Закони економічні

ЗАКО́НИ ЕКОНОМІ́ЧНІ  — необхідні, стійкі, повторювані причинні зв’язки та залежності, внутрішньо властиві економічним явищам і процесам. Поняття «закон» у заг. розумінні є одним зі ступ. пізнання людиною єдності й зв’язку, взаємозалежності та цілісності світ. прогресу. Предмет. світ і людське мислення — дві субстанції, взаємне співвідношення яких здавна викликало зацікавлення філософів і політекономів (завжди існували екон. реальність і її певне відображення в конкрет. поняттях, концепціях). Хоча екон. реальність розвивається відповідно до своїх внутр. властивостей, процес пізнання та фіксації в певних поняттях, категоріях, що виражають суть наук. пізнання, має власні принципи. Їх досліджували як безвідносно до реал. процесів, явищ, так і стосовно них, тому З. е. зумовлені властивостями екон. розвитку та людським розумом. Проблема співвідношення пізнання, мислення з предметом (природа це взагалі чи екон. реальність) упродовж віків набирала різних форм. Відповідність принципів мислення та закономірностей природи має глибин. характер, як і самі закони природи й мислення. Людина не просто взаємодіє з природою, частиною якої вона є, а відіграє у цьому процесі активну роль. Природа виступає щодо неї, по-перше, життєвим джерелом, по-друге — предметом і знаряддям її праці. Таким чином, практич. зв’язок людини з предметами зовн. світу здійснюється через працю. Саме праця перетворює відношення людини до предметів зовн. світу у всезаг. екон. відношення. Внутр. зміст З. е., як і всієї сукупності екон. відносин та категорій, становить людська праця в її різноманіт. вимірах — робочого часу, вартості, грошей. З. е. мають об’єктив. істор. характер. Вони розвиваються і змінюють форми вияву разом із розвитком екон. процесів і явищ, але їхня суть незмінна. Для зміни З. е. необхідно змінити матеріал. умови виробництва, сили природи. Замістити сили природи людською працею неможливо — у промисловості та землеробстві людина може лише використовувати сили природи, якщо вона пізнала їхню дію, і полегшувати собі це використання за допомогою машин і знарядь. Тому людство у певний момент часу ставить перед собою лише ті завдання, для вирішення яких уже існують необхідні матеріал. умови. Прогресив. розвиток забезпечує виключно жива людська праця, що вносить творче начало в кожен наступ. процес виробництва, постійно засвоює сучасні знання до їхньої реалізації у продукті — результаті праці. Висока якість праці полягає в об’єктивації спрямованості спожив. якостей, формуванні властивостей, якими кожна річ має бути корисною в процесі споживання. Продукт праці засвоює нові елементи з новими відносинами, що їх пов’язують. Це забезпечує безперерв. зв’язок між поколіннями людей. У певний момент результати поперед. процесів виробництва опосередковують реалізацію живої праці як її предметні умови. У свою чергу жива праця опосередковує процес їхньої матеріалізації як спожив. вартостей і зберігає як елементи певного новоутворення. Взаємодія цих факторів процесу виробництва становить суттєвий момент причинно-наслідк. зумовленості динамізму, кожного сусп. способу виробництва. Крім того, здатність зберігати вартість раніше виготовлених засобів виробництва через приєднання їхньої вартості до нових продуктів праці — природна властивість діючої робочої сили, живої праці.

З. е. можна умовно поділити на декілька осн. категорій: всезаг. — властиві всім сусп. способам виробництва і відображають внутр., необхідні, сталі та суттєві зв’язки, притаманні технол. способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами у процесі праці, однакові для всіх сусп. форм (закони розвитку та функціонування продуктив. сил, продуктивності праці, усуспільнення виробництва та праці, економії часу тощо); ті, що діють у кількох суспільно-екон. формаціях і відображають зв’язки, притаманні декільком технол. способам виробництва у їхній взаємодії з однаковими елементами різних сусп. форм в однотип. суспільно-екон. формаціях (закони вартості, попиту і пропозиції та ін.); специфічні — діють у межах одного сусп. способу виробництва; особл. — діють лише на одній із стадій або ступ. сусп. способу виробництва (закони виникнення монополій внаслідок концентрації виробництва, одержавлення економіки тощо). З. е. мають істор. характер, відповідно й фактори, що зумовлюють їхню дію, мають також істор. характер, зокрема час виступає у формі сусп. істор. часу (має лише одну спрямованість — від минулого через теперішнє до майбутнього). Тому закон економії часу — перший З. е. Важливий фактор, що зумовлює дію цього закону, — НТП (під його безпосеред. впливом зазнає змін навіть сприйняття часу для задоволення потреб людини, суспільства). Підвищення продуктивності праці призводить до зменшення суспільно необхід. робочого часу на виробництво продукції та всієї маси спожив. вартостей — продуктів. Завдяки цьому виникають об’єктивні підстави для скорочення тривалості робочого часу та збільшення неробочого (вільного) часу. Розширення умов для розвитку продуктив. сил, самої людини в усіх її вимірах спричинює дію ін. З. е. — закону піднесення потреб, що, у свою чергу, зумовлює процес розширеного відтворення, зростання добробуту людей, розвитку суспільства в екон., соц., політ., освіт. вимірах. Прогресив. розвиток продуктив. сил (наслідок розв’язання протиріччя між виробництвом і споживанням) поглиблює процеси сусп. поділу праці, кооперації та обміну, що уможливлюють функціонування й розвиток товар. виробництва. Вартість товару стає фундаментал. категорією. Кожне благо виробляють лише як вартість, саме тому його уніфікують з ін. благами незалежно від мотивів і мети виробництва. Товар. форми набувають не лише результати виробництва, а й його фактори — робоча сила і засоби виробництва. Починають діяти закони товар. виробництва: вартості, цін, грош. обігу. Товарні відносини стають поширеними в усьому суспільстві; розвиваються функції торгівлі, грош. обігу, кредиту, без чого неможливі ринок, конкуренція; товари обмінюють відповідно до суспільно необхід. витрат робочого часу, які й визначають їхню вартість. Згодом обмін починають регулювати не власне вартісні пропорції, а ціни виробництва. Останні включають суспільно необхідні витрати робочого часу та певний прибуток. Блага невироб. походження, що по суті не мають вартості, на ринку, якому притаманні попит і пропозиція, отримують певну ціну. Отже, на ринку ціна — прояв закону вартості, вартість — узагальнений вираз явища ціни. Дія закону грош. обігу визначає кількість грошей, необхід. для безперервності процесу обігу. Цю кількість визначають відношенням суми цін товарів до числа оборотів однойм. одиниць грошей. На величину маси грошей впливають й ін. фактори, зокрема продаж товарів у кредит, взаємне погашення платежів. Закон вартості (руху товар. виробництва) регулює розподіл праці та засобів виробництва між різними галузями виробництва. В умовах хаотич. розвитку виробництва його дія модифікується в закон додатк. вартості — абсолют. закон капіталіст. способу виробництва. К. Маркс розкрив процес виникнення додатк. вартості й шляхи її перетворення в прибуток, а останнього — у середню норму прибутку. Закон вартості має заг. характер і водночас модифікує свою дію відповідно до зміни екон. умов — розвитку продуктив. сил, що полягає у поглибленні сусп. поділу праці, кооперації, товар. обміну. Крім того, для розуміння сутності зако- ну вартості (осн. закону товар. виробництва) важливо відрізняти ринк. вартість від індивід. вартості окремих товарів. Індивід. вартість деяких товарів може бути більшою або меншою ринк. вартості у випадку, коли для їхнього виробництва потрібно менше або більше робочого часу. Ринк. вартість розглядають як середню вартість товарів, вироблених за серед. умов даної сфери, коли вони становлять значну масу товарів останньої. Виходячи з розуміння закону вартості як узагальнюючої категорії товар. виробництва, можна визначити екон. зміст ринку та ринк. відносин, що включають відношення між попитом і пропозицією товарів та послуг, товарами й грішми, покупцями і продавцями, виробниками та споживачами навіть тоді, коли останні представлені третіми особами — торговцями.

Системат. вивчення З. е. у СРСР пов’язане з періодом становлення рад. екон. науки (від кін. 1920-х рр.), коли К. Островітянов та І. Лапідус створили курс політекономії. 1930 у 5-му вид. підручника «Политическая экономия в связи с теорией советского хозяйства» вони, зокрема, розглянули дію закону вартості в межах держ. планування. До остан. днів існування СРСР штучне протиріччя, закладене авторами в освітні програми всіх рівнів, наук. концепції і теорії, залишалось науково не розв’язаним. Це, з одного боку, не дозволяло побудувати моністичну систему екон. відносин і адекватну їй систему З. е. (створити справді наук., а не політизов. й ідеологізов. екон. теорію — політекономію), з ін. — розробити наук. модель поступ., сталого соц.-екон. розвитку. Тому всі екон. реформи, які намагалися здійснити в СРСР, по суті зводились до обмеження дії закону вартості, суціл. одержавлення, адміністрування, свідомого й планомір. упр. сусп. виробництвом (як і всіма ін. сферами сусп. життя). На думку К. Островітянова та І. Лапідуса, свідоме й планомірне регулювання держави полягало у тому, щоб, враховуючи та використовуючи закон вартості, спрямовувати його дію на зміцнення і розвиток елементів рад. господарства, пропорційності у якому можна досягнути шляхом поєднання планового керівництва з законом вартості (при цьому визначал. роль відіграє планове кер-во). Згодом в одній із своїх праць К. Островітянов зазначив, що всебічне врахування та найповніше використання закону вартості — необхідна умова планового керівництва нар. госп-вом, однак як це практично здійснити рад. методами не пояснив. Існувало багато ін. думок стосовно ролі закону вартості в рад. економіці, але це майже не впливало на напрями її реформування. Ситуація радикально не змінилась навіть за умов демократизації і гласності. Обґрунтовуючи необхідність кращого використання за умов розвинутого соціалізму таких екон. важелів, як ціна, собівартість, прибуток, кредит, гол. ідеолог ЦК КПРС М. Горбачов водночас вважав, що це не повинно принижувати значення корін. принципу соціалізму — планового характеру економіки. Дуалізм у розумінні соціаліст. системи господарювання по суті означав нехтування об’єктив. З. е., заважав послідов. здійсненню екон. реформ у напрямі демократизації, розвитку ініціативи, підприємництва, зумовлював низьку екон. ефективність виробництва, постійне відставання у наук.-тех. сфері.

Завантажити статтю