Дуже вчений, і це — біда його й козир воднораз»). Але та «оста­н­ня книга» віршів, яку обіцяв Й. і на яку покладав не по­збавлені твор. честолюбства надії, ви­йшла раніше, ніж він сподівався, і не стала тією, що він думав. Це була зб. «Поезії» (Х., 1933), в якій нічого принципово нового не було. У перед­мові автора від­чувається приховувана бравадою роз­губленість: «Як усякий сильний поет, я написав багато слабких віршів, чимало середніх і небагато сильних. У цій книзі я зібрав усі. Читаючи її, ви пере­йдете від стихійної революційності юнацьких літ через манівці романтики чистого слова до баляд активного учасника великої соціалістичної будови». Але намірений новий етап поет. творчості, нова її якість — по суті не від­булися. Су­спільна й духовна атмо­сфера цьому не сприяла. Здається, Й. у ці роки фактично полишив поезію — і вчинив чесно стосовно свого таланту: фальшивих і ганебних творів, яких немало в літературі тих літ, з-під його пера не виходило. Зокрема, не трапляється в нього вичитати й неминучих тоді славослівʼїв Сталінові… Але можна було зна­йти метафорично зашифров. поезії, в яких за характерними для нього контамінаціями предметності й метафізичного вгадується перед­чу­т­тя трагедії істор. мас­штабу, а водночас і надія на незнищен­ність основ життя, напр.: «Овес росте край неба у пісках, / Мов сивий дід, над ним куняє хмара. / Похмурий сон: на головах / Стоять столі­т­тя і без­думно марять. / — Росте овес, киває і мовчить. / Далеко в морі хилять кораблі / Латинський парус у вечірній ірій. / — Овес росте і виро­стає в ліс, / Стовпи страшні змертвілі й сірі: / Гниють і з крахом падають на шлях. / — Росте овес край неба у пісках» (1929).

У 30-х рр. Й. писав і видавав пере­важно прозу. Цей жанр не був для нього новиною: ще 1925 у Харкові ви­йшла зб. з 4-х невеличких оповідань — «17 хвилин». Критик А. Лебідь зна­йшов у ній «манернича­н­ня» та кривля­н­ня, проте залишав авторові деякий шанс: «Взагалі книжка справляє враже­н­ня вправ молодого автора, що тільки починає писати прозою. Єсть бажа­н­ня зна­йти щось нове й свіже. Але це авторові не завжди вдається» (ж. «Життя й революція», 1925, № 10). Того ж року у Харкові під псевд. В. Вецеліус він видав авантюрно-пригодн. роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» у 10-ти вип. величезним на той час тиражем — 100 тис. прим. Саме тоді хвиля зх.-європ. авантюр. белетристики заполонила рад. книжк. ринок, і молода укр. література робила перші спроби протистояти цьому потокові, створити власний пригодниц. роман, а фактично багато що запозичувала з нього. То ж про твір критик Ф. Якубовський у ст. «До кризи в українській художній прозі» («Життя й революція», 1926, № 1) слушно за­уважив: «Це — перший конкурент пере­кладній західній літературі, або в кожному разі намагається таким бути», — водночас від­значивши не дуже вдале наслідува­н­ня стилю ОʼГенрі, при­йомів Е. По, В. де-Ліль Адама та ін. зх. письмен­ників. Критик К. Довгань у тому ж номері журналу нарікав на сюжетне сваві­л­ля — невмотивоване урива­н­ня одних ліній та виникне­н­ня ін., а також на зло­вжива­н­ня еротизмом під ви­глядом «сатири на гнилий буржуазний побут». 1980 цьому романові літературо­знавець В. Пів­торадні присвятив ст. «Перший пригодницький роман на Україні» (ж. «Вітчизна», № 1). Зрештою Й. видав кілька збірок оповідань, прагнучи культивувати на укр. ґрунті кон­структивно під­креслений гострий сюжет, новеліст. динамічність, але багатства матеріалу та глибини обробки йому нерідко бракувало, і тому небезпід­ставними доводиться вважати закиди тодіш. критики в поверховості, ескізності, зіжмаканості. Проте в його проз. доробку є і речі яскраві своїм екс­периментаторством, на­стільки оригінальні, що їм немає аналогій в усій укр. белетристиці, — оповіда­н­ня «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію» та «Не­ймовірні авантури дона Хозе Пере­йри у Херсонськім степу» (ви­друкувані в альманасі «Літературний ярмарок» від­повід­но 1928, № 1 і 1929, № 8). Умовні екзот. персонажі цих повістей (а докторові Леонардо та прекрасній Альцесті Й. присвятив не один вірш), мабуть, виникли з романт. прагнень автора, пере­міряних ущипливою самоіронією, і мали задовольнити його но­стальгію за небуден­ним, нетутешнім, присмачену примирливим гумором. Сюжет і кон­струкція творів виразно пародійні, з коміч. демонстрацією типових при­йомів авантюрності. Оповідь пере­йнята тоном жартівливої містифікації, коли автор весело дурить читача, бавиться різними вигадками, пере­творює одних персонажів на ін. (напр., іспан. мандрівника дона Хозе Пере­йру — на члена степ. окрвиконкому Данька Харитоновича Пере­рву і навпаки), повертає події так, як йому заманеться, покликаючись на «закони сюжету» тощо. Отже, маємо рідкісні в укр. літературі (власне, перші) зразки комічно-пародій. прози, небезвід­носні до традиції англ. письмен­ника Л. Стерна, автора гуморист. роману «A Sentimental Jorney» («Сентиментальна подорож», 1768). Але є в цих творах і дужий лірич. струмінь, повʼяз. з «демонстрацією» і пере­жива­н­ням картин природи, з від­кри­т­тям краси Слобожан. Швейцарії — узбереж­жя Сіверського Дінця — та степів Херсонщини. Власне, природа з її чарами, таємницями, барвами, пахощами; природа в усій її насиченості жи­т­тям; природа, що від­кривається «виспеціалізуваному» зорові й чуттю подорожанина-естета, — це і є істин­ний герой обох повістей. Сам Й. казав, що, на від­міну від звичай. прози, в якій на тлі статич. природи від­бувається рухливе життя персонажів, він хотів створити прозу, де б на тлі статич. персонажів від­бувалося рухливе життя природи… Фактично він здійснював свого роду де­прозаїзацію прози. Ширше під­ходячи, можна сказати, що Й. започаткував ту традицію, що почасти озвалася в укр. «химерній прозі» 60–70-х рр., як також і про «інтертекс­туальність» та деякі ін. риси того, що запанувало в сучас. «постмодерністській» прозі. Варто також від­значити мислив. та природн. оповіда­н­ня Й., твори для дітей; а нарисові кн. «Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)» (1929), «Подорож у Даге­стан» (1933) та «Кос-Чагил на Ембі» (1936) були помітним внеском у роз­робку укр. літ-рою інонаціонал. тематики, у висвітле­н­ня життя народів СРСР.

У перші пореволюц. роки, коли до літ. творчості потяглася робітн.-селян. молодь, великого значе­н­ня набула справа її професій. мист. на­вча­н­ня, популяр. стали різного роду під­ручники, порадники, курси, самона­вчителі літ. майстерності тощо. «Як на­вчитися писати вірші», «Як писати оповіда­н­ня» — такі і подібні назви звабливо дивилися з обкладинок багатьох ви­дань. В Україні активно причетний до цієї роботи був Й., маючи для цього всі під­стави: славився своєю ерудицією та інтересом до питань теорії. Ще 1922 у Харкові ви­йшла його кн. «Елементарні закони версифікації». У ж. «ВАПЛІТЕ» (1927, № 2) він ви­ступив зі ст. «Аналіза фантастичного оповіда­н­ня», що, втім, мала не лише популярно-навч. характер, а й літературо­знавчий. На­ступного року ви­йшла кн. «Як будується оповіда­н­ня. Аналіза прозових зразків» (з роз­глядом новел Дж. Баррі, Г. Вел­лса, Е. По й І. Тургенєва), яка методологічно і теоретично сьогодні видається наївною та субʼєктивною (та й тоді за­знала багато в чому слушної критики), але конкретні спо­стереже­н­ня над майстерністю класиків — цікаві, попри під­креслену нормативність літ. позиції автора (утвердже­н­ня фабул. прози). У ро­зумін­ні Й. мистецтва як гри можна припускати вплив праці «Основы позитивной эстетики» А. Луначарського (1904), популярної в ті роки. Захоплювався Й. і пере­кладац. справою: драми «Юда» Е. Мюзгама (Берлін; Нью-Йорк, 1923) та «Роз­бійники» Ф. Шіл­лера (К., 1936) з нім.; трагедія «Отел­ло» В. Шек­спіра (К., 1927; спільно з К. Щербатенком) і зб. «Ви­брані твори» Е. По (Х., 1928; спільно з Б. Ткаченком; Й. також автор перед­мов до обох) з англ. мов, — та мав неабиякі філол. зацікавле­н­ня, про що можна прочитати, зокрема, і в спогадах про нього І. Муратова (ж. «Прапор», 1972, № 5). Спільно з Ю. Тютюн­ником написав сценарій х/ф «Звенигора» (1928, реж. О. Довженко). Брав активну участь у діяльності різних літ. угруповань («Жовтень», ВАПЛІТЕ, «Гарт» та ін.), у під­готовці літ. ви­дань (від «Універсального журналу», що редагував разом із Ю. Смоличем, до «Літературного ярмарку», в якому спів­працював). У літ. періодиці 20-х рр. часто зустрінемо його екзот. прі­звище. І от що цікаво: тоді ні з ким не панькалися, не щадили самолюбств і репутацій, майже про кожного можна зна­йти щось полемічно-злостиве, вороже, глумливе. А от про Й. в гіршому разі — суворі, але стримані критичні за­уваже­н­ня. І дуже часто — по­блажливі, доброзичливо-жартівливі згадки: «наш ніжний друг із романтичного кварталу», «наш класичний філолог», «поет, філолог і теоретик»; і навіть Остап Вишня у дружній пародії на М. Зерова висловився щонайделікатніше: «Йогансен — тонкий, блідий і вибачливий. Стоїть на теоретичному грунті». Видно, було в ньому щось роз­зброююче-привабливе. Видно, його любили і покладали на нього надії. І не його вина, що не всі з цих надій він устиг справдити. І що пізніше В. Сосюрі довелося згадувати його в «Роз­стріляному без­смерті»: «Й заходить тихо у кімнату Печальний Миша Йогансен...». Й. був заарешт. 18 серпня 1937, за звинуваче­н­ням в участі в антирадян. націоналіст. організації засудж. до роз­стрілу. Реабіліт. 1958. Колоритна і трагічна по­стать Й. привертає дедалі більшу увагу дослідників історії укр. літ-ри (напр., роз­відки Ю. Ковалева «До характеристики творчості М. Йогансена» // «Радянське літературо­знавство», 1985, № 12 та «На шляху до романтики буднів» // «Вітчизна», 1987, № 4). У серії «Бібліотека поета» ви­йшла зб. віршів Й. «Поезії» (К., 1989) з ґрунт. перед­мовою та докладними коментарями С. Крижанівського. Новим кроком у літературо­знав. дослідж. творчості й по­статі Й. стала праця Р. Мельникова «Майк Йогансен: ландшафти транс­формацій» (К., 2000), у якій здійснено глибокий аналіз «образно-символічного світу поета» в контекс­ті ідейно-естет. про­блематики тієї доби. Цін­ним ви­да­н­ням є кн. «Майк Йогансен у спогадах, листах, матеріалах» (К., 2003), упорядник, автор перед­мови та приміток до якої І. Лисенко зібрав унік. матеріал спогадів та подав широку бібліо­графію. Серед 25-ти мемуарів літераторів, які знали Й. особисто, особливо цінні спогади О. Лейтеса, Є. Айзенштока, К. Сторчака, Г. Костюка, О. Марʼямова, Ю. Смолича. 2009 у Києві в серії «Роз­стріляне від­родже­н­ня» ви­йшли «Ви­брані твори» Й.

Тв.: Пролог до Комуни. Х., 1924; Солоні зайці: Гуморески. Х., 1929; Життя Гая Сергі­йовича Шайби: Оповіда­н­ня. Х., 1931; Оповіда­н­ня про Майкла Паркера. Х., 1931; Оповіда­н­ня. Х., 1932; Балади про війну і від­будову. Х., 1933; Хитрі качки: Оповіда­н­ня. Х.; О., 1935; Старий вепр: Оповіда­н­ня. Х.; О., 1936; Кіт Чудило: Оповіда­н­ня. К., 1968; Собака, що лазив на дерево: Оповіда­н­ня. К., 1989.

Літ.: Білецький О. Двадцять років нової української лірики. Х., 1924; Доленго М. Критичні етюди. Х., 1925; Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924 р. // ЖР. 1925. № 3; Цебенко В. Аналіз поетичної мови М. Йогансена // ЧШ. 1925. Ч. 4; Крижанівський С. Майк Йогансен // День поезії. К., 1967; Смолич Ю. Йогансен // Смолич Ю. Роз­повідь про неспокій. Ч. 1. К., 1968; Муратов І. Просто талант: Спогади про М. Йогансена // Муратов І. Твори: У 4 т. Т. 4. К., 1983; Дзюба І. «Вогнем не можна знищити…»: Майк Йогансен: поет, філолог, теоретик // Україна. 1988. № 39; Славутич Яр. Роз­стріляна муза: Мартиролог. Нариси про поетів. К., 1992; Кропивʼянська Ю. Подорож ученого хулігана Майка Йогансена // Смолоскип: Часопис твор. молоді. 2009. № 11.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю