Іваненко Дмитро Дмитрович

ІВАНЕ́НКО Дмитро Дмитрович (16(29).07. 1904, с. Мачухи, нині Полтав. р-ну Полтав. обл. — 30. 12. 1994, Москва) — фізик. Син Дмитра, брат Оксани Іваненків. Доктор фізико-математичних наук (1940), професор (1931). У Полтаві 1920–23 викладав фізику та математику в трудовій школі, водночас навч. у Пед. ін­ституті і працював в Астрон. обсерваторії. Закін. Ленінгр. університет (нині С.-Петербург; 1927). Працював н. с. Держ. фіз.-тех. ін­ституту (Ленін­град, 1927–29); завідувач від­ділу теор. фізики Укр. фіз.-тех. ін­ституту (Харків, 1929–31) та каф. теор. фізики Харків. мех.-маш.-буд. ін­ституту (1930–31); ст. н. с. Ленінгр. фіз.-тех. ін­ституту (1931–35); водночас завідувач кафедри фізики Ленінгр. пед. ін­ституту (1933–35). Засн. ж. «Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion» (Харків, 1932). Ініціатор і вчений секр. 1-ї Всерад. ядер. конф. (Ленін­град, 1933). 27 лютого 1935 заарешт. і засудж. до 3-х р. таборів як «соціально небезпечний елемент», 30 грудня того ж року за клопота­н­ням Я. Френкеля, С. Вавилова та А. Іоффе пере­ведений з Караґандин. табору (Казах­стан) у м. Томськ (РФ), де був ст. н. с. Сибір. фіз.-тех. ін­ституту і завідувач кафедри теор. фізики Університету. Очолював каф. теор. фізики Урал. (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ; 1939–43) та Київ. (1940–41) університетів, каф. фізики Моск. с.-г. академії (1944–48). Від 1943 — професор кафедри теор. фізики Моск. університету (1944–85 керував також семінаром); водночас 1949–63 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту історії природо­знавства і техніки АН СРСР. Ініціював вид. ж. «Известия вузов СССР. Физика» (Томськ, 1960). Наукові дослідже­н­ня присвяч. пита­н­ням теорії елементар. часток, історії фізики. Із В. Фоком 1929 роз­робив теорію паралел. пере­носу спінорів, узагальнив рівня­н­ня Дірака у гравітац. полі (коефіцієнти Фока–І.), а з В. Амбарцумяном 1930 висунув гіпотезу дис­крет. простору–часу та можливості народже­н­ня і зникне­н­ня масив. часток. 1932 за­пропонував протон­но-нейтрон­ну модель ядра, спільно з Є. Гапоном — його оболонкову модель. Разом з І. Там­мом 1934 заклав основи теорії ядер. сил, що базувалися на обмін. характері взаємодії нуклонів у ядрі. Перед­бачив (1944–48) спільно з І. Померанчуком синхротрон­не ви­промінюва­н­ня релятивіст. електронами у магніт. полях і роз­робив з А. Соколовим від­повід­ну теорію (Сталін. премія, 1950) та каскадну теорію косміч. злив. Працював над створе­н­ням неліній. єдиної теорії, яка б враховувала кварки і субкварки, та калібрувал. теорії гравітації. Стояв біля витоків косміч. фізики, теорії походже­н­ня косміч. матерії. Вперше висловив ідею про існува­н­ня в заг. системі елементар. часток кванта гравітац. поля-гравітона, можливість його пере­творе­н­ня в ін. частки. Ініціював перші в СРСР біо­фіз. дослідж. з ізотоп. індикаторами (метод мічених атомів), які припинено 1948 у звʼязку з роз­громом генетики. Під його ред. і з коментарями вперше у перекл. російською мовою ви­йшли понад 10 книг класиків сучас. фізики, зокрема Л. де Бройля, В. Гайзенберґа, П. Дірака, Е. Шредінґера, Л. Брі­л­люена, А. Зом­мерфельда, А. Ед­дінґтона. Реабіліт. 1989.

Завантажити статтю