ІНДИВІДУА́ЛЬНІСТЬ (від лат. individuum — неподільне) — непо­вторна своєрідність будь-якого явища, окремої істоти, людини. Характеризує єд­ність якостей, ознак, проти­ставляючи їх типовому, притаман­ному всім або значній частині елементів певного класу. В історії філософії уявле­н­ня про І. були тісно повʼязані з ро­зумі­н­ням поня­т­тя «індивід». Початком їхнього формува­н­ня вважають ідеї давньо­грецьких атомістів Демокрита і Левкіп­па, які трактували атоми як якісно своєрідні елементи буття, що мають певні форму і положе­н­ня. Давньоримський філософ Сенека за­стосовував термін «І.» на по­значе­н­ня окремої істоти, яка має свою специфіку. У середньовічній схоластиці поня­т­тя стосувалося тільки людини. В епоху Від­родже­н­ня І. окремої особи роз­глядали лише у звʼязку з традиційними су­спільними типами, на цьому положен­ні ґрунтувалися різні концепції новоєвропейського індивідуалізму. У 17 ст. вагомим внеском у дослідже­н­ня поня­т­тя стало вче­н­ня Ґ. Ляйбніца про монади як про за­мкнені у собі специфічні суб­станції буття. Значна увага до індивідуального властива світобачен­ню доби романтизму. Нині у психології І. роз­глядають як унікальну сукупність ознак (думок, почут­тів, прагнень, бажань, потреб, інтересів, станів, звичок, вчинків, нахилів, здібностей), що від­різняє конкретну людину від інших і становить ієрархічну структуру, рівнями якої є особистість, характер, темперамент. Перед­умови формува­н­ня І. — біо­логічні задатки, які в процесі на­вча­н­ня і соціалізації транс­формуються в її особливості. Становле­н­ня цілісної І. повʼязане із самоусві­домле­н­ням, самови­значе­н­ням, само­актуалізацією і роз­межува­н­ням власних «Я» та соціальних ролей. Людина стає І., коли її особистість наповнюється непо­вторними властивостями. Роз­різняють індивідуальні властивості особистості й особистісні властивості індивіда. Індивідуальне — щось особливе в особистості. Не кожен індивід є І., для цього необхідно стати особистістю. Тоді можна роз­глядати людину як субʼєкта культури, носія певних соціальних якостей, су­спільних ролей, який діє за усталеними в су­спільстві принципами. Поня­т­тя «особистість» спів­від­носне з поня­т­тям «традиція», оскільки саме на ній базується процес соціалізації, який перед­бачає засвоє­н­ня індиві­дом соціокультурного досвіду, при­єд­на­н­ня до групової памʼяті тощо. Становле­н­ня субʼєкта культури не вичерпується засвоє­н­ням соціокультурного досвіду (норм і правил поведінки, цін­ностей, навичок тощо), а повʼязане з усві­домле­н­ням і проти­ставле­н­ням себе довкі­л­лю. Ви­окремле­н­ня себе із соціуму через усві­домле­н­ня своєї індивідуальності обмежує владу традиції над особистістю. Су­спільство, яке ви­знає найвищою цін­ністю свої етнокультурні, конфесійні, ідеологічні та ін. традиції, вважають традиційним. Воно за­мкнене й орієнтоване на від­творе­н­ня певних зразків, його члени ви­знають єдину систему цін­ностей, тому роль індивідуального тут мінімальна. Так, релігійні основи східної культури при­звели до заперече­н­ня в ній активного індивідуального начала; західноєвропейська культура, навпаки, не тільки наголошує на важливості індивідуального, а й ви­значає напрям її еволюції на рівні по­ступового роз­витку всієї культури, на рівні роз­витку світо­гляду окремої особистості, яка належить до цієї культури. Опозиція індивідуальне–традиційне породжує певну суперечність: з одного боку, су­спільство має берегти соціальну памʼять, стандартизувати колективний досвід і навʼязувати його зразки. Реакцією особистості на такий тиск є її прагне­н­ня звільнитися від влади традиції і почати роз­вивати власні форми освоє­н­ня світу, тобто здійснювати вільний вибір. Така поведінка вступає в конфлікт з усталеними в су­спільстві нормами. Якщо цей процес не контролювати, він стане за­грозою для цілісності су­спільства. Тому су­спільство веде боротьбу з самоправністю і навʼязує стереотипні форми поведінки. Роз­вʼяза­н­ня цього конфлікту полягає в синтезі прагне­н­ня обох сторін уникнути крайнощів. Пита­н­ня створе­н­ня оптимальних умов для формува­н­ня і роз­кри­т­тя І. особистості вирішує гуманістична педагогіка, що користується ідіо­графічним методом, роз­робленим В. Штерном і Г. Олпортом; він зорієнтований на ви­вче­н­ня окремої людини, на від­міну від методів, спрямованих на встановле­н­ня середніх показників у групі. Диференціальна психологія досліджує І. на основі порівня­н­ня індивідуальних рис із середньо­груповими тенденціями. У біо­логії І. характеризують ознаки організму, які від­різняють його від інших особин.