Індоєвропейська спільність

Визначення і загальна характеристика

ІНДОЄВРОПЕ́ЙСЬКА СПІ́ЛЬНІСТЬ — теоретичне поня­т­тя, за­проваджене для поясне­н­ня причини обʼєктивно спо­стережуваних спільних істотних рис числен­них мов і народів — їхніх носіїв у Європі, Індії, а також на суміжних теренах. Мовний та етнічні аспекти поня­т­тя «І. с.» не тотожні.

Мовна індоєвропейська спільність

Мовна індоєвропейська спільність (індоєвропейські мови) — одна з найбільших родин мов світу (писемні памʼятки від 3 тис. до н. е.), яка від поч. 2 тис. до н. е. була поширена від Індії до Європи. Ві­домо бл. 140 індоєвропейських мов, які рідні для 45 % людства (бл. 3 млрд осіб). Серед 25-ти мов світу з найвищою демо­графічною потужністю є 16 індоєвропейських мов (гінді, іспанська, англійська, португальська, бенґальська, російська, німецька, пенджабі, маратхі, французька, урду, італійська, перська, ґуджараті, польська, українська). Серед робочих і офіційних мов ГА ООН є чотири індоєвропейські мови: англійська, французька, іспанська, російська.

Про подібність слів індоєвропейських мов до мов Європи писали у 16–18 ст. Термін «індоєвропейські мови» уперше 1813 вжив Т. Юнґ. Основи індоєвропе­їстики заклали Ф. Бопп, Р. Раск, Я. Ґрімм. Класич. період індоєвроп. порівняльного мово­знавства повʼязаний із працями Ф. Боппа, А. Шляйхера, К. Бруґмана. Пере­глядом концепції молодо­граматиками (1880-і рр.) і ларингал. теорією Ф. де Сос­сюра започатковано «новітні» індоєвроп. студії. Оскільки порівнял.-істор. метод та порівнял.-історичне мово­знавство виникли на базі ви­вче­н­ня індоєвропейських мов, вони стали першою мовною родиною, постульованою як особлива форма обʼ­єд­на­н­ня мов за ознакою істор. спорідненості граматики і словника. Виділяючи ін. мовні родини, вчені орієнтувалися на досвід ви­вче­н­ня індоєвропейських мов, для яких уперше укладено етимологічні словники.

Серед племен-носіїв мов гіпотетичної бореальної (ностратичної) прамови мала бути група носіїв діалектів, умовно на­звана праіндоєвропською мовою (П. м.). На­справді це назва сукупності узгоджених між собою гіпотетичних праформ, реконстру­йованих із явищ теперішніх індоєвропейських мов дедуктивним методом порівняльного від­новле­н­ня їхнього давнього стану. Спроба т. зв. системного опису П. м. належить К. Бруґману (1902), а реалістичного — Т. Ґамкрелідзе і В. Іванову (1984), для яких П. м. не монолітна, а сполучає різні часові стани роз­витку. Як і сучасна укр. мова, П. м. мала бути флективною (тобто від­ноше­н­ня у речен­ні між словами зі слово­зміною пере­давали в ній до­даними до основи флексіями, на від­міну від багатьох теперішніх індоєвропейських мов). У П. м. до коренів слів (базових морфем із лексичним значе­н­ням) при­єд­нували афікси; система дієслова була складною, із чергува­н­ням звуків.

Під час роз­селе­н­ня носіїв П. м. і взаємодії з ін. місц. мовами від­мін­ності між діалектами П. м. мали по­глибитися, чим пояснюють формува­н­ня окремих груп індоєвропейських мов (цей етап документально не засвідчено). Припускають, що носіями П. м. були рільничо-кочові племена археол. культури шнурової кераміки. Аналізуючи зміст реконстру­йов. прасловника, можливу прабатьківщину індоєвропейських мов роз­міщують на землях Центр. Європи разом із Над­дні­прянщиною, які у 2 тис. до н. е. були степом.

Сучасні індоєвропейські мови вважають нащадками П. м., поділ якої на групи стався внаслідок ін­новацій у словнику і граматиці через взаємне просторове від­дале­н­ня сусід. груп. Напр., із того спільного у фонології, елементах та структурі, що є в усіх словʼян. мовах, дещо наявне також і в ін. індоєвропейських мовах або зʼявилося у звʼязку з ін­новаціями у прасловʼян. мові; це і зумовлює статус словʼянських мов як гілки індоєвропейських мов. Запозичена А. Шлейхером із біо­логії теоретична схема генеалогічного дерева індоєвропейських мов від­повід­ала б мовній дійсності, якби окремі гілки мов роз­вивалися далі ізольовано від інших. На­справді між мовами сусідніх гілок завжди існували контакти, які не можливо пояснити за цією схемою (дельта-концепція л. Клейна).

Контакти породжують запозиче­н­ня та ін. види конвергенції у фонології, елементах і структурі, до ви­вче­н­ня яких за­стосовні теор. схеми ареал. лінгвістики, «теорії хвиль» (Й. Шмідт). Так, перед складотворчими звуками П. м. *ṛ, *ḷ, *ṃ, *ṇ мови германської, балтійської і словʼянської груп роз­винули голосний високого під­несе­н­ня *u, що властиве тільки для мов цих трьох груп та від­повід­ає схемі «теорії хвиль». Балканська ліга мов засвідчує ареальне сходже­н­ня між мовами навіть дуже від­далених за структурою гілок індоєвропейських мов.

Виділяють 16 гілок (груп) індоєвропейських мов: 

1) Анатолійська (хетсько-лувійська) група: Мала Азія, ієрогліфічні і клинописні текс­ти 18–3 ст. до н. е.

2) Грецька мова: Греція, Мала Азія, текс­ти від 15 ст. до н. е.; текс­ти Гомера датують 8 ст. до н. е.; давньогрец. діалекти, койне, візантійсько-грецька, ново­грецька.

3) Італьська група: Італія, написи від 7 ст. до н. е.; фаліська, певкінська, умбрійська, оскійська, латина (архаїчна, згодом класична); sermo vulgaris «нар. латина», продовже­н­ням якої є сучасні романські мови: італійська (текс­ти від 10 ст.), сардинська, ретороманська, французька (текс­ти від 9 ст.), окситанська, каталанська, іспанська, галісійська, португальська, румунська, аромунська. На основі роман. виникли креольські мови і деякі штучні, напр., есперанто.

4) Кельтська група: крайній Зх. Європи; тартеська (8 ст. до н. е.) в Іспанії, гал­льська (написи 6–1 ст. до н. е.), кельтиберій. (2–1 ст. до н. е.), галатська (Мала Азія); брит­тські (вал­лій.: текс­ти від 8 ст., бретонська; згасла у 18 ст. корнська); ґойдельські (ірланд.: текс­ти від 8 ст., ґельська; згасла у 20 ст. менська).

5) Венетська мова: Пн.-Сх. Італія, написи від 6 ст. до н. е.

6) Германська група: Європа, три під­групи. Сх.-герм.: готська (у Подунавʼї й на Над­дні­прянщині, 2–4 ст.; напис на списі з Ковеля; пере­клад Біблії єпис­копа Вульфили у 4 ст.), кримськоготська (Крим до 15 ст., глосарій О. Бюсбека 1562), вандальська, бурґунська (у топонімії). Зх.-германська: англійська (текс­ти від 8 ст.), нім., їдиш, нідерландська (гол­ландська), африкаанс, фризька. Пн.-германська (скандинавська): ісландська (текс­ти від 12 ст., епос, саги), данська, шведська, норвезька (у двох формах: букмол, нюношк).

7) Тохарська група: за станом звук. будови і граматики вважають однією з найдавніших гілок індоєвропейських мов. Сіньцзян-Уйгур. р-н Китаю, тохарська А і В (текс­ти 5–9 ст. н. е. письмом брагмі). Бл. 10 ст. н. е. під тиском уйгур. мови ви­йшла з ужитку.

8) Індійська (індоарійська) група: Індія, текс­ти від 2 тис. до н. е. (ведійська мова, санскрит; палі). Сучасні індійські мови: гінді, бенґалі, маратхі, сінґалі, панджабі, ґуджараті, непалі, циган. та ін.

9) Дардська група: Афгані­стан (нури­станська і власне дардська).

10) Іранська група: Іран, Центр. Азія, клинописні текс­ти від 6 ст. до н. е. (давньоперська), згодом аве­стійська, скіфська, парфянська, согдійська, хорезмська. Сучасні іранські мови: фарсі (перська), дарі, пушту (афганська), таджицька, осетинська, курдська, белуджійська, шу­гнанська, рушанська та ін.

11) Вірменська мова: Вірменія, Мала Азія (Урарту), текс­ти від 5 ст. н. е.

12) Фригійська мова: Мала Азія, текс­ти від 8 ст. до н. е. до 3 ст. н. е.

13) Фракійська мова: Балкани і Мала Азія, текс­ти від 6 ст. до н. е. Сюди ж, імовірно, належить дакійська мова.

14) Іл­лірійська група: Зх. Балкани, Пд. Італія, написи месапійською мовою від 6 ст. до н. е. Єдиним нащадком іл­лірійської групи мов є албанська (написи від 14 ст.; деякі вчені її зараховують до фракійської групи).

15) Балтійська група: країни Балтії, дві під­групи. Зх.-балтійська: пруська, ятвязька, голядська, куршська (згаслі до 17 ст.). Сх.-балтійська: литовська, латвійська (або латиська, текс­ти від 16 ст.). Лексична подібність до прасловʼянської не охоплює базового словника, морфологія імен архаїчна, а дієслів ін­новаційна, тоді як у словʼян. мовах навпаки (О. Трубачов). Це суперечить теор. кон­структу «балто-словʼянська гілка індоєвропейських мов»: теперішня схожість балтійських і словʼянських мов не залишок одвічної пра­єд­ності, а наслідок довгих контактів уже сформов. мов.

16) Словʼянські мови: Центр. і Сх. Європа; за політико-геогр. ознакою три групи (раніше від­давали пере­вагу поділу на дві групи: пн. і пд.). Пд.-словʼян.: старословʼянська мова (текс­ти від 10 ст.: пере­клади Євангелія, Псалтиря, Требника; у пд. і сх. словʼянська книжна мова до 16 ст.; культова мова донині). Сучасні мови: болгарська, македонська, сербська, словенська. Сх.-словʼянські (місц. назви і сх.-словʼян. мовні явища у старословʼян. текс­тах від 12 ст.): українська, білоруська, російська. Зх.-словʼян.: польська (польські топоніми й імена у латинських текс­тах від 12 ст.), чеська (чеські топоніми й імена в латинських текс­тах від 12 ст., літ. мова від 14–15 ст.), словацька, верх­ньо- і нижньолужицька, кашубський діалект із влас. писем. традицією, полабська (до 18 ст.).

На під­ставі від­мін­ностей процесів звук. роз­витку серед індоєвропейських мов роз­різняють дві єд­ності: периферійну (мови кентум від лат. centum «сто»; групи 1–7) і центральну (мови сатем від санскр. satem «сто»; групи 8–16). Поділ «індоєвропейських мов кентум / сатем» за однією ознакою (форма числівника сто; фон Брадке, кін. 19 ст.) недосконалий, але економний для пояснень. За даними істор. мово­знавства, носії мов кентум (периферій.) від­окремилися від решти носіїв П. м. у такій послідовності: хетсько-лувійська і тохарська у 4 тис. до н. е.; італ., венетська і кельтська у 3 тис. до н. е.; германська і грецька у 2 тис. до н. е. Носії індоєвропейських мов сатем (центр.) роз­селилися у 1 тис. до н. е. Виділе­н­ня єд­ності сатем зумовлене тим, що ви­значал. ознаки цих мов мають базові риси П. м. та низку спіл. ін­новац. змін, які сталися один раз і поширилися на весь про­стір П. м., окрім периферій. р-нів (мов кентум). Роз­виток П. м. був складнішим, ніж теор. схеми «генеалог. дерева» і «хвиль». Так, деякі спіл. риси фригійської, грецької, фракійської, вірменської груп єд­нають їх з індійськими та іранськими групами індоєвропейських мов; інші риси (як-от аорист) спільні у цих мовах з анатол. групою, а ще інші (особливо утворе­н­ня теперіш. і минулого часів) — із балт. та словʼян. мовами і могли сформуватися у пізніших контактах.

На від­міну від дис­кусій. пита­н­ня витоків П. м., час існува­н­ня її мов-нащадків ви­вчений краще. У 25–21 ст. до н. е. роз­пад П. м. на кілька мов уже очевидний: на Балканах поширена протогрец.; навколо Ка­спій. моря мова протоіндоіран. племен андронов. культури; у Центр. Європі діалекти кентум культури келихів; тарим. мумії, ймовірно, від­повід­ають прототохарській мові. У 20–16 ст. до н. е. катакомбна культура у степах України, вина­йде­н­ня колісниці, що зумовило стрімке пошире­н­ня носіїв індоіранських мов та поділ на індійську та іранську групи; з протоанатолій. роз­винулися хетська і лувійська; протокельтську мову повʼязують з носіями унетицької культури. У 15–11 ст. до н. е. культурам бронз. доби Пн. Європи від­повід­ає протогерм. група індоєвропейських мов; у Центр. Європі виникають культури залізної доби (попелових поховань і гальштатська), з якими спів­від­носять протокельтську мову; носії протоітальської групи мігрували на Апен­нін. п-ів; на Пелопонесі мікен. цивілізація (мова памʼяток лінеар. письма В); у Пенджабі укладено Ріґведу, по­стала ведична цивілізація. У 10–6 ст. до н. е. кельтські мови поширилися у Центр. і Зх. Європі, поряд із протогерманськими; балтійські пере­бували побл. фракійської; протословʼян. — на Серед. Дунаї; поеми Гомера і початок класич. античності; Ґаутама проповід­ував буд­дизм, Зороастр уклав Ґати; імперія ахеменідів при­йшла на зміну Еламу та Вавилону; поділ протоітал. на оско-умбр. і латино-фаліс.; поява грецької і староітальської абеток; роз­квіт палеобалканських мов. У 5–1 ст. до н. е. класична античність; пошире­н­ня грецької і латинської мов у Серед­земноморʼї, а в ел­лініст. добу на схід до Центр. Азії та Гіндукушу; в Індії — імперії Кушан і Маурʼя; анатолійські мови згасають. У 1–5 ст. н. е. в Європі пізня античність; в Індії період Ґупта; текс­ти вірм. і готс.; Рим. імперія та пере­селе­н­ня народів витіснили кельтські мови на Британські острови. У 6–10 ст. (раннє середньовіч­чя) під тиском англо-саксів носії корнської мови мігрували з Британ. о-вів на п-ов Бретань; мови словʼян витісняють із Балкан романські (крім румун.) і залишки палеобалканських (окрім албанської) мов; із вікінгами давньонорвезьке койне поширилося по Скандинавії, на Британ. о-ви і до Ісландії; через арабської війни та екс­пансію тюрків іран. ареал зменшено удвічі, тохарська мова згасла; мадяри асимілювали словʼян Пан­нонії. У 11–15 ст. засвідчено албанські і балтські мови; через подальшу екс­пансію тюрків скорочено ареал словʼянської, іранської, грецької, романської мов; реконкіста і витісне­н­ня арабської мови з Піреней. п-ова та Сицилії; готська мова згасла у Криму. У 16–20 ст. герм. народи асимілювали носіїв західнобалтійських, кількох словʼянських і кельтських мов; від­булося витісне­н­ня турецької мови з Балкан на користь місцевих індоєвропейських мов.; російська мова асимілювала низку балтійсько-фінських мов. Окремі індоєвропейські мови стали мовами імперій і поширилися на всі континенти (англійська, французька, іспанська, російська, португальська, нідерландська), унаслідок чого за­знали масової асиміляції (згасли) сотні місц. неіндоєвроп. мов: 375 мов — в Австралії, 170 — у Пн. та 1400 — у Пд. Америках, 93 — у СРСР.

Етнічна індоєвропейська спільність

Етнічна І. с. (умовна назва «індоєвропейці») — гіпотетичне поня­т­тя, яке має від­повід­ати спільності народів-носіїв індоєвропейських мов. Однак, за виявленими сучас. генетикою маркерами, зокрема Y-хромосом. гапло­групами, не вдалося від­шукати прямого біол. від­повід­ника поня­т­тю «індоєвроп. етніч. спільність». В Європі сучасні народи, які роз­мовляють індоєвропейськими мовами, мають у своєму складі в різних пропорціях пере­важно носіїв Y-гапло­груп І (палеоєвропейські), R1b (протокельтські), R1a (протоіранські); меншою мірою N (протофінські), G (кавказькі), J (месопотамські), E (берберські), Q (алтайські); в Індії та Ірані R1a та місц. групи L, H. Y-хромосомна різноманітність в Європі градієнтна і ви­значена швидше гео­графією, ніж мовою (З. Рос­сер та ін.). Словʼянських, германських, романських біол. маркерів теж не зна­йдено, тому словосполуче­н­ня «германські, романські, словʼянські, індоєвропейські народи» вказують не на біол. походже­н­ня людей, що їх складають, а на викори­ста­н­ня ними у певний час певної етномови та культури. Класичні приклади: за Y-групами мадяри (неіндоєвропейці) дуже близькі до болгар (носії індоєвропейських мов); генетично моравці від­мін­ні від чехів, а боснійці від сербів і хорватів, хоч роз­мовляють спіл. мовою.

Літ.: A. Erhart. Indoevropské jazyky. Praha, 1982; Гамкрелидзе Т., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984. Ч. 1, 2; Клейн Л. От Днепра до Инда // Знание — сила. 1984. № 7; Języki indoeuropejskie: W 2 t. Warszawa, 1986–88; Кочерган М. П. Загальне мово­знавство: Під­руч. К., 1999, 2-е вид. — 2003, 2006, 3-є вид. — 2008, 2010; Z. Rosser. Y-chromosomal diversity in europe is clinal and influenced primarily by geography, rather then by language // The American J. of Human Genetics. 2000. Vol. 67 (спів­автор); Семчинський С. В. Вступ до порівняльно-історичного мово­знавства (на матеріалі індоєвропейських мов). К., 2002; Тищенко К. М. Основи мово­знавства: Систем. під­руч. К., 2007.

К. М. Тищенко

Завантажити статтю