ІЛЬЇ́НСЬКИЙ Григорій Андрі­йович (11(23). 03. 1876, Санкт-Петербург — 14. 12. 1937, м. Томськ, РФ) — мово­знавець, етно­граф. З походже­н­ня українець. Доктор філології (1911, за дисертацію «Грамоты болгарских царей» отримав Ломоносовську премію Санкт-Петербурзької академії наук), член-кореспондент АН СРСР (1921), дійсний член Болгарської (1929) та Польської (1930) академії наук. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1898), залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня (1898–1903). У 1901–03 — у науковому від­ряджен­ні в Німеч­чині, Чехії, Австрії, Сербії, Болгарії. 1903 — секретар комісії з під­готовки зʼ­їзду словʼянських філологів. Приват-доцент кафедри славістики Санкт-Петербурзького (від 1904) та Харківського (від 1907) університетів; 1909–15 — професор кафедри церковно-словʼянської і російської мов та їхніх літератур і найважливіших словʼянських наріч Ніжинського історико-філологічного ін­ституту (нині Чернігівська обл.), одночасно — викладач Вищих жіночих курсів у Києві; 1916–20 — професор Юрʼївського університету (нині м. Тарту, Естонія); від 1920 — професор кафедри російської мови Саратовського університету (Росія); від 1927 — професор Східного педагогічного ін­ституту в Казані та професор кафедри славістики 1-го Московського університету. В січні 1934 заарештований за «Делом славистов», засуджений до 10 років таборів і від­правлений на Соловки; у серпні того ж року покара­н­ня замінено на 5 років засла­н­ня у Західний Сибір; пере­бував у м. Славгороді. 11 липня 1936 звільнений від засла­н­ня, поселився у Томську, де очолював бібліотеку крає­знавчого музею; 19 листопада 1937 заарештований вдруге та згодом роз­стріляний. 1967 реабілітований. Досліджував про­блеми словʼянської писемності та філології, етимологію і граматику словʼянських мов, прасловʼянську мову. Першим серед російських славістів об­ґрунтував право на існува­н­ня прасловʼянської граматики як окремої науки про прасловʼянську мову, від­окремленої від порівняльної граматики словʼянських мов. Автор етимологічних роз­відок про словʼянські мови, явища української морфології та словотворе­н­ня. Уклав етимологічний словник словʼянських мов (рукопис). Під­тримуючи думку, що в основі української мови лежить роз­мовна мова Центральної України (перед­усім Київщини й Полтавщини), вважав, що для проти­ставле­н­ня галицько-волинських давньоруських говірок і київської говірки 11 ст. немає під­став: і ті, й інші належать до однієї праруської мови. В окремих дослідже­н­нях роз­глядав пита­н­ня, повʼязані з ви­вче­н­ням «Слова о полку Ігоревім». Багато його досліджень рецензував С. Кульбакін.