Ільїнський Григорій Андрійович
ІЛЬЇ́НСЬКИЙ Григорій Андрійович (11(23). 03. 1876, Санкт-Петербург — 14. 12. 1937, м. Томськ, РФ) — мовознавець, етнограф. З походження українець. Доктор філології (1911, за дисертацію «Грамоты болгарских царей» отримав Ломоносовську премію Санкт-Петербурзької академії наук), член-кореспондент АН СРСР (1921), дійсний член Болгарської (1929) та Польської (1930) академії наук. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1898), залишений для підготовки до професорського звання (1898–1903). У 1901–03 — у науковому відрядженні в Німеччині, Чехії, Австрії, Сербії, Болгарії. 1903 — секретар комісії з підготовки зʼїзду словʼянських філологів. Приват-доцент кафедри славістики Санкт-Петербурзького (від 1904) та Харківського (від 1907) університетів; 1909–15 — професор кафедри церковно-словʼянської і російської мов та їхніх літератур і найважливіших словʼянських наріч Ніжинського історико-філологічного інституту (нині Чернігівська обл.), одночасно — викладач Вищих жіночих курсів у Києві; 1916–20 — професор Юрʼївського університету (нині м. Тарту, Естонія); від 1920 — професор кафедри російської мови Саратовського університету (Росія); від 1927 — професор Східного педагогічного інституту в Казані та професор кафедри славістики 1-го Московського університету. В січні 1934 заарештований за «Делом славистов», засуджений до 10 років таборів і відправлений на Соловки; у серпні того ж року покарання замінено на 5 років заслання у Західний Сибір; перебував у м. Славгороді. 11 липня 1936 звільнений від заслання, поселився у Томську, де очолював бібліотеку краєзнавчого музею; 19 листопада 1937 заарештований вдруге та згодом розстріляний. 1967 реабілітований. Досліджував проблеми словʼянської писемності та філології, етимологію і граматику словʼянських мов, прасловʼянську мову. Першим серед російських славістів обґрунтував право на існування прасловʼянської граматики як окремої науки про прасловʼянську мову, відокремленої від порівняльної граматики словʼянських мов. Автор етимологічних розвідок про словʼянські мови, явища української морфології та словотворення. Уклав етимологічний словник словʼянських мов (рукопис). Підтримуючи думку, що в основі української мови лежить розмовна мова Центральної України (передусім Київщини й Полтавщини), вважав, що для протиставлення галицько-волинських давньоруських говірок і київської говірки 11 ст. немає підстав: і ті, й інші належать до однієї праруської мови. В окремих дослідженнях розглядав питання, повʼязані з вивченням «Слова о полку Ігоревім». Багато його досліджень рецензував С. Кульбакін.
Додаткові відомості
- Основні праці
- Страничка из истории праславянского языка // Науч.-лит. сб. Галицко-рус. матицы. Л., 1901. Т. 1, кн. 4; О некоторых архаизмах и новообразованиях праславянского языка. Морфологические этюды. Прага, 1902. Т. 3; Der Reflex des indogermanischen Diphthongs eu im Urslavichen // Archiv für slavische Philologie. 1908. Bd. 29; Краткий курс истории южных славян, читанный в 1907–1908 гг. в Харьковском университете. Х., 1908; Праславянская грамматика. Нежин, 1916; До питання про асиміляцію голосних в українській мові // Зап. Істор.-філол. відділу УАН. К., 1926. Т. 7–8; Несколько конъектур к «Слову о полке Игореве» (По поводу труда академік В. Н. Перетца) // Slavia. 1930. Roš. 8, seš. 3–4; Хто Троян у «Слові о полку Ігоревім» // Україна. 1930. Кн. 41.