ІВАНЕ́НКО Дмитро Дмитрович (16(29).07. 1904, с. Мачухи, нині Полтавського р-ну Полтавської обл. — 30. 12. 1994, Москва) — фізик. Син Дмитра, брат Оксани Іваненків. Доктор фізико-математичних наук (1940), професор (1931). У Полтаві 1920–23 викладав фізику та математику в трудовій школі, водночас на­вчався у Педагогічному ін­ституті і працював в Астрономічній обсерваторії. Закінчив Ленін­градський університет (нині Санкт-Петербург; 1927). Працював науковим спів­робітником Державного фізико-технічного ін­ституту (Ленін­град, 1927–29); завідувач від­ділу теоретичної фізики Українського фізико-технічного ін­ституту (Харків, 1929–31) та кафедри теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного ін­ституту (1930–31); старший науковий спів­робітник Ленін­градського фізико-технічного ін­ституту (1931–35); водночас завідувач кафедри фізики Ленін­градського педагогічного ін­ституту (1933–35). Засновник журналу «Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion» (Харків, 1932). Ініціатор і вчений секретар 1-ї Всеросійської ядерної конференції (Ленін­град, 1933). 27 лютого 1935 заарештований і засуджений до 3-х років таборів як «соціально небезпечний елемент», 30 грудня того ж року за клопота­н­ням Я. Френкеля, С. Вавилова та А. Іоффе пере­ведений з Караґандинського табору (Казах­стан) у м. Томськ (РФ), де був старшим науковим спів­робітником Сибірського фізико-технічного ін­ституту і завідувач кафедри теоретичної фізики Університету. Очолював кафедру теоретичної фізики Уральського (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ; 1939–43) та Київського (1940–41) університетів, кафедру фізики Московської сільськогосподарської академії (1944–48). Від 1943 — професор кафедри теоретичної фізики Московського університету (1944–85 керував також семінаром); водночас 1949–63 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту історії природо­знавства і техніки АН СРСР. Ініціював ви­да­н­ня журналу «Известия вузов СССР. Физика» (Томськ, 1960). Наукові дослідже­н­ня присвячені пита­н­няви елементарних часток, історії фізики. Із В. Фоком 1929 роз­робив теорію паралельного пере­носу спінорів, узагальнив рівня­н­ня Дірака у гравітаційному полі (коефіцієнти Фока–І.), а з В. Амбарцумяном 1930 висунув гіпотезу дис­кретного простору–часу та можливості народже­н­ня і зникне­н­ня масивних часток. 1932 за­пропонував протон­но-нейтрон­ну модель ядра, спільно з Є. Гапоном — його оболонкову модель. Разом з І. Там­мом 1934 заклав основи теорії ядерних сил, що базувалися на обмін­ному характері взаємодії нуклонів у ядрі. Перед­бачив (1944–48) спільно з І. Померанчуком синхротрон­не ви­промінюва­н­ня релятивістськими електронами у магнітних полях і роз­робив з А. Соколовим від­повід­ну теорію (Сталінська премія, 1950) та каскадну теорію космічних злив. Працював над створе­н­ням нелінійної єдиної теорії, яка б враховувала кварки і субкварки, та калібрувальної теорії гравітації. Стояв біля витоків космічної фізики, теорії походже­н­ня космічної матерії. Вперше висловив ідею про існува­н­ня в загальній системі елементарних часток кванта гравітаційного поля-гравітона, можливість його пере­творе­н­ня в інші частки. Ініціював перші в СРСР біо­фізичні дослідже­н­ня з ізотопними індикаторами (метод мічених атомів), які припинено 1948 у звʼязку з роз­громом генетики. Під його редакцією і з коментарями вперше у пере­кладі російською мовою ви­йшли понад 10 книг класиків сучасної фізики, зокрема Л. де Бройля, В. Гайзенберґа, П. Дірака, Е. Шредінґера, Л. Брі­л­люена, А. Зом­мерфельда, А. Ед­дінґтона. Реабілітований 1989.